З усіх шевченкових заповітів — «поховайте та вставайте», «учітеся, брати мої, думайте, читайте», «вражою злою кров’ю волю окропіте» та дестяків інших уже давно хрестоматійних «імперативів» — станом на початок ХХІ століття виконано лише один: поховали таки чоловіка там, де й просив. Стоїть собі, дивиться на Дніпро і кручі, і слава Богу, не бачить телевізора й тому згори не переймається гризотами за своє третє місце.
Чи треба виконувати всі його заповіти, одні з яких страшні (шкода вражої крові), інші — складні (наприклад, думати і читати водночас усією нацією)? Головне — що вони зберігаються... в кожного з нас.
Певно, багато дорослих українців до останку днів своїх не відкриють «Кобзаря», але зверніть увагу: мають його вдома всі! Навіть ті, хто книжкову полицю останній раз бачив у шкільній бібліотеці. Томик «Кобзаря» разом з Євангелієм чи Біблією має кожна родина. Як він там опиняється, поруч з якимось журналом «Мурзилка» чи книжкою «Поради пасічнику, садівнику й городнику» — загадка, бо ж мало хто іде спеціально в книгарню й купує, як оберіг. Але Шевченко є у всіх — як на початку століття був на вишиваних рушниках у кожній українській хаті. Він є, бо мусить бути. А чому мусить — ніхто вже й не знає... Такий підсвідомий національний фетишизм.
У кожного з нас удома насправді зберігається не ця збірка віршів, де часто збивається ритм і недосконала рима, а цей похмурий вусатий дядько у високій смушевій шапці, який прийшов із дофутбольної епохи. Нікому більше з національних героїв таке не вдавалося. І, до слова, мало якому народу так вдавалося — щоб упродовж століть, за якоюсь мовчазною згодою (чи генетичною змовою?), десятки мільйонів людей когось одного з поміж себе визнавали чи то символом, чи то родимкою, чи то спільним знаменнником нас усіх!
Тарас Шевченко — не просто феномен, а витривалий феномен. У першій половині ХІХ століття він «пас ягнята за селом» (Село те, Керелівка, — тепер маленька туристична мекка, і зворушливе ягняткопам’ятник поруч з пастушком, котрий, очевидно, відтворює задумливого Тарасика, зустрічає вас на в’їзді до малої батьківщини Шевченка). Минуло добрих півтора століття, а Шевченко залишився реальною постаттю в Україні, важливим чинником — комусь для пафосних ідей, комусь — для маніпуляцій. «Батоно» Шевченко досі не «пас» — він активний феномен. Тобто живий.