Книжки і люди з вирваними сторінками

Цукерки в шоколаді, пігулки і маляви

Ось звичайний в’язничний коридор (відтворений за спогадами і фотографіями дисидента Василя Овсієнка). На дверях написи: карцер, камери, кімната наглядачів, кімната начальника колонії. Є тут і одяг в’язня Степана Хмари. На стінах — обов’язкові стенди для перевиховування із пресовими публікаціями (вірші Д. Павличка, статті І. Драча, П. Тичини). Пройшовши крізь «обійми» жорстоких чисел хроніки руху опору (1956 р. — арешти Олекси Тихого, Юрія Литвина, Анатолія Лупиноса, 13 грудня 1963 р. — смерть Василя Симоненка...), потрапляєте до кухні–комуналки українського дисидента, обплетеної колючим дротом. Це харківська частина експозиції, дві наступні кімнати відтворюють київську і львівську гілки дисидентства.

У Харкові проти системи боролося кілька угруповань і гуртків. Павлопольське братство (Борис Ладензон, Генріх Алтунян, Володимир Пономарьов та інші) відстоювало права людини й відновлення історичної правди. Генріха Алтуняна ув’язнювали двічі: вперше за те, що він поставив під сумнів аргументи статті про Велику Вітчизняну війну, згодом удруге — за зберігання забороненої поетичної збірки Миколи Руденка. «Ув’язнення для цих людей було великим гартом, — розповідає працівник Харківського літературного музею Ольга Черемська. — Дехто зламався, а переважна більшість загартовувалася — вчила мови, займалася науковою, перекладацькою діяльністю. І все це — в нелюдських умовах, коли в’язням було заборонено користуватися бібліотекою, слухати радіо».

Друге харківське коло — літературний гурток Марлени Рахліної, Лариси Богораз, Юлія Даніеля, Бориса Чичибабіна. Метою літературних дисидентів було стати справжніми інтелектуалами, відстояти право писати модерну поезію, читати заборонених авторів. Їхня провина перед системою — зберігання самвидаву.

Способів поширення самвидавної літератури було кілька: переписування від руки, передрук на машинці, фотографування, зберігання у фотоплівках. У літмузеї Харкова демонструють переписаний невідомим героєм українського самвидаву чотиритомний роман Олександра Солженіцина «У колі першому», запакований торт «Урожай», замість якого — фотоплівки, цукерки «Вишня в шоколаді», замінені бобінами із записами радіопрограм «Свободи». А ще істинно дисидентське явище — мікротексти, чи маляви. Це були або дрібно переписані поезії, статті, або ж друковані мікрокнижечки (за це відповідала Центральна українська інформаційна служба у Лондоні). Ось, скажімо, журнал «Сучасність» розміром три на шість сантиметрів. Або ж поважне видання «Історія держави і права Української РСР», де після ідеологічно витриманої передмови починається «Історія України–Руси» Михайла Грушевського. Когось здивує присутність на дисидентській кухні порцелянового чайного сервізу. В ньому, за словами Ніни Марченко, матері дисидента Валерія Марченка, зберігали «пігулки». Насправді то були мікролисти ув’язнених, які скручували в кульку і запаювали у вощений папір. Такі «листи» ковтали родичі, коли приїздили на побачення... «Самвидав — це щось на зразок листів щастя: прочитай, зроби 10 копій і роздай людям», — говорить Ольга Черемська.

Ще одна гілка харківського руху опору — наукова (мовознавці Марія Пилинська, Іван Вирган, перекладач Василь Мисик, письменники Андрій Чернишов, Василь Боровий). Національне дисидентське коло Харкова — це Ігор Кравців, Марія Луговенко, Анатолій Здоровий. Останнього заарештували за те, що він лишав на полях ідеологічних книжок свої негативні ремарки (знайшли їх і у томах В. Леніна). У Марії Луговенко, дружини Ігоря Кравціва, янгола–охоронця українських дисидентів, вилучили листи від чоловіка з ув’язнення, які починалися дуже буржуазними словами: «Люба Мері...»

Люди, що не встигли...

Київська кімната — це кабінет–майстерня, оскільки в Києві рух опору охопив не лише правозахисників, письменників, науковців, а й художників. На стінах — картини Алли Горської і Галини Севрук. Серед експонатів — лялька з розрізаним животом, в якій були передані за кордон директорові видавництва «Смолоскип» Осипу Зінкевичу роботи художника Опанаса Заливахи, надламаний олівець Євгена Сверстюка (в ньому теж шукали заборонені тексти), окуляри Василя Стуса, які він залишив у своїй камері для наступного «мешканця» (була така традиція серед в’язнів)...

Відкривати виставку до Харківського літературного­ музею приїхав Євген Сверстюк. «Я не легенда, я дуже жива людина, яка не встигла зробити те, що має зробити протягом життя. Я просто задовго сидів», — сказав Євген Сверстюк, який отримав за свою книжку «Собор у риштуванні» сім років таборів і 5 років заслання. Київська частина виставки якраз і присвячена книжкам, за які судили, які цензурували, забороняли. Книжки В.  имоненка, Л. Костенко, Є. Свер­стюка, І. Світличного, І. Дзюби, а ще такі нетипові для соцреалізму переклади Г. Кочура, М. Лукаша... Невипадково на книжкових полицях у кабінеті київського дисидента — твори письменників «Розстріляного відродження»...

Шістдесят років ув’язнення на двох

Львівське дисидентство мало коріння не лише національне, а й релігійне. В кімнатці літмузею — престол, що розповідає про діяльність Української греко–католицької церкви в підпіллі: рукописні й відфотографовані молитовники, крихітні сакральні речі, зроблені самотужки, священицький одяг, виготовлений із портьєр, ікона, яку вишила на засланні греко–католицька черниця риб’ячою кісточкою. Тут же — поличка, присвячена Левкові Лук’яненкові, що провів за ґратами 27 років. Зберігся «Зошит індивідуальної роботи з ув’язненим» Лук’яненком, в який нотувалися риси характеру і результати роботи над особою заарештованого...

Викликає сльози історія львів’ян Катерини Зарицької і Михайла Сороки, які отримали від радянської влади 59 років ув’язнення на двох. Познайомилися вони теж у в’язниці, тоді ще польській: Катерину звинувачували у причетності до замаху на міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, Михайла — за перевезення нелегальної літератури ОУН. Для більшовиків же всі, хто був під наглядом польської поліції, підлягали арешту. Разом подружжя Зарицької–Сороки пробуло лише чотири місяці, по тому Михайло опинився в Озерному чоловічому таборі, а Катерина — в Барашівському жіночому (Мордовія). Вони не бачилися жодного разу, лише дивилися у бік табору, в якому «жила» кохана людина. Помирати Михайла привезли до Барашева, але Катерина про це не знала. В ув’язненні народився Богдан Сорока, якого через вісім місяців забрали від матері. Коли Катерина вийшла на волю, Богдан Сорока був уже дорослою людиною...

У львівській кімнаті — численні листівки, які отримували дисиденти від своїх рідних. Частина з них — роботи Панаса Заливахи. Всі ув’язнені відчували в тюрмах кольоровий голод. Як згадував Генріх Алтунян, спочатку віддушиною для в’язнів була тополя за вікном — її зрубали. Люди починали дивитися на небо, але і його завішували ганчіркою. І лише такі листівки, репродукції художників, «привіти» зі всіляких міст гріли їхні душі своїми барвами...