8 травня німецький хор вшановує пам’ять загиблих. (Фото Олега КРУКА.)
«Доки «Під липами» квітнуть дерева, не буде ніякого лиха. Берлін залишиться Берліном», — співалося в одній з найпопулярніших пісень 1920–х років. «Під липами» — так перекладається з німецької назва центральної вулиці Унтер–ден–Лінден, що веде до Бранденбурзьких воріт. Однак, попри оптимістичний настрій пісеньки, Берлін, як відомо, не уник спочатку катастрофи нацизму, а потім катастрофи руйнування і поділу. А дерева на Унтер–ден–Лінден під час війни Гітлер наказав вирубати, щоб розширити проїжджу частину.
8 травня у світі відзначають як день перемоги над фашизмом. У Берліні цей день нічим особливим не вирізнявся. Кожен поспішав у власних справах. Попри будень прихильники засмаги окупували парки — традиційні для берлінців місця відпочинку. Про переломні історичні події 63–річної давнини ніщо не нагадувало, крім скромного плакатика французькою мовою на трамвайній зупинці: «Дякуємо. Ваша перемога — наша свобода».
Але місце збору тих, для кого початок травня означає кінець фашизму, вгадати було неважко — Трептов парк. Сам парк закладено ще наприкінці ХІХ століття, а у 1947—49 роках у ньому спорудили 30–метровий монумент на честь перемоги СРСР. Солдат із дівчинкою на руках добре відомий усім, у кого в житті є «радянська сторінка».
На сходах, що ведуть до монумента, — живі квіти. А біля пам’ятника покладено вінки від 11 країн — колишніх радянських республік. Серед них і синьо–жовтий. Не вшанували пам’ять про радянського солдата прибалти і одна закавказька республіка. Натомість лежали квіти від мерії Берліна та Республіки Польщі. Той самий набір вінків ми ввечері побачили біля іншого пам’ятника радянським солдатам, що неподалік від Бранденбурзьких воріт.
Радянський символ перемоги залишився таким, яким ми його запам’ятали з підручника історії. В об’єднаній Німеччині не стали переробляти пам’ятники на новий лад. Залишили навіть цитати Сталіна на шістнадцяти кам’яних стелах.
Липи у Берліні поки що не цвітуть, зате каштани можуть конкурувати з київськими. Місто купається в зелені: 40 відсотків його території — парки, вулиці не перенасичені машинами, без дорожніх пробок. Натомість — море туристів. Люди з картами і наплічниками «брали» одночасно всі визначні об’єкти. Біля Бранденбурзьких воріт у суботу треба добряче поштовхатися, аби «відбити» собі місце для фото. Цей пам’ятник, збудований 1791 року для утвердження миру, більше слугував Прусії і Німеччині для прославлення воєнних перемог. Сьогодні це символом об’єднання країни.
За одне євро тут можна сфотографуватися поруч з ведмедем — емблемою Берліна — чи двома солдатами: «американцем» і «радянським», які буцімто й далі ділять місто. Точно такий атракціон і біля Чарлі–чекпойнту — колишнього пропускного пункту між Західним і Східним Берліном, де туристам охоче позують американський Чарлі і радянський Альоша. А інший «прикордонник» пропонує поставити у паспорт «справжню» візу НДР. Звісно, для туристів це розвага, але самі берлінці — особливо старшого віку — зізнаються: легше зруйнувати стіну на землі, ніж у свідомості. Деякі й сьогодні переживають особливе сум’яття, перетинаючи колишній кордон. А також продовжують розділяти життя на «до стіни» і «після». «Коли ви одружилися?» — «Давно це було, ще «до стіни»...
Мур, зведений 1961 року за одну ніч, зруйнував не одну долю і забрав не одне життя. На суді після краху комуністичної системи Еріху Хоннекеру, колишньому керманичу НДР, одним із головних звинувачень висували його наказ стріляти у німців, які намагалися перейти кордон, тобто перебратися через Берлінський мур. Останніми загинули 20–річний Кріс Гуефрой — його застрелили 6 лютого 1989 року — та 32–річний Вінфрід Фройденберг, який 8 травня того ж року розбився на саморобній повітряній кулі. А через півроку, 9 листопада, берлінці зруйнували символ холодної війни. Засоби, з допомогою яких відчайдухи тікали на Захід, нині зберігають у Музеї штазі.
На туристичні об’єкти перетворилися і залишки муру, які нагадують нині про життя «під час стіни». Найбільші шматки збереглися в районі Потсдамерплац і біля мосту Обербаумбрюке. Над ними потрудилися не лише майстри графіті, а й любителі сувенірів із молотками. У туристичних магазинчиках можна придбати пам’ятний камінець. Щоправда, важко сказати, чи це оригінал.
Рейхстаг також в облозі туристів. Після того як парламент перебудували, накривши скляним куполом, для всіх бажаючих відкрили вхід. Але щоб потрапити всередину, потрібно вистояти довжелезну чергу. Менш наполегливі відпочивають на газоні перед входом — здається, поле розміром у кілька футбольних спеціально облаштували, аби можна було полежати під Рейхстагом.
Роботи для мандрівників у Берліні непочатий край. Самих музеїв і виставкових залів у німецькій столиці 167. Щоб лише обійти всі, кількох тижнів замало. Найголовніші зосереджені на Музейному острові, що у самісінькому центрі міста. Берлінський Акрополь на річці Шпреє, як називають острів, пропонує п’ять історичних колекцій. Ми встигли відвідати лише найзнаменитішу — Пергамський музей з його історичним шедевром — вівтарем, який часто називають одним із чудес світу. Музей спеціально збудували для того, аби розмістити об’єкт у натуральну величину. А сам Пергамський вівтар врятували випадково завдяки збігу обставин.
Карл Хуман не був ні архітектором, ні істориком, а звичайним інженером. Приїхавши працювати на будівництво залізниці від турецького Пергама до узбережжя, він побачив, як місцевий люд розбирав стіни і скульптури вівтаря стародавнього міста, відправляючи їх у піч для виробництва вапна. Відтак Хуман відправив кілька знайдених барельєфів в Управління берлінських музеїв і попросив турецький уряд припинити варварство. Потім вісім років експедиція під його керівництвом відкопувала залишки колись могутнього царства.
У Берліні немає певного часу закриття пивничок. Гуляти можна хоч до ранку, аби кошти дозволяли. Потоки туристів, які прагнуть розваг, стікаються до німецької столиці з усієї Європи. Англійці, втомлені суворими британськими порядками, просто обожнюють Берлін. Не кажучи вже про жителів Скандинавії, які втікають від дорожнечі на алкоголь у себе вдома і відводять душу в німецькій столиці «за повною програмою». Берлінські бюргери кілька разів намагалися вплинути на такі «неподобства» — писали листи, прохання, виставляли ультиматуми. Та місто стоїть на своєму — гуляє до ранку. Особливо «гуде» центральний район Мітте, де багато нічних клубів та інших об’єктів для розваг.
І все ж, попри постійні витівки шалених туристів, німці — дуже привітний і люб’язний народ. «Бітте» (будь ласка) у них — улюблене слово. З радістю підкажуть і допоможуть розгубленому мандрівнику. І навіть не дуже гніваються, коли випадково потрапиш під колеса їхніх велосипедів, яких у Берліні — море.
«Не так легко поважати Берлін, а також жити в ньому, коли це місто у вічному русі, постійно прагне змін і ніколи не зупиняється перепочити у вчорашньому», — кажуть берлінці.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
