Михайло Слабошпицький переконаний: конкурс тримається на вчителях.
За вісім років існування Міжнародний конкурс з української мови набув великої популярності. Сьогодні багато хто визнає, що патріотичних заходів такого масштабу і значення не було за всі роки Незалежності — ні в нашій державі, ні в українській діаспорі. Організовує конкурс Ліга українських меценатів, а сам захід носить ім’я його засновника, відомого мецената Петра Яцика. Про підсумки Восьмого конкурсу, а також інші аспекти, які стосуються цього заходу, ми поговорили з виконавчим директором Ліги українських меценатів, співголовою координаційної ради конкурсу, письменником Михайлом Слабошпицьким.
— Михайле Федотовичу, чи траплялися під час Восьмого конкурсу організаційні прогалини, яких уникнути не вдалося?
— На жаль, так. Ми не задоволені тим, що уряд не виконав вчасно указ Президента про виділення президентських стипендій переможцям, який був підписаний ще 12 листопада минулого року. Політичне протистояння в різних сферах відбивається навіть на такому б, здавалося, далекому від політики заході, як мовний конкурс. Решта, якщо говорити «шкільною» мовою, вдалося — де на четвірку, де на п’ятірку. Конкурс — цінний приклад співпраці громадської організації і державних чинників — Міністерства освіти і науки (ми разом від першого конкурсу), а також міністерств культури і туризму, оборони, закордонних справ. Звичайно, можна сказати, що деякі чиновники на місцях не ставилися належно до заходу, тому справді важко координувати співпрацю. У Міносвіти прийшли нові люди, довго не було наказу міністра освіти про Восьмий конкурс, і це викликало тривогу. Подекуди спротив проти цього заходу ще дуже сильний. Мовляв, у нас і так багато різних олімпіад...
— З чийого боку спротив?
— З боку тих, кому байдужа сама ідея і хто не хотів би безкоштовно трудитися. Бо з іншого боку є ціла армія вчителів, які взяли цю справу до душі і розуміють її важливість. Ясна річ, конкурс став і престижним, і популярним передовсім завдяки творчій енергії та подвижництву наших вчителів. Ніякі меценати, ніякі міністерства не змогли б усе це так масштабно й прекрасно організувати, якби не вони, українські вчителі. Цікавий факт з історії. Коли Бісмарк виграв франко–пруську війну, він сказав: «Я не міг не перемогти. У мене був найкращий полководець у світі. Це пруський учитель...»
Що ще викликає невдоволення? Має бути положення в Міністерстві освіти і науки України, згідно з яким переможці обласного етапу мають зараховуватися на держзамовлення на філологію в місцеві педуніверитети, і на загальнонаціональному — в столичні ВНЗ. Однак щоразу доводиться вирішувати це напівприватно — іти до міністра, до ректора, домовлятися. Дитина перемогла на всіх етапах — чому ж маємо випрошувати для неї пільги?
— Як ви забезпечуєте об’єктивність роботи журі? Не секрет, що на творчих змаганнях дуже часто трапляються різні підтасовки результатів. Як уникаєте суб’єктивізму в оцінюванні?
— На якихось етапах, я думаю, суб’єктивізм присутній. На жаль, ця «традиція» дуже вкорінена у нашому суспільстві. Однак, окрім усних завдань, конкурс передбачає ще й письмові роботи, які зашифровані. На обласних етапах наші представники їдуть в область, привозять конверти з сургучевою печаткою.
Звісно, до нас надходить багато нарікань від дітей, яких, як вони вважають, недооцінили. Маємо наглядову раду, яка розглядає ці скарги. Кілька разів ми навіть виїздили на місця. Одного разу, пригадую, дитину не допустили до обласного конкурсу, вона вважала, що несправедливо, і ми дозволили їй брати участь на загальнонаціональному рівні. Краще дати учаснику якусь премію, щоб не було тих, хто постраждав через мову. Ми запроваджуємо різні заохочувальні відзнаки — премія за любов до української мови, за активну участь в конкурсі тощо. Володимир Стретович, скажімо, заснував премію за блискуче володіння усним мовленням. Є в нас відзнака за літературну майстерність. Наталя Осьмак — науковець — четвертий рік підряд вручає премію імені свого батька.
— Хто підтримує конкурс?
— Спочатку він цілковито лежав на плечах діаспори. Підтримувала також фармацевтична фірма «Дарниця». Після того, як помер Петро Яцик, три роки конкурс фінансувала його фундація. Потім Надія, донька Яцика, вирішила — нехай Україна бере фінансування на себе. Звісно, це її вибір, але нам шкода — вона відмовилася приймати чеки від людей на цю справу. І ми втратили багато жертводавців з діаспори.
Станлі Пітерсон із Канади на п’ятий конкурс дав 120 тисяч канадських доларів — це було відчутно. А от минулий, сьомий, конкурс захитався — Надя повідомила про те, що фундація виходить, буквально в серпні, за два місяці до початку конкурсу. І тоді фармацевтична фірма «Дарниця» виділила майже півмільйона гривень, завдяки чому захід відбувся. А тепер у нас немає проблеми зібрати бюджет конкурсу.
— Скільки коштів потрібно, щоб організувати такий захід?
— Бюджет складає 722 тисячі гривень. У принципі, не так багато, зважаючи на масштабність заходу. Буває, що за три–чотири дні до закриття конкурсу приходять люди і хочуть заснувати свої премії. Ми змушені відмовляти, бо всі нагороди розписані. Цього року буквально за тиждень до закриття фонд Леоніда Кучми звернувся з обуренням — чому ви нас не залучаєте? Ми пішли назустріч, і фонд вручив п’ятьом студентам по шість тисяч гривень. Конкурс, як бачите, став брендом.
— Отже, не важко переконувати людей, що вкладати кошти в такий конкурс — інвестувати в майбутнє?
— Я помітив, що в нашому суспільстві стає популярніше і престижніше жертвувати. Пригадую, від самого початку ми виходили на фірму «Оболонь», а вони все мовчали. І це можна зрозуміти — їх «розривають» проханнями. Чотири роки тому вони таки дали на конкурс 25 тисяч гривень. І ось Олександр Слободян — президент «Оболоні» — вручає премію переможцям і раптом відступає від правил: «Мені соромно, — говорить, — що ми так мало даємо на таку велику справу».
Ми вирішили зробити на західний манер — діти пишуть листи подяки меценатам. На багатьох підприємствах, у банках дитячі листи вішають у рамках на стіни. Ми просимо — дитино, пиши сама, без учительки й батьків. 87–річний Пітерсон у Торонто, читаючи послання від третьокласниці з Черкащини, не міг стримати сліз. «Дякую за ваші гроші, — пише дитина. — Ви тепер наш друг. Приїдьте до нас у гості. Ми живемо втрьох — мама, кіт і я. Тато нас покинув...» Пітерсон сказав — то це ж цілий роман у цих кількох реченнях, це важливіше за будь–яку патетику.
У нас є Олександр Кожурін — у нього двоє дітей, немає власного житла, він технар за освітою. Приходить до нас і каже — я хочу пожертвувати на ваш конкурс. Він дає чотириста гривень — те, що дозволяє йому сімейний бюджет. Чоловік, який з такими труднощами говорить українською (він сам киянин), каже: «Я сам хочу вивчити і хочу, щоб в Україні говорили державною мовою».
— У конкурсі беруть участь і діти з української діаспори. Як розширилася його географія за цей час?
— Позаторік брало участь 17 країн. Торік — 23. Цього року ще не можу сказати, бо за кордоном конкурс стартував пізніше, і підсумки підбиватимемо до Дня незалежності України. Сенсація цьогорічного конкурсу в тому, що він відбувається навіть у Китаї. Дуже багато учасників у Греції, Іспанії, Португалії, це діти четвертої — трудової — хвилі еміграції. Тут є проблема в оцінюванні. Некоректно порівнювати дітей, скажімо, з Кубані і з Придністров’я, або з Томська, де немає української школи, і Башкортостана, де така школа діє вже багато років. На Кубані, де немає української школи, відбуваються тільки усні конкурси — діти читають вірші, співають українські пісні. Тому переможців визначаємо в кожній країні окремо.
Можна сказати — яке значення має українська мова в Китаї для нашої ситуації? Але це ж моральний козир — українська солідарність. Ми кажемо: бачиш, дитино, українська — світова мова, її престижно знати і говорити нею.
— Вам ніколи не закидали, що платити премії переможцям з мовного конкурсу — не зовсім коректно?
— Дехто навіть говорив, що ці гроші дітей розбещують. На що той же Яцик відповідав: це не ми дали, це дитина заробила своїм розумом, ви уявляєте, що буде з нею? Вона скаже — отже, це треба, значить, я можу, я здібна. Яцик — він був людиною прямолінійною — казав: у вас радянська традиція — дитина стрибнула вище за всіх, прийшла на фініш першою, а ви їй — картонну грамоту. Це теж треба, але грошовий еквівалент — не менш важливий.
Пригадую, кілька років тому до нас приїхав отримувати нагороду третьокласник Антон Кульчинський з Вінниччини. Вийшло так, що він через прикрий збіг обставин не потрапив на урочисте нагородження, і вони з татом завітали до офісу Ліги. А три тисячі дали дрібними купюрами — вийшла купка чимала. Хлопець питає: «Тату, а скільки тобі треба працювати, щоб скільки заробити?» Батько відповідає: «Рік, сину». «А я, бачиш, головою заробив», — запишався малий. Тоді підходить до комп’ютера і каже: «Я знаю, що це комп’ютер. Я такий собі куплю, тату, щоб учитися».
— Конкурс з української мови — ваш пріоритетний захід. А якими ще проектами опікується Ліга українських меценатів?
— Ми подумали, що час нам уже виховувати українських Дюма і Сенкевичів і оголосили літературний конкурс на художні твори з історії України, який має назву «Ярославів вал». Його неодмінна умова: твори — романи, повісті, оповідання — мають бути українською мовою і стосуватися сюжетів з історії України. Конкурс уже стартував і триватиме до 31 грудня. Наше видавництво видаватиме твори переможців у серії «Українське кліо» — бібліотека історичної літератури. Плануємо сплатити переможцям солідний гонорар.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
