Геній монументального епатажу

Цей гоноровитий «кам’яних справ майстер» був переповнений амбіціями, що часто видавалися надмірними. Однак без цієї зухвалості він не став би справжнім пестунчиком Фортуни, не залишився в нашій пам’яті сміливим першопрохідцем, яким сьогодні пишається Київ. Цей «Колумб архітектури» полишив по собі цілу низку «перлин» — «Будинок із химерами», Художній музей, Миколаївський собор... А той «шалений» авантюризм, що підштовхував його на «божевільні витівки», для багатьох тепер є приводом для захоплення і... наслідування.

Про життя цього непересічного майстра та його вражаючий творчий здобуток написано безліч статей, чимало книжок. І, певне, головний лейтмотив кожної з них — нестримний потяг Городецького до пригод, порив «неосідланої душі», що рветься «пригубити незвіданого» не заради зовнішнього ефекту, а винятково задля самоствердження.

Він зарекомендував себе майстром епатажу, ексцентричним «живчиком» буквально в усьому, за що б не взявся. Так, понад усе він полюбляв «променади» вулицями Києва... із мавпочкою на плечі. А коли на початку двадцятого століття на тихих міських вуличках, які втілювали приспаний патріархальний дух тодішнього Києва, з’явилося перше авто, за його кермом шоковані кияни уздріли саме Городецького. Він підіймався у повітря з першими київськими авіаторами, створював костюми для театрів та ексклюзивний «кутюр» для коханої дружини, продавав свої акварельні пейзажі місцевим колекціонерам, бавився, створюючи ювелірні дрібниці власного дизайну... Словом, жив повнокровним життям визнаного генія. Ним себе і вважав.

Попри всю неординарність його життєвих принципів, що «випорскували» за межі київських купецькоміщанських канонів, амбіції Городецького не викликали в киян ані найменшого скепсису чи заперечень. Йому дозволялося дуже багато — Городецький був яскравою прикрасою міського бомонду. Був людиною, яка створила себе, яка довела, що вміє не лише зводити «повітряні замки» божевільних ідей, а й зримо втілювати їх у земні образи.

Життя — як «подвиг Геракла»

Нащадок старовинного польського шляхетського роду Лєшек Дезидерій Владіслав Городецький народився 23 травня 1863 року в сімейному маєтку, в селі Шелудьки на березі Південного Бугу, на Поділлі, славному своєю історичною аурою. Один із його дідів брав участь у польському повстанні 1831 року, а другий був знаменитим етнографом і теоретиком аграрної справи. Батько архітектора, також Владислав, був хоробрим уланом і брав участь у Кримській війні 1853—1856 років, воював на боці російської Його Імператорської Величності армії.

Владислав навчався в Одесі у реальному училищі при лютеранському храмі святого Павла та в СанктПетербурзі на архітектурному відділенні Імператорської академії мистецтв. Закінчивши у 1890 році цей навчальний заклад, через рік він переїжджає до Києва. І тут на повну силу закручується «шалений роман» великого Міста і великого Архітектора. Роман тривалістю у Вічність.

Історія становлення Городецького­творця розпочалася з банальної і такої звичної в мистецькому світі «оборудки» — торгівлі талантом. Амбіції молодого архітектора були «окрилені» передусім жагою великих грошей і шаленої слави. Але починати доводилося з малого. Ще нікому не відомий архітектор буквально вигризав замовлення. А щоб якомога швидше заявити про себе, не гребував будівництвом корпусів заводів і навіть... громадських сортирів. Першими його роботами стали дерев’яний стрілецький тир у садибі «Товариства розведення мисливських тварин і правильного полювання» поблизу Лук’янівського кладовища і мармурова усипальниця баронів Штейнгелів на Аскольдовій могилі.

...Першим значним проектом Городецького став Міський музей старовини та мистецтв (нині — Національний художній музей). Стилізований під античний храм, з шістьма колонами та «монументальними» левами (куди той Сфінкс!), що стережуть парадний вхід, музей приніс йому не лише визнання, а й славу авантюриста. Річ у тім, що Товариство шанувальників давнини, для якого було створено проект музею, не зуміло в повному обсязі профінансувати будівництво (оргкомітет Товариства, очолюваного на той час Богданом Ханенком, спромігся зібрати лише половину суми, необхідної для побудови), і ніхто з уже відомих архітекторів не побажав «вляпатись» у таку авантюру.

А для нього це стало тоненькою ниточкою, що могла або привести до небачених висот, або ж затягти зашморг на шиї ще не створеної репутації... Нестачу коштів архітектор замаскував філігранно виконаною ліпкою, а за помпезним фасадом не надто допитливе око не помічало халтури, що зухвало «випирала» з усіх кутків в інших частинах будівлі. Щасливчик Городецький не лише «випорснув» із «болота» дошкульних прогнозів, а й зажив гучної слави плавця проти течії. На нього посипалися замовлення, які обіцяли величезні гонорари і (нарешті!) — таке довгоочікуване визнання.

1900 року Владислав Городецький на замовлення київського тютюнового короля Соломона Когена побудував на вулиці Великій Підвальній (нині — Ярославів Вал) кенасу — молільню для київської громади караїмів. Мавританський стиль цієї будівлі нагадує водночас і мечеті Аравії, і палаци з «Казок тисячі й однієї ночі». Тоді ж за його проектом було зведено будівлю для меблевої фабрики австрійського фабриканта Кімаєра на складній ділянці в районі вулиць Ольгинської та Інститутської. У радянські часи в будинку колишньої фабрики тривалий час «мешкало» Міністерство просвіти, а нині — Міністерство юстиції.

З його іменем пов’язують також будівництво консерваторії (нині — Національна музична академія). Утім раніше тут функціонував готель «Континенталь», де зупинялися Ісаак Бабель, Костянтин Бальмонт, Ілля Еренбург, Осип Мандельштам, Володимир Маяковський та багато інших знаменитостей...

Однією з найяскравіших київських перлин Городецького став костел Святого Миколая на вулиці Великій Васильківській, урочисте закладення якого відбулося 4 серпня 1899 року. Існує доволі хитка версія, що насправді автором проекту був зовсім молодий архітектор Валовський, а Городецький лише керував будівництвом. Костел був побудований у неоготичному стилі, у традиційному для Городецького дусі історизму, так званому гармонійному еклектизмі — таке собі живописне поєднання різнорідних стилів. Скульптури для зовнішнього декору костелу і для його інтер’єрів були виконані у відомій майстерні Еліо Саля, талановитого італійського скульптора і близького друга архітектора. Під час зведення склепінь застосовували особливу технологію обробки бетону, завдяки чому його товщина, без втрати міцності, становить усього близько восьми сантиметрів. У бокових нефах храму розміщені стилізовані горельєфні зображення гербів шляхетських польських родин, представники яких заснували Миколаївський костел.

Так прийшло справжнє, гучне визнання. Водночас із матеріальним статком у Городецького з’явилося хобі, якому він не зраджував усе життя. Архітектор захопився полюванням, подорожуючи найекзотичнішими кутками світу. Полював він у Туркестанському краї, на Кавказі і на Поліссі. А взимку 1911—1912 побував на африканському сафарі, про яке в Києві точилися розмови впродовж не одного року. На згадку про цю подорож у 1914му Городецький видав книгу «У джунглях Африки. Щоденник мисливця», власноручно прикрашену малюнками та фотографіями.

Помешкання для Вічності

...Нарешті Городецький вирішує, що варто побудувати будинок і для себе. Він купує дві ділянки в центрі Києва, на Банковій. На одній із них у 1901—1903 роках був зведений знаменитий «Будинок із химерами». Другу ділянку було придбано спеціально для того, щоб... ніхто нічого на ній не побудував, і житло Городецького височіло б у ефектній самотності. Нині на цьому місці — сходи, що ведуть до Театру української драми імені Івана Франка.

Будинок став воістину дивом міської архітектури, шедевром тогочасної технічної довершеності. Безліч скульптурних прикрас, що створюють його неповторність, виконав Еліо Саля. На кожному поверсі архітектор розмістив велику ізольовану квартиру, а на першому — дві невеликі. У будинку були льодник з окремими холодильниками для всіх квартир, пральня, дров’яний склад, льох, винний погріб, екіпажний сарай, кучерська кімната і навіть... корівник. Такий вишуканий набір «архітектурних надлишків» будівлі був викликаний вельми прагматичними міркуваннями: він, власне, й проектувався як прибутковий будинок — для здачі квартир у найм.

І одразу ж про «Будинок із химерами» стали складати легенди, де переплелися і правда, і вигадки. Популярною стала байка про те, що дочка хазяїна потонула, і той вирішив втілити свою тугу в скульптурах морських чудовиськ на фронтоні... Ще одна, вельми схожа на правду, легенда стверджує, що будівництвом свого будинку Городецький склав гідну послугу виробникам бетону, які організували архітектурний експеримент для реклами цементу — нового для тих часів будівельного матеріалу. До відома шукачів романтики, що оповила історію будинку: Городецький був співвласником заводу «Фор», який виробляв цемент...

...Потім його життєва стежина, «віднесена вітром» історії, здійснює крутий віраж. Під час громадянської війни, у 1920 році Городецький, не виявивши ні найменшого захоплення новою владою, але уникнувши «совдепівських» репресій, вдало перебрався до незалежної Польщі. Там він реставрує старовинний палац князів Вишневецьких у Вишневці на Тернопільщині (тоді — польській території), проектує кілька споруд на знаменитому курорті Хельм. А в 1928 році 65річний, але й досі невгамовний майстер за контрактом із американською компанією Неrrу Ulen & Со відбуває до Тегерана, де будує палац для шаха і перший в іранській столиці залізничний вокзал. Більше того, Городецький розробив для Тегерана проекти театру та готелю...

Незадовго до смерті він здійснює свою останню подорож у район іранської провінції Мазендеран на південному узбережжі Каспійського моря. Невгамовна вдача Городецького підбурювала його відправитися згодом у гори Афганістану... Але Старій із косою, певне, вже геть набридла його «недоладна» живучість (таке собі гусарське «бодрячество»), азартна юнацька «бігатня за пригодами»... Владислав Городецький помер у Тегерані 3 січня 1930 року від несподіваного серцевого нападу.