Анатолій Дьомін: Недобра людина ніколи не знайде себе в хокеї

      «Ну що, Надійко, підемо кави вип'ємо?» — одразу після інтерв'ю звернувся до мене відомий форвард і багаторічний капітан київського «Сокола», а нині — тренер ХК «Київ» Анатолій Дьомін. Погодившись, я навіть не підозрювала, що в кафе на мене чекає не тільки чашка зігріваючого напою, а й знайомство ще з двома талановитими хокеїстами минулого — заслуженим тренером України Ігорем Олексійовичем Шичковим, який стояв біля джерел українського хокею, й колегою Дьоміна по «бронзовому» «Соколу» 1985 року, легендарним воротарем київського клубу Юрієм Шундровим (нині він тренує голкіперів білоруського «Гомеля»). Три легенди найшвидшого в світі ігрового виду спорту вільно спілкувалися, жартували. Слухаючи, про що говорять Шундров, Шичков і Дьомін (а темою, звісно, був хокей), я переконалася: інтерв'ю з Анатолієм Миколайовичем обов'язково знайде свого читача, адже ця гра, попри складнощі нинішнього етапу, не втрачає популярності в Україні.

      — Анатолію Миколайовичу, у січні ви відсвяткували 50-річчя. На вашу думку, в цей час життя тільки починається, чи, навпаки, прийшов час підбити певні підсумки?

      — Ні, ні... Тільки не відпочинок. Роки пролетіли непомітно, проте я сповнений сил, аби й надалі працювати в хокеї. Не хочу зупинятися на досягнутому. Снаги в мене вистачає, іноді  разом із молодими хлопцями залюбки на льоду з шайбою бігаю. Хоча час від часу «говорять» старі травми, болять колінні суглоби через колишні великі навантаження на них. Та вчора, приміром, із воротарем грав, кидав йому шайби. Взагалі, мене на лід і нині дуже тягне...

      — А як ви вiдзначали ювілей?

      — Звісно, у теплій атмосфері. Було дуже приємно, що мене вітали близькі, друзі, багато хто телефонував з-за кордону, де я, до речі, вісім років працював — у Швейцарії як гравець, а в Австрії, у Відні, — як тренер.

      — На ваш погляд, чи змінився нинішній хокей у порівнянні з грою вашої молодості?

      — Безперечно. Хокей з часом тільки прогресує. По-перше, тепер інша форма, вдосконалене екіпірування. По-друге, сама гра покращилася як технічно, так і тактично. Втім і в наші часи були великі майстри — Петров, Харламов, Михайлов, Хомутов, Крутов, Биков, багато інших хокейних талантів, котрі практично ні в чому не поступаються нинішнім гравцям.

      — Виступ ветеранів радянського хокею — збірних Росії й України — на недавньому «Єврочеленджі» в Києві порадував як молодих глядачів, так і вболівальників зі значним стажем...

      — Так, і для ветеранів це була вельми цікава зустріч. Звісно, хочеться згадати молодість і знову вийти на лід перед уболівальниками, котрі знають нас за тими золотими роками, коли український хокей досягнув найвищого рівня, «Сокіл» виграв бронзові медалі чемпіонату СРСР. Практично з року в рік наша команда піднімалася сходинками вгору, аж доки ми в боротьбі за п'єдестал не обійшли багатьох сильних конкурентів, у тому числі й московські клуби. Це було велике досягнення як для київського хокею, так і для всієї України. На «Єврочеленджі» нам було дуже приємно пограти знову, адже в таких матчах усім серцем відчуваєш, що тебе не забули, що ти потрібен і як тренер, і як хокеїст.

      — Як ви відкрили для себе хокей?

      — Я просто завжди його любив. У 60-ті роки країна була охоплена хокейною і футбольною лихоманками. Усе своє дитинство я проводив на ковзанці поблизу нашого будинку в Підмосков'ї. Коли тренування не було, ми з друзями власноруч влаштовували на вкатаній машинами дорозі хокейний майданчик — ставили ворота й бігали по снігу з ключками і шайбою, без ковзанів. День у день ми віддавалися хокею. Мати була проти мого захоплення цим спортом. Вона працювала санітаркою в лікарні, тому не хотіла, щоб я отримав через хокей травму. Були моменти, коли вона просто ховала від мене форму. А я не міг її слухатися, весь час тягло на хокей.

      — Що допомогло простому хлопцеві стати відомим хокеїстом, причому українським?

      — Розпочав я з юнацького хокею. Мене запросили грати за воскресенський «Хімік» у 17 років — туди я з рідного міста їздив через день на тренування з важким лантухом форми. Шлях був неблизький — 5 годин електричкою туди й назад. Під час зборів узагалі по два тижні мешкав у спортивному залі, спав на матах, харчувався по талонах. Проте все вийшло як слід, тому що я цього хотів. У 1976 році мене запросили в Київ, до «Сокола», де я провів дев'ять наступних сезонів, тривалий час був капітаном команди. Я жодного дня не жалкую, що прожив життя в хокеї. Було і радісно, і сумно, і травми були, проте це нічого не змінює. Я задоволений тим, чого досягнув.

      — Які якості, окрім наполегливості й працьовитості, повинні бути в характері хокеїста?

      — Хоч я й не прибічник грубості, але були часи, коли власна манера гри була жорсткою. Та за межами майданчика я зовсім інший, і багато хто цьому завжди дивувався. Мені здається, що недобра людина ніколи не знайде себе в хокеї.

      — Ваше ставлення до бійок на льоду?

      — І в мої часи, і сьогодні в хокей грають жорстко, але за правилами. Бійки ж виникають у будь-якому випадку. Власне, я намагався їх уникати, тому що це не ознака нормального спорту, а примітивне «озвіріння» почуттів. Траплялося, що й я відповідав на грубощі суперника, проте першим ніколи не починав. Приміром, коли я грав у Відні, один хокеїст, видно, за вказівкою свого тренера, постійно їздив за мною з ключкою —наче з косою. Він мене то по руках, то по голові вдарить. Якось мені це все набридло, й під час одного матчу я вибрав момент (не завдаючи шкоди команді, адже ми тоді вигравали), розігнався й грюкнув свого кривдника по макітрі. Він лежав біля воріт у глибокому нокауті, його хвилин п'ять не могли привести до тями. За цю витівку я отримав від суддів великий штраф, проте наступні півроку вільно почувався на льоду. Загалом, моє кредо — грати за правилами. Я й хлопців своїх до цього привчаю.

      — У нинішньому хокеї наголос робиться на індивідуальних якостях гравця. І в деякi моменти хокеїст, намагаючись виявити себе щонайкраще, нехтує, можливо, потрібним саме зараз пасом товаришеві. Що ви скажете про це вже як тренер молодих хлопців?

      — По-перше, ми завжди намагаємося підказати гравцю, як ліпше зіграти в тій чи іншій ситуації. Звісно, іноді трапляється, що хокеїстові треба бути жадібним і тримати шайбу при собі, або, може, він просто не бачить вдалої позиції для передачі, тому вирішує самостійно завершити атаку. Щодо мого тренерського характеру, то я вважаю, що навіть коли хлопці помиляються, потрібна не лайка, а нормальна роз'яснювальна бесіда. На мою думку, з-під палиці грати в хокей неможливо. Іноді треба й хвалити. Знаходити компроміс — це мій стиль роботи, в якому я хочу й буду працювати.

      — За часів вашої молодості «Сокіл» частенько їздив по колгоспах збирати овочі та фрукти...

      — Так, раніше наша команда працювала на колективних роботах. Нам наказували: зберіть стільки-то ящиків яблук. Тепер життя зовсім інше. Сьогодні спортсмени займаються тільки хокеєм, а вільний час присвячують родині. І не тільки своїй. От кілька років тому наші хлопці, що грають у російських клубах, — Костянтин Симчук та інші — подарували дитячому будинку цінні речі, техніку. Приємно, коли хокеїст, легіонер, який заробляє в Росії чималі гроші, допомагає знедоленим дітям, малюкам без батьків.

      — Чи задоволені ви виступами ХК «Київ» у першості України та «другій лізі» СЄХЛ?

      — Поки що ми в цих змаганнях перебуваємо в лідерах, тому особливих претензій до хлопців я не маю.

      — Кажуть, Східноєвропейська ліга доживає свої останні дні. А що далі?

      — Це погано, бо із закриттям СЄХЛ ми не зможемо розвиватися. Річ у тім, що тренувальний процес — це одне, а гра, зокрема чемпіонат СЄХЛ, — це додаткова практика для нашої молоді. В ХК «Київ», до речі, — одна юнь. І якщо ця першість зникне, то їм ніде буде вдосконалювати майстерність. Ви ж розумієте, що брати участь у національному чемпіонаті — недостатньо, тому що рівень його невисокий, а ігровий період — малий.

      — Ваше враження від виступу української «молодіжки» на останньому чемпіонаті світу, де підопічні Сергія Лубніна з тріском програли всі матчі, крім одного, який звели внічию з «колегами по нещастю», і вилетіли з елітного дивізіону?

      — Якщо чесно, то я був шокований. Але проблема в тому, що серед української хокейної молоді відсутня конкуренція. Ми працюємо з тими, хто є, і вибирати практично нема з кого.

      — Що робити хлопцеві, якщо він хоче грати в хокей, але не має можливості придбати дороге хокейне екіпірування?

      — Тепер такі часи: батьки самі купують дитині хокейну форму. На Заході така сама ситуація, проте за кордоном легше — рівень зарплатні вищий. Виходу фактично немає – не всім талановитим хлопцям та їхнім родинам інвентар гравця по кишені. Хоча іноді нам допомагають профспілки. Приміром, надають безкоштовно лід для занять.

      — Чи вистачає вам того льоду?

      — Узагалі-то так, проте і тренерам, і самим дітям хотілося б більшого, адже в нас на всю столицю діють лише три ковзанки, з яких АТЕК призначений для масового катання.

       — Когось зі своїх підопічних можете виділити як майбутнє українського хокею?

      — Про велику, національну збірну, мабуть, говорити ще рано. Але в ХК «Київ» є хлопці, які можуть грати на рівні «Сокола». Я не хочу нікого вирізняти, аби вони не задерли носа. От нещодавно зустрічалися з білоруським «Вітебськом», хокеїсти там — справжні професіонали, до того ж доросліші за наших. А наш клуб їх двічі обіграв. Ми, мабуть, могли б грати і в першій групі СЄХЛ, нехай не як лідери, як аутсайдери. Спробувати можна було. Нам би лише трохи підтримки та уваги...

ДОСЬЄ «УМ»

      Анатолій Дьомін народився 15 січня 1954 року. Грати в хокей починав у містечку Балашиха під Москвою. Виступав у молодіжній команді воскресенського «Хіміка» (бронзовий призер чемпіонату СРСР серед молодіжних складів 1972 року), згодом грав за «Нафтовик»(Ухта), а з весни 1976 року – в київському «Соколі». Центрфорвард, капітан команди 1978—1982 років, бронзовий призер першості Союзу 1984/85 років. За «Сокіл» у 9 сезонах закинув 105 шайб (найвдаліший чемпіонат — 1980/81 — 22 шайби). У жовтні 1984-го Дьоміну вдалося в одному матчі забити аж 4 рази – у ворота іжевської «Іжсталі» (тоді кияни перемогли – 10:4).

ТАБЛО

Становище команд у групі А 12-го чемпіонату України:

            І     В     Н     ПО    П     Ш     О

1. ХК «Київ»      11    10    0     0     1     69-13 30

2. АТЕК (Київ)    12    8     0     2     2     45-25 26

3. СДЮСШОР-«Барвінок» (Харків)     12    5     0     2     5     54-37 17

4. «Дружба-78» (Харків) 11    3     1     0     7     40-27 11

5. «Хімік» (Сіверськодонецьк) 12    0     0     0     12    13-120      0

      Переможець зустрінеться у «плей-оф» із київським «Соколом».

      Кращі бомбардири (гол+пас): С.Малашенко (АТЕК) — 16 (12+4), Є.Руфанов (ХК «Київ») — 16 (5+11), Р.Кривда («Дружба-78») — 14 (9+5), В. Куценко (АТЕК) — 14 (7+7).

Група В чемпіонату України (фінали):

За 5-те місце: «Дніпропетровські вовки» — «Гладіатор» (Львів) — 2:4

За 3-тє місце: «Політехнік» (Київ) — «Сонячна долина» (Одеса) — 2:3

За 1-ше місце: «Дніпро» (Херсон) — «Метеор» (Дніпропетровськ)— 5:9

      Підсумкове становище команд у групі Б: 1. «Метеор»; 2. «Дніпро»; 3. «Сон. долина»; 4. «Політехнік»; 5. «Гладіатор»; 6. «Дніпр. вовки»; 7. «Сумські ворони».

      «Метеор» отримав право на стикові матчі з 4-ю командою групи А.