Мандрівник — фактор надії

      Власне, більш як 500 кілометрів шляху вже пройдено. Від Севастополя до Дніпропетровська i до Києва. Можна їх називати першим етапом чи навіть розминкою, але, так би мовити, пом'якшуючих обставин не заперечити. Не по Антарктиді Гордієнко все ж мандрував, а по рідній Україні. Сам Сергій називає цей етап першим щаблем великого шляху нагору.

      — Севастополь до цього дуже схвально поставився, — ділиться тепер пережитими враженнями. — Адже я там частий гість. Інколи зустрічаюся з людьми, читаю лекції, просто спілкуюся... Тепер же були присутні майже всі — від адміністрації до студентів та школярів.

      — Але й надалі ти з людьми спілкувався активно?

      — Так, за цей короткий період — 19 ходових днів плюс ті, коли відвідував міста, відбулося немало цікавих подій — читав лекції, спілкувався з людьми.

      Я вже багато років мандрую. Зокрема, двічі довелося побувати на Полюсі, у 1995 та 1998 роках, і поставити там прапор України. Але тоді співвітчизники це так не відзначали, як нині.

      Та й не вважаю я себе героєм, який здійснює щось таке... Просто я є частиною цивілізації. Мандрівник — це фактор надії. Себто коли щось відбувається, то зовсім не дарма. І якщо хтось підкорив Еверест чи досяг Полюса, то настає в його житті мить, коли він згадує мимохіть, що людина складається з м'яса, кісток тощо. Отже, кожен з нас доводить свої можливості, можливості цивілізації.

      — І все ж чи можна визначити найголовнішу тему твоєї експедиції?

      — Головною темою, мабуть, є народна дипломатія. Мені завжди здавалося, що коли зустрічаються політики, аби вирішити якусь означену проблему, то вони довго топчуться довкола і, зрештою, не завжди розв'язують. Простому ж «дипломату» легше спілкуватися з тими, хто має владу, бо я йду і нічого не вимагаю.

      Раніше нам казали, що солдатами стають. Я ж висловлюся дещо інакше — кожен з нас народився для того, щоб виконати якусь певну місію.

      — А з точки зору науки, чи можна визначити стрижневу тему?

      — Так, це техніка та психологія виживання. Досі ця тема існувала тільки для військових людей, МВС тощо. Здавалося б, людина, що володіє видатним  потенцiалом, має всі необхідні навички. Та коли потрапляє в якусь ситуацію насамоті, то не може прийняти правильне рішення. Страх завжди залишається — тільки ми боїмося в цьому зізнатися. Тому психологія виживання сьогодні є дуже важливим фактором хоча б для того, аби знайти вихід із ситуації, де тобі загрожує загибель.

      — Чи не вважаєш ти себе цілковито здоровим?

      — Таких людей на світі немає. У мене ж проблеми почалися одразу після старту в Севастополі. Бо адаптація у мене триває протягом 5-6 днів. По дорозі я підхопив вірус — права легеня була у передзапальному стані. Та й холодний період для старту я обрав зовсім не випадково. Адже південні зими набагато м'якші порівняно з тими ж сибірськими. Тому цю частину найкраще подолати влітку.

      — І все ж не можна сказати, що на першому етапі тобі зовсім ніщо не загрожувало...

      — Певна річ. Якщо в Криму скрізь рясніли повідомлення про те, що обстановка звичайна, небезпечних хижаків на території півострова немає, то всі ми пам'ятаємо, як на території Миколаївської області з'явився вовк, який серед білого дня нападав на людей. Змінилися не лише ми, а й поведінка тварин. Я, приміром, і на території Криму зустрів трьох вовків, які також серед білого дня спокійно переходили трасу.

      Мета моєї експедиції — описати усе побачене та почуте. Я збиратиму дані не за приладами. Просто розпитуватиму людей про те, що відбувалося за останні 50 років у регіонах, де вони мешкають.

      Ще одне завдання є у мене від ЮНЕСКО — вивчати сучасний стан пам'яток історії та культури. У цивілізованому суспільстві вони приносять великий прибуток від туризму. Багато хто стверджує, що у нас немає на що подивитися. Але ж це не так...

      — Розкажи детальніше про твій маршрут після того, як пройдеш Україну.

      — Він проляже через усю Росію — від Курська до Владивостока, — розрахований на півтора року, а може, й більше. Бо витрачатиму час на зустрічі з громадськими організаціями.

      Потім — Японія. Я давно хотів відвідати цю країну. Мені завжди здавалося: у загальному хаосі стосунках є невелика країна, яка дуже впевнено йде до прогресу та цивілізації. Ми ж лише говоримо про те, що вони нас випереджають на кілька десятиліть... Однак справа не тільки в технічному прогресі, а в їхніх взаємостосунках.

      Я хочу побувати в Японії ще й тому, що хочу віддати данину людині, яка першою порушила питання про психологію одиночного виживання, — Наомі Уїморі. Він першим у 70-х роках минулого століття досяг Північного полюса. Тому маю намір відвідати його родину і поклонитися від себе й від інших, хто такою проблемою переймається.

      Щоб дістатися Японії, потрібен човен. Він буде каркасним, надувним. І доведеться на ньому подолати два океани. Першопрохідцями цього шляху у такий спосіб ще в часи розвиненого середньовіччя, за свідченням історичних джерел, були люди, які долали океан на шкіряних човнах.

      Не виключено, що я перетну Тихий океан із кимось з японців. Принаймні такий варіант розглядаю. Ще планую пройти пішки по Сахаліну, через Курили дійти до Камчатки. Це складна ділянка. Непередбачені ситуації тут цілком можливі. Тож є ще й варіант досягти мису Дежнєва й узимку перетнути Берингову протоку. Оскільки ж я полярник, то ця тема для мене ближча.

      Потім — Північна Америка. Це — трансперехід через усі штати з заходу на схід і частину Канади. Звичайно, я хочу побувати у Вашингтоні і, якщо вийде, зустрітися з президентом США.

      Ну а після цього на мене чекає Атлантичний океан. На своєму каркасно-надувному човні я планую перетнути його за чотири місяці. Це дуже складна ділянка, але водночас зручна тим, що і течії, і вітри тут спрямовані в бік Європи. Хоча, звичайно, може відкинути й до Африки. Якщо так трапиться, чотири роки моїх мандрів будуть затьмарені. Але, як би там не було, я намагатимуся потрапити до Франції і в Парижі зустрітися з президентом ЮНЕСКО та лідером цієї держави.

      Далі — транссхідна Європа: Ужгород і знову Київ, Дніпропетровськ, Севастополь.

      — Як довго ти збираєшся мандрувати зі своїм собакою? І наскільки впевнено він почувається на маршруті?

      — Справа в тому, що людина завжди буде сильнішою за собаку. Тварина важко переносить фізичний біль. Людина — істота духовна. Для мене важливо, що я не почуваюся повністю самотнім. Хоча з собакою у мене з'явилося ще більше проблем, бо про неї треба піклуватися.

      Якщо все добре складеться, я б хотів, щоб Румб дійшов до Владивостока. Але дуже багато небезпек чатує на цьому шляху. Крім паразитів, є ще й собаки — північні лайки. Якщо не догледіти, розірвуть пса на шматки. Складно пройти навіть по сибірських селах, де лайок ланцюгами не прив'язують.

      — Чи допомагали тобі спонсори на першому етапі?

      — Авжеж, одному мені було б важко стартувати. Першими відгукнулися дніпропетровські «Клініка сімейної медицини», гастроентерологічний центр, севастопольська міськдержадміністрація і, звичайно, блок «Наша Україна». Слід зазначити, що зустріч з Ющенком була досить цікавою. Мені доводилося спілкуватися з багатьма чиновниками. Я зустрічався з Путіним, Жириновським, Кобзоном, iншими лідерами нашої епохи, але Ющенко виявився єдиним, хто запропонував мені допомогу. Незважаючи на те, що «Наша Україна» — блок політичний, тут не було і найменших натяків на рекламу, хоча я його підтримую. «Наша Україна» взяла експедицію під свій контроль і фінансуватиме поетапно.

      — Яка вартість усього проекту?

      — 30 тисяч доларів США.

      — Чи збираєшся на своєму шляху зробити якісь відкриття?

      — Хочу сказати, що відкриття я зробив ще на першому етапі — від Севастополя до Дніпропетровська. Серед екстремальних регіонів, таких, як високі широти, пустеля, тайга, тундра тощо, є ще один. На відміну від інших, він розташований фактично всередині цивілізації. Поміркуйте лише — 179 убитих, себто загиблих внаслідок автотранспортних пригод, за останні два роки я нарахував на шляху від Севастополя до Дніпропетровська. Давніший період до уваги просто не брав.

      Та й самому мені після 16-ї години, коли наставала темрява, доводилося буквально лавірувати. Скільки разів мусив буквально стрибати в кювет, коли водії мчали на мене з шаленою швидкістю.

      — Ти якось говорив, що пишеш підручник з виживання. Тепер доведеться перервати цю роботу на чотири роки?

      — Чому? Текст підручника я записую на диктофон, і потім ці записи відправляю до Києва, де їх потім розшифровують.

      Мрію про те, щоб був створений у столиці України міжнародний центр саме мандрівників-одинаків. Їх зовсім небагато — лише семеро, серед яких і Федір Конюхов. Хіба ми гірші за Норвегію або США?

      — Чим зазвичай харчуєшся на своєму шляху?

      — Зупинився на гречці та вівсянці. М'ясо вживаю, як правило, тільки варене щодня, бо навантаження величезні. Полюбляю й сало. Його теж кожного дня грамів по сто з'їдаю. При можливості не відмовляюся від яблук. А ще — курага, мед, чорнослив, ізюм.

      — А спиртне?

      — Спиртне повинне бути. Віддаю перевагу доброму коньяку.

      — А інші напої, зокрема вода...

      — Воду беру з річок, але не поблизу поселень. П'ю тільки чай — як правило, зелений.

      — Попри твій великий досвід мандрівника, протягом такого тривалого часу ти подорожуватимеш уперше. Чи не лякає це?

      — Набагато самотнішим я свого часу почувався серед людей, коли ніхто мене не розумів.

* * *

      До Києва Сергій Гордієнко планує дійти за місяць. Себто у столиці його слід зустрічати15-16 лютого. В останню мить на цей проміжок маршруту в нього знайшовся напарник — відомий дніпропетровський журналіст 43-річний Євген Євтушенко. Отже, 16 січня на виїзді з Дніпропетровська в урочистій атмосфері в нелегку дорогу проводжали їх двох, і звісно, у супроводі Румба.