Багато галасу навколо гемодіалізу

У вельми неприємну ситуацію потрапили мешканці Сіверськодонецька, хворі на хронічну ниркову недостатність. Сумно, але, принаймні опосередковано, вона є похідною від теперішнього політичного безладу в країні. Хоча хто заприсягнеться, що тут геть виключена й пряма залежність від політики, точніше, від конкретних політиків. Сама назва міста навіює такі побоювання...

Установка хронічного гемодіалізу, вона ж — «штучна нирка», призначена для примусового очищення крові замість непрацюючих органів людини, у Сіверськодонецькій міській клінічній лікарні з’явилася майже одночасно з такою ж у Луганській обласній — років 12 тому. Як тут, так і там до цього доклали руки — і, головне, гаманці — приватні підприємницькі структури. А минулого року люди, які страждають від ниркових хвороб, якось примудрилися мобілізувати своїх родичів і знов таки ж приватних благодійників і зібрали в місті хіміків 150 тисяч гривень на придбання нової апаратури.

Гемодіаліз — це така процедура, яку пацієнт мусить проходити два–три рази на тиждень. Інакше в організмі людини швидко накопичується така кількість токсинів від власної життєдіяльності, яка не сумісна з життям. А окрім згаданих двох, таких апаратів у Луганській області ніде більше немає; всі хворі, кому не пощастило жити в названих містах, змушені їздити до обласного центру. Для тяжкохворого, кого офіційна медицина визнає інвалідом, такий вояж справа непроста.

Тепер, виявляється, сіверськодончанам теж не пощастило. Через «розборки» на самісінькій верхівці влади бюджетні нормативи на 2008 рік складені таким чином, що місцеві заклади охорони здоров’я мають гроші лише на дві статті видатків: зарплата і оплата комунальних послуг. Принаймні так стверджує начальник управління охорони здоров’я Сіверськодонецької міської ради Єгор Маслов. Його колега з головного управління облдержадміністрації Анатолій Висоцький у цьому з ним погоджується. Хоча в головному питанні вони опинилися по різні боки фінансової «барикади».

Мати найсучаснішу установку хронічного гемодіалізу — це тільки половина справи. Без т.зв. витратних матеріалів (діалізаторів, діалізних голок, бікарбонатного концентрату і т. ін.) користі від неї небагато. А на 2008 рік через встановлені зверху нормативи депутати міськради не зуміли нашкребти на них у своєму бюджеті мінімальних 180 тисяч гривень — не мали права. Хворі, які й без того останнім часом змушені були купувати всілякий аптекарський дріб’язок на кшталт бинтів чи одноразових шприців, нове фінансове «навантаження» вже не можуть тягти. У відчаї звернулися до народного депутата Юрія Бойка (екс–міністр Мінпаливенерго і майже земляк — працював у сусідніх Рубіжному та Лисичанську): «Усі ми інваліди I групи, живемо на свої інвалідські пенсії. У кожного з нас є сім’я і діти, яких треба утримувати, навчати, годувати, вдягати. До нас дійшла інформація (яка ретельно приховується), що процедури гемодіалізу хочуть закрити, бо немає коштів. Величезне прохання до вас розібратися в правдивості цієї інформації якомога скоріше, бо в нашому випадку зволікання смерті подібне в прямому сенсі слова...»

Не цитуватимемо все листування між помічником–консультантом нардепа, очільниками управлінь охорони здоров’я міськради і ОДА. Зазначимо, що з нього випливають на даний час такі позиції сторін. Місто бачить вихід у тому, щоб гроші на витратні матеріали виділяли з обласного бюджету (там є окрема стаття видатків саме на утримання «спеціалізованого відділення для надання замісної ниркової терапії»). Начальник же обласної медицини, на тій підставі, що в Сіверськодонецьку гемодіаліз роблять не окремі лікарі–нефрологи, а анестезіологи–реаніматори «в умовах відділення реанімації та інтенсивної терапії», запропонував колезі «передати обладнання багатопрофільної лікарні Сіверськодонецька на баланс обласної клінічної лікарні». Тим більше що зараз «вирішується питання щодо створення обласного центру нефрології та гемодіалізу» на базі вищезгаданого відділення ОКЛ.

Словом, віддайте установку Луганську, і нехай ваші хворі їздять до нас. Навіть якщо не брати до уваги моральний бік справи, така передача для конкретних хворих справді може означати смерть, і тут — жодного перебільшення. Установку, як мінімум, треба демонтувати, розібрати, запакувати, завантажити, перевезти в інше місце, знову змонтувати... Якби йшлося про якийсь там токарний верстат, і то за кілька днів здійснити подібну операцію не реально — завжди щось забудуть, чогось не врахують. Але ж тут — «штучна нирка»! Після нового монтажу її ще довго доведеться налагоджувати, аби перевірити відповідність параметрів паспортним даним, і це мають засвідчити спеціальні служби. Зрештою, знадобиться обслуговуючий персонал (ніхто ж не стане для тих, хто, може бути, переїде з Сіверськодонецька до Луганська або ще звідкись, купувати житло в Луганську — бо простіше тоді виділити оті 180 тисяч), а новим людям треба ще пристосуватися до нової апаратури. Навіть якщо в них є відповідна кваліфікація, фахівці знають: кожен апарат має свої особливості. А хворі, як уже було сказано, потребують процедур мінімум двічі на тиждень. Інакше...

У листі п. Висоцький порадував п. Маслова повідомленням про те, що «планується відкриття філії центру для забезпечення потреб хворих із хронічною нирковою недостатністю в регіоні міста Лисичанськ, Рубіжне, Сіверськодонецьк, Кремінський район». Загалом рішення правильне — наблизити послугу до пацієнтів. Та коли це станеться? Кореспондент «УМ» запитав у Єгора Олександровича Маслова, скільки триває спеціальний курс навчання лікаря, аби він міг отримати доступ для роботи на «штучній нирці». Виявляється, на це потрібно щонайменше чотири місяці. І знов те саме запитання: чи хворі дочекаються?