Фігурна різьба на ананасі: почищений і гарно виглядає.
«Інформація для тих, хто залишається на ніч: якщо зранку ваші останки знайдуть більше як за п’ятдесят метрів від табору, то адміністрація не нестиме жодної відповідальності за цей інцидент», — провідник у Національному парку Као Сок — серці південного Таїланду — був ввічливим, як і всі тайці, але дуже діловим і відповідальним за свою місію. Попри всі намагання людини знищити живу природу, на планеті ще залишилися справжні джунглі, у яких водяться дикі звірі. А вночі хижаки зазвичай виходять на полювання. І це, виявляється, зовсім не туристичний атракціон.
...Південно–Східна Азія починається прямісінько за скляними дверима нового, гігантського і суперсучасного бангкокського аеропорту «Суварнабумі». У першу ж секунду, тільки відчинивши двері зі скляного залу із кондиціонерами, ти стикаєшся з небаченою досі липкою спекою. Температуру повітря +37 за майже стовідсоткової вологості (!) — після одинадцятигодинного перельоту і скромних плюс шість у Києві — я, мабуть, запам’ятаю на ціле життя. Душ у цій ситуації рятує перших десять хвилин. Варто тільки вийти за межі готельного номера, і твоє тіло починає усіма можливими способами демонструвати, що воно не адаптувалося до місцевих умов. Можливо тому, практично у кожному громадському туалеті обов’язково передбачений гнучкий шланг із теплою водою, який перетворює стандартну кабіну на міні–душову. Прийшов, освіжився — і вперед! Зате звиклі до косметики європейки тут забувають про свої креми для обличчя — ну не потрібні вони за такої вологості!
В одинадцятимільйонного мегаполіса — доволі специфічний запах. Він яскраво виражений, як і в більшості азійських міст, але сплутати його з іншим містом–побратимом досить важко. Якщо Стамбул, наприклад, пахне горілим, але до цього швидко звикаєш, то в Бангкоку відчуваєш аромат тропічних квітів, помножений на незвичні приправи місцевої кухні та затхлий душок стоячої води і сміття у численних каналах–клонгах. Хоча, якщо чесно, клонги в цьому букеті можна було би поставити на перше місце.
Бангкок колись будували, копіюючи Венецію: мешканці пересувалися на довгоносих човнах, схожі на класичні венеціанські гондоли. Але довго тримати марку тайці не змогли — більшість клонгів засипали, перетворивши на автошляхи, а ті, що залишилися, використовують переважно для розваг туристів. Подорожувати у це чрево міста і справді цікаво: одразу за фешенебельними палацами із дорогими іномарками на подвір’ї можна побачити чорні дерев’яні халупи, біля яких голопузі дітлахи ловлять руками величезну рибу в неймовірно брудній воді. Річка Чаупхрайя, оспівана в місцевій творчості, гордість кожного тайця, має темно–коричневий колір, а її водами, поряд із різнокаліберними корабликами, велично пливуть, змагаючись у кількості, поламані гілки дерев та різноманітне пластикове сміття.
Автошляхи для нинішнього Бангкока — це гордість, біда і головний біль водночас. Мільйони автомобілів там, безперервно сигналячи, рухаються водночас дво–і триповерховими дорогами, верхні з яких переважно виявляються платними. Цим містом можна їхати десятки кілометрів, не спускаючись на грішну землю. Але, незважаючи на таке масштабне інженерне диво, ти можеш потрапити в затор о першій–другій годині ночі. Моторикші, у народі «тук–туки» (саме цими нехитрими вигуками вони зазивають клієнтів. — Авт.), поліцейські–регулювальники та просто перехожі не виходять на свою роботу без респіраторів — загазованість тут неймовірна. Щільність будівництва вражає: простору між кам’яними коробками вистачає акурат на місцевих безпритульних та возики вуличних продавців, а із вікна наземного метро «Скайтрейн» можна розглядати, чим займаються мешканці будинків на висоті шостого–восьмого поверхів.
Щоб зрозуміти, як виглядає Као Сан Роад — центральна туристська вулиця тайської столиці, уявіть собі головну алею Троєщинського ринку (вхід до вашого готелю — між рядами футболок та сонцезахисних окулярів), умовно добудуйте позаду торговельних наметів чотири–п’ять поверхів суцільних кафе, барів, дискотек, клубів, ресторанів, офісів, готелів, поставте в ряд суцільну вервечку вуличних продавців, які безперервно щось смажать, варять, парять, ріжуть, витискають соки із невідомих нам фруктів, а перед ними — десятки таксомоторів та яскраво розцяцькованих «тук–туків». Біля входів до розважальних закладів стіною стоять зазивали, які всіма найекстравагантнішими способами намагаються затягти тебе до середини, продавці, постійно посміхаючись, пропонують скуштувати кулінарний витвір, а водії тягнуть за рукав до свого чотириколісного засобу виробництва, десятки разів повторюючи «Містер, тук–тук», «Містер, таксі». Хвилин через десять голова розколюється на шматки, а душа прагне тиші.
Утім і таксі, і послуги моторикш тут недорогі. Але це у випадку, якщо водій таксомотора справді завезе тебе, куди ти його попросив (якщо не знатиме дороги, то, приязно усміхаючись, чесно кружлятиме Бангкоком, скільки треба. За твій рахунок, ясна річ). Прогулянка ж на екзотичній двомісній колясці зазвичай перетворюється на яскраву пригоду. І біда не лише в тому, що маленький, вузькоокий, життєрадісний шумахер буде весело підрізати новенькі «Тойоти», «Мазди» і різномасні вантажівки, при цьому постійно повертаючи до вас голову та розповідаючи, як погано вони їздять і повз яке визначне місце ви щойно промайнули. Особливої пікантності ситуації надає той факт, що рух тут лівосторонній — тому від більшості піруетів у тебе з незвички просто пересихає у горлі, а кожна виготовлена на заводі іномарка при неакуратному гальмуванні може необачно розчавити вашу колясочку, як мавпа апельсин.
Та головна біда водіїв «тук–туків», що вони дисципліновано везуть із пункту А до пункту Б тільки своїх співвітчизників. Для туристів у них є чудова розвага: тільки–но ти вмостився на дермантиновому сидінні, як тобі пропонують відвідати дорогий і непопулярний магазин (ресторан, нічний клуб). Часто водій чесно зізнається — за кожного доставленого клієнта власник наллє йому п’ять літрів газоліну. А у бідного моторикші, самі розумієте, — сім’я, діти, грошей хронічно не вистачає. Проковтне турист цю наживку, вважай пропало — замість Королівського палацу буде ще один ювелірний магазин, потім «дешеве, тільки для вас» кафе. Прогулянка затягнеться на невизначений час, а де ви опинитеся насамкінець, навіть всезнаючий Будда не знає. Я сам через одного такого комбінатора так і не потрапив у знаменитий бангкокський Чайна–таун, де готують супи із ластів’їних гнізд — після кількох магазинів замість китайського району опинився в індійському.
Скептикам, які, мов вогню, бояться підходити до столиків із тайськими різносолами, я можу компетентно заявити: даремно! Скуштувати місцеві страви однозначно варто. І не дивуйтеся, що в маленькому сімейному кафе трохи кривуваті столики, а скатертина ще пам’ятає Велику азійську фінансову кризу — тайці в побуті неперебірливі. Зате їхня кухня вважається однією з найсмачніших та найздоровіших у світі. Побудована вона на рисі, овочах, тільки свіжих м’ясі та морепродуктах (через клімат усі компоненти можна використовувати тільки свіжими), продукти або відварюють, або ж готують у глибокій посудині на відкритому вогні — без краплі зайвого жиру.
У справжнього тайця процес насичення — практично священний. Керівник маленької турфірми, до якого ми звернулися по допомогу, втратив клієнтів, але так і не перервав свою трапезу. І це при тому, що тайці знають сніданок, пізній сніданок, обід, полудник, другий полудник, ранню вечерю, пізню вечерю, нічний перекус. А проте — їдять, коли зголодніють. Сценка, коли у вуличному кафе дружня сім’я у складі мами, тата і двох дітей о першій годині ночі з апетитом наминає суп, не рідкість, а радше правило.
Утім супи для місцевих мешканців — це основа кулінарії. Серед них найзнаменитіший — Том Ям (тайці пишуть його з великої літери), все одно що борщ для українців. Проте він і зовні схожий на борщ, щоправда, із креветками, грибами, кокосовим молоком та цілим набором трав–корінців, перцю. Том Ям, як і переважна більшість місцевих страв, такі гострі, що їх треба запивати. Або заїдати рисом. Офіціанти, бачачи, як обливається потом фаранг (по–тайськи іноземець. — Авт.), поїдаючи їхню страву, включають зайвий вентилятор. А перед тим, як прийняти замовлення, завжди уточняють: «Спейсі о’кей?», маючи на увазі, скільки перцю сипати до тарілки — нормально, як для своїх, чи жалюгідну дозу — як для ніжних блідношкірих. Тільки справжній герой може у цій ситуації промовити «о’кей». Але той, хто зумів переступити через свої смакові догми, буде щедро винагороджений — чогось подібного за межами королівства вам не приготує ніхто і ніколи. Найпростіша тайська страва, вартістю долар–півтора,— це розсипчастий рис, на який виклали пропарені овочі, разом із кількома маленькими восьминогами, кальмариками, креветками — і ще багато всього незрозумілого.
Найрозповсюдженіші риби у вуличних кафе на півдні країни — акула і баракуда. Причому готують їх різними способами, на ваш вибір. Більшість страв на вуличних лотках — це лотерея. Збагнути, із чого їх приготували, часто буває неможливо. Головним чином тому, що про більшість продуктів, які широко використовують у Південно–Східній Азії, ми навіть не чули.
Тропічні фрукти тут продають на кожному кроці, на ваше бажання їх почистять, поріжуть, упакують і втикнуть дерев’яну паличку — для зручності споживання. Для європейця це різноманіття плодів, узагалі, — окрема історія. Око мешканця наших широт ідентифікує на місцевому ринку тільки ананаси, банани та, може, ще манго, яке лише трохи схоже на аналог із українського супермаркету. Щоправда, і поблизу екватора можна цілорічно купити знайому нам свіжу полуницю, кавуни, яблука — все надзвичайно стигле і незвично дуже солодке. Бананів тут росте понад тридцять сортів. За два тижні жодного разу не вдалося купити одні й ті ж. Маленькі банани зеленого–презеленого кольору можуть всередині бути жовтими і з кісточками, а товсті жовтуватого відтінку — білосніжними і тягучими, мов жувальна гумка. Процес знайомства із рештою дарів майже екваторіальної природи зводився до діалогу із продавцем: «Як його їсти?». Торговець наочно показував — і все. Запам’ятовувати десятки нових назв розпечений мозок відмовлявся категорично.
На острові Самуй — царство кокосів. До 1973 року, коли тут висадилися перші туристи, мешканці острова забезпечували цим універсальним плодом не тільки свою країну, а й сусідні. Та й нині майже половина транспорту, який рухається на «транстаїландській» трасі, що з’єднує північ країни із Малайзією, — фургончики, завантажені ананасами та кокосами. Використовують цей горіх, що росте на багатометрових пальмах, на різних стадіях його дозрівання. Ще молоденькими їх зрізають (часто до цієї роботи залучають дресированих мавп), охолоджують у льоді і продають туристам. Продавець робить ножем кілька надрізів, вставляє туди соломинку для коктейлів — і кращого напою для спекотного дня людство ще не вигадало. Кокосове молоко використовують у багатьох національних стравах, а також у найпопулярнішому десерті — банан, зварений у цьому соці. Від нагрівання рідина набуває білого кольору і справді стає схожою на молоко. Але це ще не все: з кокосового борошна печуть цікаві пампушки і варять натуральні цукерки, схожі на ірис.
Але кількакілограмовий «горішок», що висить на відстані десятків метрів над землею, дарує не тільки приємний смак. Коли він несанкціоновано падає на землю, усім, хто знаходиться навколо, буває не до сміху. В одній із малорозвинених азійських держав кількість смертельних випадків від удару кокосів по голові становить понад п’ятнадцять відсотків. У Таїланді цього намагаються не допускати: на пальмах, які ростуть біля пляжу чи кафе, горіхи старанно вирізають ще при народженні.
Але визріває в місцевих джунглях фрукт, який можна скуштувати тільки в Таїланді. Йдеться про дуріан, овал із твердими і гострими шипами. Якщо такий впаде на робітника, серйозна травма неминуча. Тому працівників на плантаціях інструктують, мов пожежників. Їдять у дуріані тільки жовтувату м’якоть, якої в плоді небагато. Але варто розколоти його — і від нестерпного смороду одразу заплющуєш очі! Через особливе дуріанове бродіння фрукт не підлягає ні перевезенню, ні зберіганню, а спеціалізовані ринки ви легко знайдете за запахом — так пахне, вибачте, каналізація, яку дуже давно не чистили. Із дуріаном вас не впустять у транспорт, у готель. Відповідні таблички зазвичай висять перед входом, біля ліфта. А що стосується смаку... На смак — це пропарена цибуля, до якої додали жменьку горіхів, трохи зіпсутого сиру, багато персиків, фундука, ананаса, хересу, ложку вершків і півзубка часнику. Причому післясмак у роті тримається дуже довго.
Неадаптованому туристові оглядати місцеві пам’ятки можна лише рано–вранці або перед заходом сонця — спека диктує свої закони. Вати (місцеві храми. — Авт.), королівський палац у їхньому нинішньому вигляді з’явилися порівняно недавно — у XVIII—XIX столітті. Хоча перші поселення предків нинішніх тайців у цих краях були відомими ще у XII—XIII столітті, до наших днів дійшли тільки в художніх творах. Будувати з каменю сіамські та сукхотайські архітектори не любили, а дерево — дуже недовговічний матеріал. Вичурні гостроверхі дахи з різнокольоровими вензелями, численними драконами, статуями демонів та зображеннями Будди, яскрава позолота і, водночас, якась домашня м’якість і теплота, усе це неможливо сплутати ні з чим. У Таїланді все — архітектура, стиль, уклад життя — значно відрізняється від європейського чи навіть середньо– і східноазійського. Як сказав один із знавців цієї країни: «Тут все не краще і не гірше, ніж у сусідів. Просто тут все інше».
Буддизм, який сповідують у країні, — диктує уклад життя. На кожному кроці: на краю доріг, біля міських гаражів, шикарного і дорогого супермаркету — зменшена копія священного храму, до якого тайці можуть покладати свої жертвоприношення: свічки, їжу. Буддизм передбачає постійні пожертвування з боку віруючих на користь монастирів. Якщо, вчать їхні священні книги, ти згрішив і, наприклад, обдурив когось на певну суму, то, аби очистити свою карму, мусиш пожертвувати значно більше грошей, ніж ти неправедно отримав. То ж випадки «кидків» з боку тайців, принаймні в туристичному бізнесі, — явище дуже малопоширене: людям такі вчинки матеріально невигідні. У простого буддиста гріхів усього п’ять: не вбий, не вкради, не бреши, не перелюбствуй, не пий. Кара за кожне — засмічена карма. Не встиг її очистити — у наступному житті гірко про це пошкодуєш. Якщо жінка зраджувала чоловікові, вона стане повією, а чоловік — одержить ну зовсім маленьку чоловічу гордість.
Монахи, яким статут, на відміну від їхніх християнських колег, категорично забороняє працювати, живуть за рахунок пожертв мирян. Їжу, одяг, інші предмети для аскетичного існування їм приносять вірні. Кожен, хто ступив на цей шлях, може бути переконаний у своєму безбідному та безтурботному існуванні упродовж цілого життя — віра годуватиме його до останньої хвилини. Адже для того, аби поліпшити свою карму, пересічний буддист має три методи: жити за заповідями, займатися благочинністю або старанно медитувати. Існують і спеціальні «тарифи» на благочинність: нагодувати сто собак — це те саме, що нагодувати одного мирянина. Зробити ситими сто мирян — таке ж саме, що одного послушника. Нагодувати сто послушників — те саме, що одного монаха.
Правила забороняють монахові навіть заварити собі чай, це — робота слуг. Щоправда, і обмежень у житті мешканців місцевих храмів чимало. Перший, найбільший гріх, — спілкування із представницями протилежної статі. Йдеться не лише про шлюб чи інші види контактів із жінкою, монах не може брати жінку за руку, навіть торкатися її одягу. Причому обмеження стосуються і рідних. Чи не єдиний виняток — можна простягнути рідній матері кінець своєї оранжевої накидки, коли вона цього невідкладно потребує (наприклад, спіткнулася і впала). Щоправда, при цьому монах має заплющити очі й думати, що він тягне важкий предмет.
Останнє десятиліття у Таїланді — бум будівництва храмів. Вулиці міст і сіл просто–таки рясніють незавершеним будівництвом культових споруд. Історія розпочалася у 1997 році, коли через азійську економічну кризу курс місцевої грошової одиниці — бата — впав удвічі. Тайці вирішили, що проблема в засміченій кармі, і взялися виправляти становище.
Важко сказати, чим завинили в минулому житті нинішні мешканки великих міст Таїланду, але країна міцно утримує звання першого номера в добре оплачуваній галузі секс–туризмі. Американці, західноєвропейці, а останнім часом і росіяни масово їдуть сюди, сподіваючись на зустріч із привітною, ніжною і покірною тайкою. Процес розпочався ще кілька десятиліть тому, коли тайський король дозволив американцям використовувати свою територію для військових баз під час в’єтнамської війни. Першою була база у Паттайї: збираючись обробляти села сусідньої країни напалмом, янки збудували тут свої аеродроми. Нині це місто не просто курорт, а легендарна столиця розпусти. Відтак туристичне нашестя поширилося країною, а європейські та американські чоловіки відкрили тут для себе територію, вільну від проявів фемінізму, що так контрастувала з їхньою батьківщиною.
На островах, найбільше на Пхукеті та Самуї, існує навіть інститут тимчасових дружин. У спеціальному барі турист може знайти собі та майже офіційно оформити стосунки з другою половинкою, яка буде його вірною подругою життя аж до початку реєстрації на рейс додому. Окрім усіх можливих благ, тимчасова дружина буде гідом по країні, торгуватиметься на ринку, возитиме на орендованому мотобайку. Такі парочки — йому глибоко за шістдесят (хоча може бути і двадцять), вона невизначеного віку, але, як і всі тайки, виглядає на шістнадцять — здалеку впадають у вічі. І лише інколи помітно, як неприємно дівчині, коли її обіймають. Щоправда, і її партнер серйозно ризикує — за статистикою, СНІД у Таїланді дуже розповсюджений.
У Бангкоку, всередині якого, як співав колись бард, «множество пороков», індустрія працює на повну потужність. У місті є кілька районів, насамперед біля центральної вулиці Сілом, у яких масажні салони виконують роль не просто масажних салонів. І у кращому випадку там практикують «боді боді масаж». Тобто масаж тіла до тіла — також винахід підприємливих паттайок, які робили все, аби перші американські солдати не надто скучали поза казармою. Не заростає стежина до барів столичного району Патпонг, які демонструють суто тайський винахід — шоу «пінг–понг». Це коли на огороженій сцені дівчата різного віку курять цигарки, задувають свічки, кидають у глядачів кульками та бананами, відкривають пляшки та роблять ще багато звичних речей, але використовують для цього не стандартні методи, а лише свою гендерну перевагу.
Повільні, привітні, заглиблені у себе тайці не могли не стати чудовим середовищем для діяльності тут більш енергійних сусідів. У Таїланді, як і в більшості країн Південно–Східної Азії, такими є китайці. Хуацяо, як називають у регіоні китайців, що мешкають за межами своєї батьківщини, — рушійна сила місцевої економіки. У благословенному Таїланді китайців не більше десяти–п’ятнадцяти відсотків, але вони контролюють майже дев’яносто відсотків усієї економіки держави.
Стосунки між китайцями та, скажімо, лаосцями, камбоджійцями, м’янмцями, малайзійцями далекі від ідеальних: хуацяо не асимілюються з місцевим населенням, уособлено проживають у своїх кварталах, одружуються тільки між собою. Але тільки–но починаються економічні проблеми, як у Чайна–таунах виникають китайські погроми. Натомість у Таїланді на цьому фронті панує мир і злагода. Можливо, через «родинну» близькість, адже предки тайців прийшли з Південного Китаю. Тут тайсько–китайські шлюби — звична річ. Нечисленні ж китаєфоби мають улюблену приказку: «Кожен таєць ненавидить китайців, за винятком своєї бабусі».
У Таїланді через його близькість до екватора не чотири, а лише три пори року: холодна (уночі стовпчик термометра опускається до жалюгідних плюс 28 градусів), гаряча та дощова. Кожна пора року починається з урочистої церемонії, коли король власноруч міняє одяг на священній статуї Будди у своєму палаці. Купатися в Південно–Китайському морі незвично: вода не тепла, а просто дуже гаряча. Клімат північного Таїланду дозволяє не тільки гарно відпочивати, а й культивувати тут сорти маку із найбільшим вмістом опіатів. На кордоні з М’янмою та Лаосом знаходиться легендарний «Золотий трикутник», регіон, де вирощують і переробляють опіумний мак. Цей шматок Азії свого часу забезпечував дурманом Європу та Азію, але після того, як уряд Таїланду запровадив за продаж і перевезення наркотиків смертну кару, «Золотий трикутник» зайняв друге місце після афганського «Золотого півмісяця».
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
