Водій для Президента в краю Адама і Єви

Є щонайменше дві причини, чому я взялася за перо, щоб розказати про кілька подій, які ніколи не можуть стати топ–новинами в теперішніх українських умовах. По–перше, будь–яка ситуація, не прогнозована, але важлива з точки зору пізнання, завжди має своє несподіване продовження. По–друге, іноді дрібні (на перший погляд) речі мають здатність висвітлювати найважливіші проблеми нашого буття. Судіть самі.

...Щороку чекаю відпустки з таким нетерпінням, нібито маю йти до шлюбу. Бо ніколи не думаю так ясно і не «конструюю» свої книжки так вигадливо, як у час необмеженої «відпускної» волі. Але ось уже два роки поспіль — 2006 і 2007 роки — я порушувала своє майже конституційне право бути цілодобовим трудоголіком — і відпускала примх­ливе натхнення на всі чотири сторони світу: хай набирається моє натхнення здоров’я й сили. А з ним — наберуся і я, вдихаючи пахощі й пейзажі гірських видноколів моєї солодкої й зеленої Буковини. Бо ніде мені не так добре, як тут, де так химерно, але природно вживається старосвітський дух із сьогоднішньою цивілізацією.

Отож якщо ви знудилися від Канарів, Єгипту чи Маямі, якщо вас утомив постійний стрес від вульгарних світських хронік, інтриг і власної захланності, беріть курс на українські Карпати. Почніть із Карпат буковинських. І вам одразу попустить (кажуть у моєму селі Розтоки). Особливо, якщо ви маєте якийсь стосунок до політики чи прийняття дер­жавних рішень. Запевняю: у вас за кілька днів відпочинкового неробства, але при пильному спогляданні безперервної праці гірських людей, які щиро доноситимуть вам щоранку свіженьке молочко мало не в постіль, варитимуть запашний бануш і відкриватимуть не тільки душі, як хвіртки на подвір’я, а й свої комори та підвали, неодмінно виникне питання, яке виникло в моєї свахи Олени, батьківщина якої — київська рівнина, рівніша від долоні: «А навіщо було цих людей у повоєнний час вивозити до Сибіру, коли вони й без того жили в сибірських умовах?!»

Це тепер уже — супутникові антени й мобільний зв’язок, але жодним чином не дороги — зробили частину гір ближчими до цивілізації. А уявіть 40–ві роки? ...О, святий Боже! То не лише в мудрих англійців «мій дім — моя фортеця». У гуцулів цей принцип — загальнослов’янський: хто з мечем прийде на твою землю — від меча й загине. Бо коли ти на радощах, що йдуть свої, зустрічаєш радянське військо хлібом–сіллю й національними прапорами, а колір твоїх прапорів — не до вподоби визволителю; коли забирають твої ліси, ґрунти, худобу, придбані кривавим мозолем, нав’язують чужі звичаї й мову, переслідують за віру в Бога і запаковують у телячі вагони, ти боронишся, як умієш. І береш тоді до рук не косу й не сокиру, призначені для твоєї одвічної роботи. Ти береш до рук зброю. Ти будеш мстити кров’ю. Багато хто — до останньої її краплі.

На отеччині

4 серпня 2006 року я з батьком — Матіосом Василем Онуфрійовичем — стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Сірук, що за добрий десяток кілометрів від села Розтоки, на висоті вісімсот метрів над рівнем моря. Мій прадід по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. У Сіруку, в час панування на Буковині королівської Румунії, мій дід Онуфрій звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь, де до п’ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колиш­ньої хати й господарських споруд.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року — часу найбільш масової депортації населення Західної України — в Сіруку було «шістнадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову дві третини хутора забрали. Решту — депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п’ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам’яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім’я — Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять–лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемов­ляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам’яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі — через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи.

... А я тільки на обійсті постарілої Марії Романючки розумію, чому після другого інфарк­ту мій тато сказав моїй мамі: «Щоб ти поклала мені в домовину радіо». Наш тато не здобув вищої освіти. Усе життя пропрацював у колгоспі. І до тридцятирічного віку прожив отут, у Сіруку, де замість радіо говорили спершу скоростріли, а потім лише буки та смереки. Може, тому тепер тато знає, де цар обідає, бо він не пропустив би жодних теле– чи радіоновин. Аби там що.

Грунь Яковійчукове в контексті сучасності

На самому гребені Сірука в серпні 2006 року тато налаштовує антену транзистора, який раз–по–раз Київ плутає з Бухарестом. У Бухаресті йде служба Божа. А тато шукає українські новини. Новини сказали, що український парламент щойно проголосував за прем’єра Віктора Януковича. Тато дивиться в бінокль. І я дивлюся туди, куди дивиться тато: на протилежному боці від Сірука також розкинулись хутори і груні. Околена. Ями. Грунь Яковійчукове. Янчулова. Грунь Дупалівка. Кінашка.

Із Сірука навіть без бінокля на хуторі Околена, під грунем Яковійчукове, видно хрести і зграбну огорожу навколо невеличкого цвинтаря. 15 жовтня 1944 року на цьому місці тривав цілоденний бій упівської сотні «Боєвіра» (Романа Дубика) із загоном енкаведистів, у якому сотня втратила вісім бійців. Втрати чекістів навіть очевидці не могли порахувати, бо вбитих і поранених, обгорнутих у намети, зносили в хату Данильчика (Данила Софійчука) недалеко від дороги. Під час відступу чекісти спалили хату Данильчика разом із трупами і пораненими. Отака ось дяка за службу. А хутірські люди поховали вбитих повстанців на груні, недалеко від місця бою, і всі ці роки доглядали могили, хоч і без прізвищ. А 14 липня 1991 року це місце було освячене майже п’ятьма сотнями людей. Деякі прізвища загиблих, як от Василя Косована (1912—1944) та Георгія Перепелиці (1915—1944) було відновлено. Решту прізвищ були віднайдені місцевими краєзнавцями пізніше.

Розповідав мені один чоловік, що тоді, у 1944–му, неподалік від цвинтаря повстанців були поховані й згорілі рештки радянських військових із Данильчикової хати. Отака ось християнська мораль.

...Тато розказує. Я думаю... Коли би того дня якимось дивом повставали вбиті, що вони би сказали про серпневе 2006 року рішення парламенту щодо прем’єра, політична сила якого до кінця життя не має наміру визнати тих, що лежать під цими хрестами? Яка відстоює другу державну мову? А що би вони сказали про теперішні рішення парламенту?..

Того дня 2006 року я дала собі слово побувати на тому цвинтарі з великим білим хрестом, який видно з усіх боків гір. Тим паче що туди, в Околену, із Сірука колись моя молоденька мама–вчителька щоранку долала 8 кілометрів до школи, обв’язавши мене, восьмимісячну дитину, круг себе шкіряними пасками: «На 9–ту ранку. Щоб не запізнитися, — каже мама. — Бо будь–коли на хутір міг прийти інспектор зі школи чи райвно». А увечері — 8 км назад, у Сірук. Отака ось відповідальність інтелігента в першому поколінні. Чи доводиться довго думати, звідки в мами тромбофлебіт і небажання ще раз пройти тим маршрутом?

...Від Околени, хребтами, що схожі на морські хвилі, далі йде хутір Янчулова. Тато в бінокль показує одне дуже мальовниче місце — воно, ніби заглибина між жіночими грудьми. «Звідти пішов наш рід. Там народився твій прапрадід Андрій Фокович Матіос, — каже тато. — Тому нас у селі називають Андріячуками». Місце на Янчулові, густо поросле здичілим садом, має назву Писарівка. На честь мого пра­прапрадіда Фоки, якого в селі називали писарем. За те, що знав грамоту. А це, за сімейними підрахунками, — кінець XVIII — початок XIX століть. То, може, мої батьки — інтелігенти не першого все–таки покоління?!

Пригадуєте один газетний — зневажливий до непристойності — пасаж доктора історії Дмитра Табачника про те, що «миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству»…ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции».

Отакий ось я «інквізитор» і «печерна людина», що спустилася в українську культуру зі своєю мовою з натуральної полонини. 810 м над рівнем моря, звідки видно ой як далеко! Але чомус ь у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську і тому ж таки Донецьку, звідки приходять мені листи–відгуки на мої книжки про «українство» і де відбувалися мої зустрічі з читачами, люди не вважають цю тему аж такою «печерною». Суспільство прокидається для того, щоб дізнаватися: а що там насправді було, в тій Західній Україні?

Так ось не державною, а таки народною, люди з тієї самої Писарівки на всі віки сказали, як цвях забили, усім докторам, травматологам, хірургам, ампутаторам і кілерам кореневої системи народу: «Бог б’є не ціпом, совість поганяє не батогом, лиш історія судить зневагою». Я це точно знаю. І ви знаєте також.

... А своє слово ми з татом дотримали. І побували на Янчулові–Кінашці 7 серпня 2007 року, акурат за кілька днів після відвідання цих місць родиною Ющенків. Ми з татом мали навіть «привілей» — добиратися в ті місця тим самим транспортом, що й Президент. Навіть із тим самим водієм.

Ще ніхто не возив Президента фірою

...Коли б раптово на денні гори впав метеорит чи вечірніми Розтоками неплановано продефілювали інопланетяни, думаю, резонанс також був би великий. Та все одно він не перевершив би того розголосу, який кілька місяців, та що там місяців — ось уже близько року кочує моїм рідним селом, як висловлюються тутешні жителі, «від млина на Смугареві — до млина на Товарниці». Тобто з кінця в кінець села. Бо для гірської людини трапилася подія не те що неординарна, а просто–таки фантастична: на хуторі Кінашка та Янчулово (а це близько двох десятків кілометрів від центру села) під час літньої відпустки побувала родина Президента України Віктора Ющенка.

«Відколи світ та сонце, ще ніхто не возив Президента фірою (підводою)!» — гудуть довколишні села. «Ще з часів Марії–Терезії до Президента не був допущений ані один фірман! Та ще з дитиною!» — не може дотепер заспокоїтись їздовий Юрко Матіос (по–сільському Вашилюк), що дуже довго не розсупонював своїх коней Зайця і Карого зі святкових стрічок і китиць після того, як йому в серпні 2007 року довірили життя президентської родини з трьома малолітніми дітьми. Юрко, що грає на сопілці й баяні, що має золоті до роботи руки і крутий (фамільний!) норов, переповість вам вдесяте і всоте свої враження від тієї надзвичайної для нього події — спілкування з президентською родиною. Покаже вам книжку з автографом Віктора Андрійовича, в деталях розповість про те, як Катерина Михайлівна розпитувала його про довколишні хутори та історії, пов’язані з ними. Підтвердить, що свій норов проявив навіть працівникам служби охорони Президента, у списках якої не значився Юрків син–третьокласник Юрчик, а він узяв сина з собою. Знаєте єдиний аргумент сільського їздового, який переконав президентську охорону? «Діти — це майбутнє України. Це і його Президент. А ви не хочете допустити майбутнє до Президента?!»

І тепер, очікуючи з дружиною Галею на свою третю дитину, Юрко Матіос каже, що розкоркує подарований Віктором Андрійовичем коньяк після народження (тьфу–тьфу!) дитини. 80–річна бабуся Юркової дружини Галі живе в Околені. Вона — чистокровна татарка. Гаймутдінова Анузія Хісамутдінівна. Народжена в Іркутській області. У селі її називають Лізою. Уявляєте, які красиві риси мають Лізині діти і внуки, народжені від гуцула?! І як вони автентично говорять гуцульською говіркою?

А професор Микола Янович каже, що ну не дається йому українська...

...Але найбільше враження в молодого Вашилюка залишилося тоді від спостережень за родиною Ющенків на груні Дупалівка. Біля хреста на місці колишнього родинного маєтку Томнюків, яких, до речі, називали Дупалами і на їхню честь і грунь має назву Дупалівка.

1948 року родина Томнюків — чоловік Микола, син Микити, 80 років, і його дружина Олена, дочка Миколи, — загинула страшною смертю: енкаведисти спочатку їх розстріляли, а потім відрізали голови і поклали на обідній стіл. Очевидці поховання родини кажуть, що вбита Олена затискала в руці мамалигу.

Тодішнього «водія» Президента Юрка Матіоса вразило, як Ющенки з трьома дітьми поправляли похилений хрест із написом «Тут закатовані НКВД Томнюк Миколай і сім’я. 1948». Як довго і ревно молилися на місці убієнних. Юрко каже, що в один момент перелякався. Бо Віктор Андрійович попросив довезти їх усіх підводою аж до цвинтаря на Околені. «А воно ж сама знаєш, яка туди їздова дорога — 45 градусів підйоми, — розповідає мені Вашилюк. — Гріх, Маріє, буду мати, бо збрехав, що до того цвинтаря пів днини їхати кіньми! То ж не проста людина. То ж Президент! То ж безпека для життя мусить бути. А якби коні схарапудилися? Або підвода розвалилася? Але скажу тобі, що подеколи в селі є люди, що несуть себе гоноровіше від Президента. А він духом наш чоловік. Український. Чужий би не місив туди болото заради давно загиблих. Розумієш?»

Вашилюк

Чудово розумію. Покійний Юрків батько — Матіос Юрій Васильович (із Вашилюків, по–сільському). 1931 року народження. Допомагав УПА. Схоплений 15 серпня 1949 року. Засуджений на 25 років таборів і на 5 — позбавлення у правах. Двічі «додавали» термін за спроби втечі. Коли б не смерть Сталіна, мав би 75–річний термін «відсидки». Відбував покарання в таборах Казахстану, в Норильську, на Чукотці, ще раз у Казахстані. Більше року сидів у карцері.

У книжці–поемі Михайла Софійчука і Володимира Клима–Грабницького «Вашилюк», що вийшла в райцентрі Вижниця 2007 року, є копія вироку військового трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Львівського округу від 28 листопада 1949 року Юрковому татові Юрієві Васильовичу, в якому фігурують іще три Вашилюкові односельці. У друкованому витягові з вироку є рукописний припис начальника Вижницького районного МГБ... майора Дідушенка.

Хто читав «Солодку Дарусю» і «Націю», знає, що цей персонаж кочує в мене з книжки в книжку. Бо це той випадок, коли Бог б’є не ціпом... А може, й ціпом. Але я іншим разом розкажу вам, як покарала судьба сім’ю Дідушенків, та, власне, і його самого. А може, хто й сам знає. Бо «слідив» він і в Коломиї, і у Вижниці, і далі...

А Михайло Софійчук — автор фольклоризованої поеми «Вашилюк», — мій троюрідний брат по материній лінії. До речі, родом із хутора Кінашки. Це метрів 500 від Дупалівки. На батьківській хаті Михайла дотепер є табличка румунською мовою «1839. comuna Rastoace, 228». Це означає, що хата під номером 228 в комуні (селі) Розтоки побудована 1839 року.

Отаке ось переплетення історії та людських доль. Хто цих людей може зламати?

Ніщо не є випадковим

А тепер повернімося до початку. Я хочу розповісти вам про несподіване продовження. Здавалося б, воно не пов’язане з усіма цими міні–історіями. Проте, як сказати...

Цей лист зі Львова знайшов мене буквально днями. У Київ він прийшов через блукання Буковиною, далі ще трохи блудив столицею. Цитую його цілком і без редагування: «Шановна пані Маріє, допоможіть! В п’ятдесятих роках я був в Карагандинських лагерях з Юрком Матіосом, з Ваших сторін. Можливо, Ваш родич, то просив би його адресу. Навіть, якщо не родич, а однофамілець, то можливо, є якась можливість довідатись його адресу — просив би вислати. Був ще й Михайло Бельмега. Бажаю здоров’я. Зеновій Копій».

Найближчим часом, коли я буду у Львові, обов’язково піду до пана Зеновія. Із запрошенням відвідати Околенчик (хутір, на якому живе «водій Президента» Юрій Матіос із родиною). Юрко сказав мені, що навіть коли з паном Зеновієм у таборах був не його батько, це не має жодного значення. Все одно вони побратими. За мірою страждань і болю.

Як ви думаєте, продовження цієї історії породить іще одну історію?!

А друге, про що я думаю досить часто... чому багато наших політиків менш мудрі, ніж звичайний їздовий із Розток?! Чи тільки тому, що вони не українського духу? І чистота крові тут ні до чого. Гаймутдінова Анузія Хісамутдінівна — баба Ліза по–розтоцькому — виховала всіх своїх дітей в українському дусі. І сама стала не меншою українкою, ніж ті, хто споконвіків жив у горах. Мені так і хочеться іншим разом узяти на пофарбовану в синє підводу молодого Вашилюка і док­тора історії Табачника, і великого юриста Інну Германівну, і ще, і ще декого з непримиренних, та й зробити їм екскурсію тими горбами, де кров’ю земля полита. Сама була б їм за гіда. Але вони підводами не їздять.

А іншим разом подарувала б не одному з політиків настоянку з гірської валер’яни. Кажуть, дуже помічне під час істерій. Особливо політичних. Але так, як жоден алкоголік ще ніколи не визнав свого алкоголізму, так жоден політик ще не признався, що він тяжко нездужає нелюбов’ю до землі, яка його годує хлібом і дає безкарно красти зі своїх засік і надр.

* * *

... А в буковинській Гу­цульщині вам розкажуть про чоловіка, що казав: така в мене погана слабість, що але де тобі: іду догори — мерзну, іду вдолину — впріваю. А далі покажуть рукою: «А ондечки живуть Адам і Єва» — і вам перехопить дух від несподіванки: як? А так. Насправді молодого господаря звати Микола, але по–батькові він Адамович, а дружина у нього Єлена. Мають четверо чи п’ятеро діточок. Живуть — ґаздують. Коли гараздують. Коли бідують. Як усі. Але в Околенчику їх усі називають Адамом і Євою. Файно!

— Дивися, який довгий чоловік іде догори! — каже котрийсь із косарів на Юрковому обійсті.

— То гадина довга, а чоловік високого росту, — поправляє молодий Вашилюк.

Вечоріє. Над горами в’ється то туман, то пахне димом. Менший Юрків син розпрягає коня. А Галя, Юркова дружина, показує мені вишиті подушки й розказує, як вона стерилізує сметану і масло, а потім по півроку тримає їх у пивниці. Супер! Сама пробувала.

— А тато показував вам фотографії з Президентом? — несміливо питає Юрків син Юрчик. — У Президента також є маленький хлопчик. Тарасик...

Це ті, що майбутнє України. Наші діти і внуки.

Може, спершу про них, а потім про офшори і безмежжя влади?

Марія МАТІОС
письменниця