Я читаю! А ти?

«Я читаю! А ти?» — такого напису не буде на сувенірних значках, випущених із нагоди чергового фестивалю «Дитячого читання «Книгоманія». Значки будуть різні: Я люблю читати, Я читаю українською, Читаємо у Львові, Книгоманія... І тільки цей «Я читаю! А ти?» був визнаний недоречним. Можливо, не так недоречним, як незручним? Тому що, незважаючи на ажіотаж навколо книжок і читання, який спостерігається, зокрема, у Львові і — зокрема — в дні соціально–культурної акції «Форум видавців — дітям», ситуація з дитячим читанням в Україні поки що залишається невизначеною. І будьте певні, що на питання «Ти читаєш?» понад 50 відсотків українських школярів дадуть негативну відповідь.

Сало й аспірин важливіші за книжку?

«А як же шкільні підручники? А як обов’язкова програма з літератури?» — спитаєте ви. Не читають. Не навчили. Тобто, складати букви в слова «мама мила раму» навчили, а ЧИТАТИ, тобто розуміти значення прочитаних слів і цілих фраз, вміти аналізувати та інтерпретувати прочитаний текст — не навчили. От і маємо, що маємо.

Успішні Великобританія, США, Німеччина, Японія, Корея, а також менш успішні Індія, Китай, Ефіопія, Малайзія та Росія давно визнали, що сьогодні є велика проблема з читанням, що загальносвітові тенденції несприятливі, і тільки значними спільними зусиллями урядових, неурядових організацій та самих громадян можна процес загальмувати. В Україні ж на різних рівнях продовжували говорити, що «дітки хороші, дітки читають, от тільки книжки дуже дорогі». І пропонували збільшити в кілька чи кільканадцять разів фінансування видавцям на випуск «соціально значущих книжок» або ж бібліотекам «на поповнення бібліотечних фондів соціально важливою літературою». Не цікавлячись, натомість, чи хтось колись гортає ці нові бібліотечні надбання.

Про те, що власне читання є ключовим фактором у вирішенні проблем українських видавців, я задумалася років із десять тому, коли випадково на одному з міжнародних ярмарків послухала дискусію на тему дитячого читання. Справді, яке значення мають пільги для видавців, низькі ціни на книжки, наявність розвинутої бібліотечної системи і навіть обов’язкової середньої освіти, якщо люди все одно не купують книжок. Кажуть, книжки не є товаром першої необхідності. Звісно, сало, горілка та аспірин — важливіші, але українці все більше грошей витрачають на авта, побутову техніку, мобільний зв’язок, на гральні автомати врешті. Тому, можливо, зараз уже варто говорити не про низьку купівельну спроможність українських родин, а про зміну споживацьких пріоритетів як похідну від зміни громадянського і соціального самоусвідомлення українців.

Індекс людського розвитку

Починаючи з 90–х років минулого століття читання розглядають як умову розвитку кожної людини, а також як умову розвитку нації в цілому. Уміння читати можна вважати не метою, а засобом для здобуття хорошої освіти, а відтак — вищого соціального статусу, вищої якості життя. Грамотність входить до переліку основних показників ВООЗ, що характеризують здоров’я нації, а ООН розглядає грамотність дорослого населення та тривалість життя як індекси людського розвитку. Для контролю цих показників проводяться регулярні обстеження, наприклад порівняльне дослідження грамотності, що проводиться Міжнародною асоціацією читання кожні чотири роки; результати цих обстежень ретельно аналізуються і змушують уряди діяти. Україна продовжує відмовлятися від участі в цих дослідженнях, уперто наполягаючи на тому, що у нас все гаразд, обстоюючи правильність вибраного шляху соціалістичного розвитку сфери освіти і культури. Чиновники наполегливо плутають причини з наслідками, намагаючись когось переконати в тому, що, просто збільшуючи бюджетне фінансування видавничої галузі, ми досягнемо бажаних показників. На жаль, кількість виданих в країні книжок і навіть кількість книгарень не вплинуть прямо на підвищення рівня читання, а саме він є ключовим показником соціального розвитку суспільства.

Причини не визнавати очевидні факти можуть бути двоякими: або чиновники через власну функціональну неграмотність самі втратили навик аналізу та інтерпретації, або ж суспільство вводять в оману, свідомо применшуючи значення цієї проблеми. Україна і так відстала від світу за всіма можливими показниками розвитку (крім кількості автівок класу «люкс» на 100 тисяч мешканців). А ігнорування проблеми якості освіти, яка напряму залежить від рівня читання, поставить під загрозу можливість подальшої успішної конкуренції випускників українських університетів на глобальному ринку праці. Українські трудові емігранти зараз, в основному, зайняті на найбільш некваліфікованій роботі в різних країнах Європи, але перспективи, що це зміниться в майбутньому — вельми примарні. В той самий час усе більше іноземців із хорошими дипломами (і, головне, з хорошими знаннями) займають ключові посади в українському бізнесі. Я думаю, що це питання повинно стати одним з найважливіших для громадського обговорення.

Надія на позитив

Тим часом мушу з гордістю визнати, що зусилля громадської організації «Форум видавців», яка систематично займається проблемами читання і, зокрема, дитячого читання вже майже 10 років, нарешті почали давати результати і в урядових сферах — днями Міністерство культури і туризму отримало доручення від Кабміну разом із іншими зацікавленими міністерствами, державними установами і громадськими організаціями розробити і подати на розгляд уряду концепцію Державної програми підтримки читання в Україні. Такі національні програми діють в багатьох країнах світу, в деяких — ще з 70—80–х років (слід відзначити, що власне ці країни мають найвищі показники економічного та соціального розвитку), в деяких, як от у Росії, вони щойно запроваджуються.

Необхідність впровадження в Україні програми підтримки читання розглядатиметься на Міжнародній науково–практичній конференції «Дитина читає», яка відбудеться 8—10 травня у Львові в рамках соціально–культурної акції «Форум видавців — дітям». Конференція проводиться з ініціативи Інституту літератури НАН України, Інституту педагогіки АПН України, Національного університету «Києво–Могилянська академія», Львівського національного університету імені Івана Франка, Української академії друкарства, Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, мистецького об’єднання «Дзиґа» та громадської організації «Форум видавців». Організатори акції сподіваються, що вона стане поштовхом до великої хвилі громадського обговорення, що жодна мисляча людина в Україні не залишиться осторонь. І, можливо, через кілька років ми вже не будемо ніяковіти від запитання «Я читаю! А ти?».

Олександра КОВАЛЬ
президент «Форуму видавців»