22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка — в Україні особливо став відзначатися з 1961 року, тобто від 100ліття події. Вже в незалежній Україні почали говорити про очищення Шевченка від пропагандистського сміття. Після того як «закотилось України сонце» (цитата з народної пісні), його образ почали використовувати всі ті, кому він був і не близький, але потрібний. Цю ж тактику перейняли й адаптували для своїх потреб більшовики.
«Полум’яний борець»
Велика радянська енциклопедія зараховувала Герцена, Бєлінського, Чернишевського і Шевченка до великих гуманістів і «революціонерівдемократів», ще й подавала останнього як матеріаліста, реаліста та учня і соратника тих трьох перших. Якось забувалося про неприязнь Бєлінського не лише до Шевченка, а й до українства загалом. Максим Горький, вітаючи відкриття пам’ятника Шевченкові в Харкові у 1935 році, лукаво посміхався, телеграфуючи: «Сердечно вітаю народ України в день, коли він гідно увічнює в пам’яті своїх дітей та онуків прекрасний образ істинно народного великого поетадемократа, замученого царатом». Адже вже в 1920х із подачі Миколи Хвильового стало відомо про справжню позицію Горького в справі української мови: «Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия», — писав він у відповіді щодо пропозиції перекласти українською його роман «Мать».
Проте не тільки за часів СРСР, а й раніше деталі опускалися: ще 1879 року Драгоманов наголошував, що чи не всі українські політичні рухи та фракції озброювалися іменем Шевченка, не розуміючи добре, які ж погляди мав сам Тарас. На початку ХХ століття у викладі Дмитра Донцова Шевченко постає крицевим носієм національності, державної ідеології, незламним лідеромтрибуном, який закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогомсупостатом, а й зі своїми нікчемними й запроданими земляками. Гіперпатріотичне сприйняття Кобзаря доводило супротивникам таких поглядів, що в Україні без контенту Тараса Шевченка не обійтися. І що за бажання його можна використати у власних інтересах.
Свого часу іменем Шевченка називали осоружні колгоспи (поруч із колгоспами ім. Кагановича, ім. Жданова чи ім. Ворошилова), а разом із тим капели бандуристів і творчі спілки. Прикладом до популярного тоді слівця «перегини» в можливостях використання імені Шевченка в СРСР для мене особисто стало пошанування пам’яті іншого українського поета — Івана Франка, у десятиліття його, підкреслюю, смерті. Тож 1926 року, діставши настанови про обов’язкове відзначення в місті Херсоні цієї дати, локальний відділ освіти виступив із зустрічними пропозиціями: назвати сквер, школу і вулицю іменем Франка, а також відзначати цей день як... державне свято.
«Український Гомер»
У радянській риториці, за висловом відомого дослідника Шевченкової творчості професора Григорія Грабовича, Шевченко подавався як «неминуче пов’язаний з боротьбою проти... проповіді національної зашкарублості, винятковості», а «творчість його озброювала на боротьбу проти антинародного «національного гуманізму». Утім ні совіти, ні націоналісти від Шевченка не могли ніде подітися. Знаний харківський історик і етнолог ранньорадянської доби Микола Сумцов виспівав Кобзареві такий панегірик: «Здається, нема в світі другого письменника, в серці котрого палало б більш любови до людей во всіх верствах їх життя, особливо до діток, як то палало знівечене горем та нудьгою серце славетного українського Кобзаря. Житє і твори йдуть у нього поруч, надзвичайне мягкі почуття наповняють не тільки його поезію, а й його дневник, його листи, струмком йдуть з усіх споминів про нього». Начитавшись, проте, тоготаки «дневника», сучасний читач назвав би Шевченка богемною людиною, не позбавленою людських радостей і вад. Зазначимо, що щоденник і повісті російською мовою професор Григорій Грабович вважає «пристосованою» до тодішніх умов імперського середовища частиною його творчості.
Навіщо національно орієнтованим було виносити Шевченка заледве не на посаду відповідника Христа на землі для українців, можна здогадатись. Із його допомогою національна ідея промовляла чистим голосом поезії, потрапляючи безпосередньо до серця простого українського селянина та робітника. Більшовики чудово використали таку нагоду, але поіншому. Приміром, у композиції пам’ятника Шевченкові в Харкові Тарас постає пророком для усіх верств українського і радянського (у історичній перспективі) суспільства. Тут і «робітник зі схиленим прапором», і «гайдамака з косою», далі «той, що рве пута», і «той, що несе жорна». Тут вам і «зв’язаний запорожець», а недалечко — «дівчинаробфаківка з книгою». Щеплення комуністичного під маркою національного в СРСР вдалося. Відкриваючи пам’ятники Кобзарю (до речі, не такі вже численні в Україні), совіти викидали портрети Шевченка з хат голодуючих, а тих, хто насмілювався цитувати його задля свого захисту перед репресіями, розстрілювали ще до Соловків.
«Батько»
«Схиляння галичан перед цитатами загальновiдоме. Сьогоднi особливо популярнi Шевченковi «Обнiмiтеся, брати мої», «Кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями...». Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони з задоволенням приписують йому й чужi висловлювання, як от Франкове: «Лупайте сю скалу» та Шопенгауерове «Хто ясно мислить, той ясно формулює», — цю цитату з гумористичного твору «Правда про нарід галицький» авторства Онуфрія Жмені пригадав при оказії декламації слів Шевченка «Чи діждемось ми Вашингтона з новим і праведним законом» тодішнім Прем’єрміністром України Віктором Януковичем. Він тоді перебував у США та ігнорував зустріч із українською діаспорою. Пані Ганна Герман, яка, очевидно, і порадила «залізному хазяїну», як вона його називає, вимовити такий важкий рядок, зашкодила і Федоровичу, і Шевченку. Цитування Шевченка з боку представників партії, яка вимагає двомовності, виглядає як мінімум дворушним. Цитування саме Шевченка представником партії, яка вимагає статусу російської як другої офіційної в Україні, девальвує сам факт присутності постаті молодого Тараса у Вашингтоні.
Образ «опозиційності» Шевченка, використаний під час акції «Україна без Кучми», також допровадив до певних нонсенсів. Спалення тодішнім опозиціонером Тарасом Чорноволом жовтоблакитної стрічки з написом «від Президента України Леоніда Кучми» на вінку з квітами викликало щонайменше два запитання: хто для Чорновола важливіший — національні символи чи Президент Кучма, а подруге, до чого тут Шевченко? Поетміфотворець міг би собі дозволити стати над «дітьми нерозумними», поетпророк перевернувся б у труні. Либонь, Шевченкові ще довго доведеться нас усіх научати «не цуратися», щоб не було соромно перед іншими пророками і міфотворцями...
Гордій ОРАТІВСЬКИЙ