Інна Кочубей (Єгорова): Шкода, що не встигла навчити американок ліпити вареники

На жаль, чемпіонат України з баскетболу серед представниць прекрасної статі великою популярністю не користується. А даремно. Емоції тут часом вирують такі, що розважливим чоловікам і не снилися. Цей сезон у вищій лізі став особливим — столичній команді ТІМ–СКУФ вдалося перервати гегемонію «Козачки» та «Дніпра» й виграти чемпіонство після семирічної перерви.

Минулої суботи відбувся вирішальний матч фінальної серії, в якому «скуф’янки» переграли в Дніпропетровську минулорічного чемпіона — «Дніпро». У неділю команда відсвяткувала успіх уже в неформальній обстановці, а наступного дня капітан колективу Інна Кочубей, більше відома в баскетбольному світі під прізвищем Єгорова, завітала до редакції «УМ».

«Золоті медалі ми заслужили»

— Про що будемо говорити? — поцікавилася баскетболістка з усмішкою, й сама ж продовжила. — Давайте тільки не про баскетбол. Зараз ми його «наїлися» настільки, що якийсь час не хочеться бачити ані м’яч, ані партнерок.

— Зізнавайтесь, як відсвяткували чемпіонство?

— Весело (сміється), хоча до урочистостей заздалегідь не готувалися — ніколи було. Адже до останньої хвилини чемпіонату перебували в напрузі, й лише по його закінченні всі емоції виплеснулися назовні. Дружньо посиділи командою в затишному ресторанчику, потім трохи потанцювали на дискотеці.

— В останньому матчі в Дніпропетровську вас хтось підтримував?

— Приїхав мій чоловік, а також подружка, колишня партнерка Олена Крикуненко (Огород­никова). Коли вони з’явилися в залі, ми одразу почули їхні вигуки на підтримку ТІМ–СКУФа, що перекрили крики місцевих уболівальників. Це для мене дуже важливо, бо, коли я просто бачу чоловіка, мені вже стає легше. Майже на всі ігри ходить і батько — він уже для команди наче талісман. А мама — ні, бо страшенно за мене переживає, коли я штовхаюся чи падаю.

— Перемогу ТІМ–СКУФа вважаєте закономірною?

— Однозначно, ми її заслужили, хоча сезон був дуже важкий. Нам із Оленою Савіною доводилося грати по 40 хвилин майже в кожному матчі. На відміну від «Козачки» й «Дніпра», в нас зберігся кістяк команди, тоді як суперники тасували склад: дехто завершував кар’єру, приходили молоді, крім того, з прицілом на єврокубки запрошувалися легіонерки.

— Але і в вашому чемпіонстві гравці з–за кордону відіграли не останню роль.

— Так, треба подякувати Марині (Ткаченко, тренеру ТІМ–СКУФа. — Ред.), що вона знайшла можливість їх запросити. Причому, для команди це стало сюрпризом. Якось на тренуванні тренер сказала: «Ви просили легіонерок — за декілька днів отримаєте».

У лютому приїхали росіянка Ірина Краснощок, з Австралії — темношкіра американка Ламіша Аугустін, а також американо–ізраїльтянка Дженніфер Флетчер. Американки закрили наші проблемні позиції «високих» — четвертого й п’ятого номерів, і додали нам упевненості. Щоправда, деякий час ми відчували незручності, адже довелося трохи перебудовувати гру: мені — грати чистого плеймейкера, Савіній — легкого форварда.

— У чому відмінність стилів гри «Козачки» й «Дніпра»?

— У Дніпропетровську молодша команда, яка діє швидко, добре проводить контратаки. У цьому сезоні «Дніпро» більше грав колективно, за рахунок чого й долав досвідчених «козачок». Запоріжанки переважно грали на класі, але фізично «підсідали» в кінці матчів.

— У командах–суперницях чимало ваших колишніх партнерок по клубу. Що відчуваєте, коли граєте проти них?

— На майданчику справді, буває, діємо жорстко одна проти одної, бо в грі забуваємо про все інше. Та в побуті підтримуємо дружні стосунки, крім того, ми разом виступаємо за збірну України. До подібного я звикла ще з юнацьких років, коли билися в принципових баталіях із Бердичевом і Переяславом, за які грали мої нинішні партнерки Олена Савіна й Інна Фасхутдінова.

— Вам не важко прогресувати, коли в команді нема на чию гру рівнятися?

— Намагаюся вдосконалюватися на тренуваннях, хоча, звісно, це непросто. Часто дивлюся баскетбол по телебаченню — чоловік забезпечив мене аж 20 спортивними каналами. У жіночій Євролізі мені подобається гра американської розігруючої «Фенербахче» Пондекстер.

«Розповіли американкам, що таке Україна»

— Як ваші американки прижилися в київській команді?

— Перші два тижні була суцільна катастрофа. Вони намагалися допомогти нам, а ми — їм. Добре, що Марина направила гру в потрібне русло. Якби іноземки приєдналися до нас трохи раніше, ми всіх суперників просто б «винесли». Шкода, що вони вже залишили ТІМ–СКУФ.

Спочатку ж навіть Марина дещо розгубилася, бо вона взагалі скромна людина, а тут ще довелося англійською спілкуватися. Аби покращити ситуацію, ми їй подарували на 8 березня електронний перекладач, а Дженні вирішила взяти в цьому питанні над Ткаченко шефство.

Ламіша минулого року брала участь у драфті жіночої НБА, але вона каже, що від нашого чемпіонства отримала ні з чим не порівнянні приємні емоції. Хоча спочатку взагалі не знала, що таке Україна, і перше питання, яке нам поставила, було: «А у вас є «Макдональдз»?»

— Із побутових питань дівчата часто зверталися до вас?

— Клуб зняв їм квартири поблизу НСК «Олімпійський», за кілька хвилин ходьби від залу, тож особливих проблем у них не виникало. Дженніфер Флетчер була більш активною, проявила себе справжнім поліглотом, за пару місяців вивчила чимало російських слів. Вона куштувала будь–які українські страви, які ми їй пропонували. Дженні сподобалися й сало, й борщ, а вареники вона навіть просила мене навчити робити — на жаль, на це забракло часу. А на останній вечірці дійшли й до горілки — веселилися по повній програмі.

Ламіша з їжею була обережною й скрізь трималася колективу. Просила, щоб ми її називали Мішею, й дуже здивувалася, коли дізналася, що в нас це чоловіче ім’я. Із мовою в неї не складалося: солодку вату так і не перестала називати «сака вакою».

А якось прийшла радісна, бо випадково зустріла свого «чорного брата» — гравця чоловічого «Києва» Пуха Джетера. Той не підозрював, що в столиці є жіноча команда. А після знайомства американці стали бачитися частенько. Ще Міша розповіла, як одного разу купила панчохи, але найбільший розмір, що був у магазині, їй виявився замалим — виглядали вони, наче гольфи.

«Я вперта, наче баран, тому й стала лідером»

— Інно, на вашу думку, чи змінюється щось із часом у жіночому чемпіонаті України?

— Особливих змін я не бачу. Недавня спроба об’єднати всі команди країни в одній лізі вийшла явно невдалою. Для мене найцікавішими, хоча й найважчими, були матчі другого етапу, коли ми змагалися з «Козачкою» та «Дніпром». Проте ці клуби найбільше викладалися в єврокубках, після чого заспокоїлися. Лише бердянська «Чайка» трохи скаламутила воду, обігравши в півфіналі один раз «Козачку».

Національна федерація нарешті зробила якийсь крок у наш бік, провівши в Сумах одночасно Кубок України і серед чоловіків, і серед жінок. Люди принаймні дізналися, що в нас існує жіночий баскетбол. А так його використовують чиновники, коли треба заявити, що жінки в нас теж грають. У цілому, на жаль, нам приділяють мало уваги. У збірній немає лікаря й масажиста — зазвичай лише в останній момент перед змаганнями з’являється хтось один із них. Навіть уколи робимо одна одній. Ситуацію треба міняти — залучати дітей, показувати жіночі матчі по телебаченню...

— А як ви самі потрапили в цей вид спорту із вашим невеликим зростом?

— Я з дитинства була активною дівчинкою, до того ж у сім’ї всі цікавилися спортом. Гратися ляльками мене не тягнуло. І мрії мами, щоб я стала музиканткою, розбилися вщент. Я навіть навмисно переводила годинник, аби не потрапляти на заняття з фортепіано. А потім якось батько привів мене в зал, де грали в баскетбол, і я вже звідти майже не виходила.

— Як вас знайшов ТІМ–СКУФ?

— Із Фастова мене покликали до молодіжної збірної України, оскільки я засвітилася на українських юнацьких турнірах. Коли вступила до університету, почала ходити на курси підвищення майстерності, і якось Ткаченко запросила мене на тренування своєї команди. Два роки я кожного дня їздила на навчання до Києва з Фастова. Спершу тренувалася на боковому кошику, але поступово Марина підпускала мене до основи.

Спочатку я мріяла потренуватися з Ткаченко, потім пограти разом — і все це поступово реалізувалося. Але, траплялося, плакала й казала батькові, що більше не гратиму, бо невпевнено себе почувала поруч із дівчатами зі спортивного інтернату. Думаю, лише за рахунок великої любові до цього виду спорту, закладеної першим тренером, я змогла подолати труднощі.

— І після стількох виплаканих сліз стали з часом лідером і капітаном клубу.

— Я за гороскопом Овен, а значить, уперта, наче баран (посміхається). А лідерство, мабуть, закладено в моєму характері — рухаюсь я лише вперед, а поразки сприймаю дуже болісно. Капітанство ж дісталося у спадок із подвійною відповідальністю, коли команду залишали попередні лідери. Звісно, для цього потрібно мати довіру й авторитет серед дівчат; це справді непросто, але я сильна, бо змогла все витримати.

— Що запам’яталося з перших змагань?

— За кордоном натрапила на магазин для тих, у кого основна рука — ліва. Оскільки я шульга, то затарилася я там тоді добряче (посміхається).

— У збірній України почуваєтеся інакше, ніж у клубі?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю перші враження. Можливо, це пов’язано з тим, що в збірній тривалий час наставником була Марина Ткаченко. Завжди відчувала подвійну відповідальність — і за країну, й за тренера. Виступ за збірну був одним із трьох моїх бажань, які я сама собі загадала по закінченні школи. Крім цього, хотіла грати в клубі й поступити до університету.

— Закономірно, що останніми роками наша команда не може пробитися до фінальної частини чемпіонату Європи?

— Вважаю, що ні. Дівча­там бракувало віри у власні сили — побачимо, як зміниться ситуація з приходом нового тренера. Володимир Брюховецький уже підходив, розпитував, чи готові ми грати.

«Марина — наше все»

— Роль Марини Ткаченко в ТІМ–СКУФі більш важлива, ніж наставників інших команд?

— Марина Іванівна — дуже сильна особистість, для нас вона — все в одному. І тренер, і гравець, і президент, і селекціонер, і, чи не в першу чергу, жінка. Можливо, саме тому вона краще нас розуміє, адже сама була в нашій шкурі. Хоча в деяких ситуаціях вона поводилася з нами, наче баскетболістка, — іноді це було добре, іноді заважало. Навіть у цьому сезоні Марина грала в чемпіонаті України й носилася по майданчику проти «Козачки» всі 40 хвилин. Хоча ми й програли, вона була неймовірно задоволена. Але, думаю, дедалі більше Марина відчуває в собі саме тренера.

— До тренера звертаєтеся на «ви»?

— На «ви», але по імені. Так склалося в ті часи, коли я почала грати в ТІМ–СКУФі. Нинішня ж молодь, яка приходить у команду, вже каже їй «Марина Іванівна».

Марина створила не просто команду, а справжню сім’ю. Ми стоїмо одна за одну не лише на майданчику, а й у повсякденному житті. У мене з Мариною склалися дуже довірливі стосунки, ми багато спілкуємося поза залом. Хоча часом це мало й зворотний бік: коли у команди не йшла гра, я отримувала «на горіхи» більше за інших.

«Коли закінчу грати — видам збірку віршів»

— Ви справляєте враження веселої дівчини, яка любить жартувати. На грі це якось позначається?

— Так, я весела людина, але і в мене трапляються негаразди. Уже з допомогою чоловіка я зрозуміла, що справді чимало в грі залежить від мого настрою, адже я й капітан, і розігруюча, яка керує діями партнерок. Помічала, що коли в мене поганий настрій, гра в команди не йде, тож останнім часом намагаюся, щоб мої проблеми не впливали на події на майданчику.

— Де баскетболістки знайомляться з майбутніми чоловіками?

— У мене вийшло на станції техобслуговування. Приїхала машину ремонтувати, а Женя там був єдиним, хто міг провести комп’ютерну діагностику. Розговорилися, і я сама запросила його на своєрідне перше побачення — на матч ТІМ–СКУФа. Виявилося, що він того ж знаку зодіаку, що й я, і вже за три місяці ми одружилися. Із тих пір доповнюємо один одного: я його запалюю емоціями, він мене вчить бути серйознішою, контролювати себе.

— Виходить, швидко зрозуміли, що створені одне для одного?

— Так, причому все відбулося дуже несподівано. Він спитав якось, чи є в мене з собою паспорт. А коли я поцікавилася, навіщо, спокійно відповів: «Поїдемо в ЗАГС заяву подавати»...

— Що вас захоплює, крім спорту?

— Я полюбляю куховарити, хоча часу на це катастрофічно бракує. Ходила на курси англійської мови й навіть на танці — душа вимагала (посміхається). Ішла туди втомленою, після баскетболу, але, танцюючи, відпочивала психологічно. Коли часу було побільше, ще в басейн заглядала, там же й травму заліковувала, потроху навантажуючи організм.

У вихідні їжджу до батьків на риболовлю. Недавно чоловік допоміг відволіктися, повів у театр на спектакль за участю Людмили Гурченко — сподобалося. А ще інколи тягне писати вірші. Думаю, коли завершу кар’єру, видам збірочку.

— В одязі, схоже ви надаєте перевагу спортивному стилю?

— Так. Коли ж вдягаю плаття чи спідницю, мене навіть знайомі не впізнають. У подібному вбранні мене справді побачиш не часто. Наприклад, на десятирічний ювілей клубу минулої осені ми пошили собі плаття в баскетбольному стилі — помаранчево–чорних кольорів м’яча. А на Новий рік влаштували маскарад.

— Якби треба було загадати ще три бажання на найближчі роки, що ви собі загадали б?

— Головне — щоб мене й близьких мені людей не підводило здоров’я. Хочеться пограти десь у Європі на високому рівні. А ще — народити дітей. Чоловік хоче трьох дівчаток (сміється).

ДОСЬЄ «УМ»

Інна Кочубей (Єгорова)

Майстер спорту з баскетболу. Капітан команди ТІМ–СКУФ (Київ) і збірної України

Народилася 5 квітня 1982 р. у Фастові.

Чемпіонка України 2001, 2008 рр., срібний призер 2002–05 рр., бронзовий — 2006, 2007 рр.

Срібний призер Балтійської ліги 2005 р., бронзовий — 2004 р.

Зріст — 175 см, вага — 64 кг.

Закінчила Національний університет фізичного виховання й спорту і Міжрегіональну академію управління персоналом.

Перший тренер — Вілій Тарнопольський.

Заміжня.