Райський куточок з обкраденим статусом

22.05.2008
Райський куточок з обкраденим статусом

Ловаги потопають у зелені.

Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)».

 

Мініатюрні Ловаги хочуть державної уваги

Потрапивши сюди, городянин, якому попервах справді аж дух спирає від надто чистого повітря, спроможеться на похвалу. Мовляв, про таку красу можна лише мріяти — живи і радуйся! Хуторяни не заперечують. Усе б так і було, якби не прикрість понад десятилітньої давнини. Тоді сусідні села отримали статус гірських, який надав право на 20–відсоткові надбавки до пенсій, а про мешканців Ловаг забули. Обурені хуторяни неодноразово зверталися в різні інстанції, однак за всі роки проблема так і не зрушила з мертвої точки. Місцеві песимісти взагалі схильні вважати, що швидше стрімка Лімниця, на березі якої розкинувся хутір, потече з низин у гори, ніж вони дочекаються справедливості.

За двома параметрами — висота над рівнем моря 435 метрів та крутизна схилів понад 12 градусів — Ловаги цілком вписуються в категорію поселень зі статусом гірських, проте туди не пускають обсяги землеволодінь. На кожного мешканця хутора, за офіційною статистикою, припадає 56 арів угідь, що вдвічі перевищує гірську норму. «Усі ці розмови про надлишок землі — байки, — написав у листі до редакції пан Вацко, — бо значна частина нібито наших полів належить мешканцям сіл, які мають статус гірських, і вони її обробляють». А далі наш дописувач разом із шістнадцятьма земляками, що поставили підписи під петицією, резонно запитують: «Невже державі не соромно від того, що залишила наодинці зі своїми проблемами ізольованих від світу жителів хутора? Хіба держбюджет України не витримає мізерних видатків для доплати 20 відсотків до пенсії 22 ловагівським пенсіонерам?».

Земля — як пудові гирі, що тягнуть на дно

Із 51 населеного пункту Рожнятівського району, над більшою частиною території якого височать Горгани, 41 отримав статус гірського. Його надавали не всім одразу, а порціями, здебільшого перед виборами, мабуть, аби задобрити електорат. Чому ж обділили хутір, який і так набідувався в післявоєнні радянські часи — за підтримку УПА усіх його мешканців повиганяли з рідних домівок, багатьох завезли аж у Сибір?

— Коли давали статус, то нас ніхто нічого не запитував, — стверджує землевпорядник Небилівської сільради, до якої належать Ловаги, Леся Фединяк. — Тоді управління земельних ресурсів посилалося на складені ще за колгоспів мапи. За основу брали не кількість землекористувачів, а поділили всю територію, закріплену за Ловагами, на кількість мешканців хутора, хоча наділи там справді мають і небилівці. Тепер, аби допомогти Ловагам отримати належний їм статус, треба змінювати межі хутора. Та як це зробити, аби не порушити закон? Після земельної реформи там, чергуючись із хутірськими, з’явилися наділи небилівців, і їх неможливо виокремити чи кудись перемістити.

Отже, нездоланна казуїстика заганяє ловагівську проблему у ще глухіший кут: загальна площа угідь залишається незмінною, а кількість мешканців поселення скорочується. Таким чином, невблаганний час «наділяє» кожного хуторянина додатковими віртуальними арами землі. Ось тобі й давня латинська сентенція: dura lex, sed lex — суворий закон, та все ж закон.

Наразі найоптимальніший вихід із юридично–бюрократичної плутанини — надання Ловагам статусу гірського населеного пункту як виняток із правил. Хоча цей варіант потребує впливового супроводу. Щоправда, слабкий промінчик надії засвітився і з печерських пагорбів. Як розповів «УМ» адміністратор Рожнятівського дозвільного центру Михайло Вагилевич, у березні цього року райдержадміністрація надіслала «у верхи» інформацію із розрахунками щорічної потреби в коштах у зв’язку з підготовкою Кабміном законопроекту про надання пільг цілим районам, 75 відсотків населених пунктів яких уже мають статус гірських. Проте, зважаючи на продуктивність законодавчої праці Верховної Ради, ця кабмінівська ініціатива теж може поповнити вітчизняну скарбницю благих намірів...

Бонус у вигляді смачних із сиром пирогів

Ловаги зустріли нас буйною зеленню садків і жовтогарячими розсипами кульбабиного цвіту на густому, як персидський килим, трав’яному смарагді. За кілька десятків метрів від хутора позашляховик небилівського голови Романа Федорчака, достроково обраного на посаду лише місяць тому, обігнав бабусю з костуром, що поверталася додому із сусіднього села.

«Сьогодні не працюю, бо на Юрія не можна, — ніби виправдовувала свої походеньки в рідкісну для цьогорічної весни погожу днину Ольга Владика. — Живу тут відколи сі вродила. І батьки мої звідси — он у тій хаті жили, що тепер порожня стоїть на березі. У нас усе добре, тільки челяді мало: молодь тікає, одні старі лишаються. Мені вчора 75 минуло». — «Як святкували? — запитую. — Хоч сусідів покликали до святкового столу?» — «Та де там — бульбу справляла (сапала. — Авт.). Посадила три тижні тому, бо як рано вкинеш у землю, то воно щось і вродить. Бульба в нас — незмінна страва».

Щодо картопляної одноманітності місцевого меню, то бабуся з впливовим церковно–ієрархічним прізвищем дещо прибіднилася. Коли ми навмання зупинилися біля одного з обійсть, то, підтверджуючи високе реноме гостинності, нас одразу запросила до світлиці теж 75–річна Анна Дмитришак. Не знати звідки — наш приїзд був великою несподіванкою для хуторян — на столі запарували дуже смачні пироги з сиром та сметаною, приправлені дрібно порізаними шкварками. На моє запитання, чи могла б вона приймати туристів, господиня без вагання відповіла: «А чого б і ні — місця в хаті вистачить. Скоро доспіють лісові ягоди, з’являться грибочки. Можу пригостити пирогами із сиром, тертюхами (це в нас так деруни називаються), борщем з грибами. Шкода, що вже меду немає. Коли жив мій чоловік, то ми всіх пригощали. Такого меду не було ніде, бо наші бджоли збирали нектар з 58 видів трав, дерев і кущів. У нас тут під боком ще й природний заповідник «Турова дача». А попробували б ви мед з ялиці — темнуватого кольору, густющий і дуже пахучий».

Плюс цвинтар, мінус школа і крамничка

Окрім природних чудес, ми почули й розповіді про страшні випробування, що випали на долю мешканців хутора в післявоєнні роки. І не могли надивуватися, як цим людям після всього пережитого вдалося зберегти доброту, щирість і мало не дитячу довірливість. У Ловагах і дотепер оселі зазвичай не замикають. Якщо біля дверей знадвору стоїть паличка, то всім і так зрозуміло, що в хаті нікого немає.

Найстаріша мешканка хутора Євдокія Дмитришак, котрій пішов 87–й рік, теж мешкає сама. «Донька кличе до себе в Небилів, але я не хочу, бо деревину на цю хату сама на плечах носила, коли повернулася з тюрми, де десять років відбула за зв’язки з нашими партизанами, — бідкається старенька. — Кілько я пережила! Цілий рік була під слідством, а потім аж на Колимі опинилася. Врятувало те, що виглядала, як малолітня. Інакше б цієї землі вже не топтала. Коли повернулася, то побачила руїни спаленої більшовиками хати і мамину могилу — не витримала енкаведистських побоїв».

У 1953–му, після смерті Сталіна, ловагівці почали потихеньку повертатися додому. Оселі стояли пустками — без вікон, без дверей, печі розвалені, але хуторян, пригадує Іван Вацко, дуже тягнуло до рідних місць, бо ніде не було так добре, як тут. «Я прийшов з армії, — каже він, — і самовільно побудував хату, бо радянська влада не давала планів на будівництво. Нам й електрику не хотіли проводити. Казали, що ми — «бандери». Приїжджало з району начальство, аби мене забрати до криміналу, а «незаконну» хату розібрати. Але я не дався».

За незалежної України, яку в Ловагах вітали особливо радісно, тут також мало що змінилося на краще. Хіба що дозволили збудувати власними силами церковицю та відкрити цвинтар, бо раніше небіжчиків носили хоронити аж за п’ять кілометрів. Зате закрилися початкова школа й крамничка, ніби глузливо натякаючи хуторянам на їхні цвинтарні перспективи. Хоча, ні. «Мій чоловік–небіжчик казав так: колесо в різні сторони обертається. Я думаю, — робить свій прогноз Анна Дмитришак, — що і наш хутір не зникне. Ось почитають люди в газеті про нашу красу і захочуть подивитися. Хтось, може, й побудується. Бо де ще знайдеш такий чарівний куточок». І з доброзичливою лукавинкою додає: «До нас і райські птахи залітають».

  • Бізнес–диво у решеті

    Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел. >>

  • Мальовничий привид «відстріляного» Задесення

    Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військово­навчального центру «Десна». >>

  • Неповне злиття

    Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої... >>

  • Пилорамний рай

    Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів. >>

  • Надрічанські «могікани»

    Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно... >>

  • А у них очі — наче волошки в житі...

    ...За чверть століття журналістської праці чого тільки не доводилося шукати у відрядженнях. Легше сказати, про кого чи про що не писалося: від доярок до народних артистів, від сільських знахарок до докторів наук, від циркачів-ілюзіоністів до знаменитих історичних постатей і т. д. Здавалося, вже нічим не можна подивувати журналістську уяву, але... Під час одного з відряджень, не пам'ятаю, хто сказав, що є на Волині село, де в усіх його мешканців — блакитні очі! І ось редакційний «жигулик» впевнено долає дорогу-бруківку, загублену серед маневицьких лісів. Напевне, мало хто їздить цією «дорогою життя», бо машини і здоров'я шкода. Їдемо від Колок до Годомич, і скільки око сягає — стоять посохлі бур'яни на нерозораних площах. Якби була осінь, може б, і не так впадали вони в око, а на тлі весняної свіжої зелені здаються якимось анахронізмом. Нарешті «танкодром» закінчується, і ми виїжджаємо на нормальну асфальтівку. Ще за кілька кілометрів між заплавами Стиру і знаходимо село блакитних очей... >>