Панночка... померла?

200–річчя Миколи Гоголя, яке відзначатимемо наступного року, українські театри прагнуть зустріти у всеозброєнні. Київські театри імені Франка та Лесі Українки надали перевагу «Ревізорові», Театр драми і комедії має у своєму репертуарі гоголівське «Одруження», «Київ» — «Тараса Бульбу», Ігор Талалаєвський обіцяє невдовзі презентувати «Мертві душі»... Чернігівський театр ім. Шевченка зацікавився гоголівським «Вієм». Ця цікавість вилилася в оригінальне сценічне полотно.

Боротьба добра та зла триває

Багато є легенд про боротьбу темних та світлих сил, добра та зла, потойбічного та земного — як і переказів про тих, хто ризикнув відродити ці легенди. Проте, мабуть, з–поміж усіх митців саме театрали найобережніше ставляться до таких «не проти ночі згаданих історій». Тому й особлива хвала тим, хто не злякався, в даному разі — колективу Чернігівського обласного академічного українського музично–драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, який своєю виставою «Панночка» Ніни Садур за мотивами повісті Миколи Гоголя «Вій» у режисурі Миколи Карасьова вже не перший рік доводить, що ризикнути таки варто. І доводить на майстерному професійному рівні.

Головні герої вистави — Панночка (Наталія Максименко) і Хома Брут (Петро Великий) — позачасові персонажі, вміщені у контекст історичних реалій. Сама ж Панночка — доцентрова сила, що притягує тих, кому дано жити в реальному світі — світі плоті і крові, церков і молитов. Жіночих персонажів у виставі лише два — сама Панночка та Феська (Діна Лобур) — власне, та жінка, з якою Хома знайшов би свою земну любов і щастя. Відтак вистава пропонує ще один конфлікт — протистояння двох жінок, кожна з яких має право на чоловіка і реалізує його згідно зі своєю природою.

Панночка та Хома приречені бути разом, і зустрічаються вони — якщо шукати тут історичної «прив’язки» — в часи розквіту шкільного театру в Україні, коли бурсаки під час вакацій мандрували селами і знаходили сюжети для інтермедій. Є у виставі й інтермедійні вставки, органічно вплетені у її канву — розповіді про Шептуна з Шепчихою, до яких Панночка «завітала в гості», вбила дитину і до смерті покусала її матір; про псаря Микиту, який у буквальному сенсі згорів від своєї любові до Панночки. І ці розповіді дійсно зіграні інтермедійно, в рамках жанру вистави — містичного фарсу. І в контексті цього стає чітко зрозуміло, що отак і бавилася панська дитина до тих пір, поки її час — час бурсака–філософа Хоми Брута — не настав...

«Милий з вечора продав їй душу...»

Проте остаточно залишається таки незрозумілим, чому ж Панночка обрала Хому і чому вона так «спіткнулася» саме об нього. Гоголю, за великим рахунком, не потрібно було вирішувати це екзистенційне питання, а Ніна Садур — російська, як зараз прийнято казати, драматургеса, в осереддя свого сюжету вклала загальні роздуми про любов та смерть, про непізнаване як таке, що й не потрібно пізнавати, а краще віддати йому те, чого це персоніфіковане зло бажає, і зробити вигляд, ніби нічого не сталося. Можливо, варто було б спробувати не користуватися послугами «посередника», хоча й такого відомого своєю «Панночкою», «Братом Чичиковим» за межами російських сцен, а звернутися до мотивів першоджерела?

Панночка, як це не парадоксально, викликає асоціаційний ряд образів класичної української драматургії — Харитини («Наймичка» Карпенка–Каро­го), Катрі («Не судилося!» Старицького). «Паничу...» — гукає вона у розпачі, шукаючи Хому по всій мертвій церкві. Це ж який панич? Рівня їй чи, може, той, хто образив її або образить через сотню–другу віків? Вистава залишає питання відкритим.

Поступовий перехід Хоми в потойбіччя, який тривав упродовж трьох ночей, чітко відслідковують усі герої вистави; це тонко проведено в кожній ролі. Усі все розуміють, але якимось древнім чуттям також знають, що не мають права втручатися в боротьбу двох начал. Саме тому в передфінальній сцені всі герої: і Явтух (Петро Дехтяренко або Валентин Корінь), і гротесковий персонаж Свирид (заслужений артист України Валентин Судак), і Дорош (Едуард Брагіда), і сама Феська виряджають Хому на вірну смерть, розуміючи на своєму рівні світосприйняття, що віддають його на поталу, на заклання. І руки йому розпинають на веслі перед першою з трьох ночей — аби перехреститися не зміг... Навіть Феська — персонаж ніби з Нечуя–Левицького («дівчина з перцем»), жінка, з якою Хома вирішив одружитися, спроможна лише дати йому трави як оберіг від нечистої сили...

Зрозуміло, що й конфлікт добра зі злом у виставі наявний, от тільки не має ні одне, ні друге чітко визначених кордонів (щодо Панночки, то практично вся її роль вирішена в пластичному ключі — у хореографії Анатолія Бєдичева).

Сценічна оповідь розгортається неквапливо, але з внутрішньою напругою. Ось Панночка, немов Харон, садовить Хому в човен і відштовхується від берега веслом, прямуючи, скоріше, до царства мертвих, аніж до «православного» пекла, де й місце відьмі. І суто лідерівсько–ніцшеанівське «зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас», втілене в сценографїї, вже переносить місце дії з закинутої церкви фактично в позачасовий простір. А водночас — пеньок, з якого вже ніколи не виросте дерево, порожнє лелече гніздо, куди не повернуться птахи... І у фіналі вистави немає довгих пристрасних монологів Панночки, звернених до Уруку, Купалака, демонів пустелі та пана сатани, і стара опоганена церква не падає, ховаючи їх під своїми уламками, а Панночка проводить Хому туди, звідки нема вороття, і тихо заспокоюється у своїй смерті, з почуттям виконаної місії. Бо така зустріч може мати лише таке завершення. Хоча... Хто може бути певним того, що саме його така зустріч обмине...

«Панночка» Чернігівського театру спонукає до роздумів — і це не кожний столичний Театр може зробити. Що є древня боротьба чоловічого та жіночого начал, де справа набагато серйозніша, ніж «як тато сказав, так по–маминому й буде», і чи не є смерть лише тимчасовим перепочинком від неї? Адже йдеться в давній українській пісні «Відьма»: «Милому відьма стрілася вчора. Стрілася вчора чорная ружа. Милий з вечора продав їй душу...»

Ельвіра ЗАГУРСЬКА