Театр для людини, яка користується інтернетом і банкоматом

Заповзятливим видавцям театральної періодики раджу: якщо вам не вистачає новин із життя українських театрів, про які говорять лише в дні чергових прем’єр, пишіть про театр «Арабески» — матеріалу вистачить, ну якщо не на щоденну газету, то на тижневик — точно. Шок, експеримент, сенсація, неподобство, блюзнірство, епатаж — про їхні спектаклі пишуть по-різному, але обов’язково гучно. Секрет успіху і несхожості — в сучасності й непомірній активності. Взяти хоча б останні півроку: презентація нової вистави «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)», відродження книгарні «Шафа», участь у відбірковому конкурсі німецької бієнале «Нові вистави з Європи», створення Театру сорока дев’яти...

Як обдурити державу

— З березня ви почали працювати у форматі Театру 49. Що стоїть за цією цифрою?

— На цю ідею нас надихнула вистава «Радіошансон», точніше, її герой — австрійський драматург Юра Зойфер. Його епоха розкриває перед нами тему стосунків між митцем і владою, митцем і суспільством. Зойфер був активним діячем так званих політичних кабаре. За нацистського режиму в Австрії це була єдина можливість доносити своє мистецтво до аудиторії. Бо ж, згідно з вимогами влади, будь-який драматичний твір, розрахований більш ніж на 50 слухачів, мав підлягати цензурі. Митці вдалися до хитрощів — і створили театри-кабаре на 49 місць. Державу і цензора можна завжди обдурити, якщо ти маєш що сказати! Українські митці перебувають нині в подібній ситуації. Не нарікаємо, але за 15 років своєї діяльності ми так і не знайшли для свого театру місця в Харкові. Тож ми вирішили, що символічно продаватимемо 49 глядацьких місць.

До речі, в Австрії існує Товариство імені Юри Зойфера. Щороку воно влаштовує конференції в тому театрі, де ставляться п’єси драматурга. Ми теж сказали своє слово в «юразойферознавстві», так що маємо обіцянку — на 100-річчя Юри Зойфера (2012 рік) ця конференція відбудеться в Харкові.

— Вистави для 49 глядачів ви будете показувати у репетиційному приміщенні «Арабесок» — так званій «віллі Жаткіна» на Харківській набережній, з якою в місті пов’язують чимало легенд...

— Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття цей район Харкова культурно відроджувався. Над річкою розташувався Малий театр із залом на 700 місць, великий ботанічний сад, кафешантани і вілла Жаткіна, особлива тим, що до звичайного заїзду зі стайнями і «нумерами» цей комерсант додав зал для балів і театральних виступів, гримерки. І ось театр «Березіль» Курбаса переїздить до Харкова. На тоді містечко було провінційним і абсолютно не готовим до того, щоби стати столицею. «Березільці» попервах жили і репетирували саме на «віллі Жаткіна». На жаль, весь цей район не зберігся — лише руїни і смітники. Зовсім містичним чином, шукаючи приміщення для репетицій, ми натрапили на занедбаний клуб фармфабрики. Саме там раніше і були володіння Жаткіна.

Як колективно працювати

— Ще Курбас говорив про те, що література вбиває театр. Але це не означає, що він не працював із видатними письменниками і найкращими текстами. Власне, це ж робимо й ми — працюємо з текстом, а не з літературою. Ми дуже любимо самі читати і закликаємо до читання своїх глядачів, але в театр приходять по інше...

— По що саме?

— Глибоко переконана, що й досі театр існує для того, щоби глядач зустрічався з актором.

— Отже, актор на першому місці, а режисер лишається за лаштунками. Але є театр Жолдака, Віктюка... Чи можна сказати, що «Арабески» — це театр Світлани Олешко?

— Ми називаємося саме театром «Арабески», а не театром Світлани Олешко! Як на мене, театр є колективним мистецтвом. І сучасний театр особливо, бо важливі й сучасні технології, і сучасна музика, і сучасні тексти, і навіть сучасні методи роботи.

— А наскільки можливо, що «Арабески» співпрацюватимуть з іншими режисерами? Нещодавно велися розмови про те, що режисер Олексій Кравчук, який зараз працює у Львові, поставить у вас «Фауста»?

— Це категорично необхідно. Театр, який працює з одним режисером, умирає. Звісно, важко знайти режисерів, які погодяться працювати в тих умовах, в яких працюємо ми. Але «Фауст» — це цілком реально.

— Чому так складається, що наші сучасні письменники завжди відштовхуються від футуристів, а супермодерні театри — від Курбасового «Березоля»?

— У ту епоху, яку ми називаємо новою, українського театру ані до Курбаса, ані після нього просто не існувало. Це був час, коли українці могли конкурувати зі світом. Для нас дуже важливо, що «Березіль» був не просто театром, а мистецьким об’єднанням, де поза репертуаром були лабораторії режисерів і драматургів, де працювали найкращі українські художники. За цим принципом намагаємося будувати і свій театр теж.

— А ви не хотіли б відродити якийсь творчий задум Курбаса?

— Неодмінно колись візьмемося за п’єси Миколи Куліша. Навряд чи ми будемо робити рімейки Курбасових вистав. Одним із досягнень того часу була українізація опери, було написано низку цікавих балетів, ескізи робилися Меллером, Петрицьким, Екстер... А от реконструювати який-небудь балет, використовуючи ті ескізи у відеопроекціях, наприклад, — це було б дуже цікаво. Можливо, коли наступного сезону повернеться наш хореограф, який тепер вчиться в Гамбургу, ми цим і займемось.

Як навчитися своїй професії

— Оксана Забужко колись сказала, що в Україні сьогодні є два цікаві режисери — Жолдак і Олешко...

— Ну, Оксана говорила це давно... Я уже можу назвати з десяток талановитих людей, які з’явилися з того часу і поки що не сказали чогось упевненого на сцені (через брак тої сцени). За якийсь час вони голосно про себе заявлять.

— А ви ходите в Україні до репертуарних театрів?

— Кожного разу виходжу страшенно злюча й думаю, що нічого гіршого зробити просто неможливо. Але потім виявляється, що можна ще гірше...

— Протилежні емоції у вас були, коли ви ще наприкінці 90-х побували на Бродвеї?

— «Арабесківцям» пощастило, що ми відвідали театри Європи й Америки і зрозуміли, що весь цей час нас просто дурили, бо те, що в Україні видається за театр, особливо академічний, — взагалі мало пов’язане з цим мистецьким явищем. Бродвей розкрив нам нашу професію в усіх аспектах: треба просто багато працювати і вчитися.

— Тоді у США ви познайомилися з Юрієм Шевельовим...

— Так, Юрій Володимирович прийшов у Нью-Йорку на нашу виставу, потім бачилися з ним в Україні. Він ходив на наші спектаклі, спостерігав за динамікою «Арабесок», говорив про спорідненість із Курбасом. Не можемо не пишатися цим, оскільки Шевельов — дуже досвідчений глядач, який у театр ходив усе своє життя. Він писав листи, рецензії на наші вистави. По його смерті на наш рахунок прийшло 900 доларів, які він заповів нашому театру.

Як боротися із монстром

— Дехто вважає, що перед тим, як іти на Жолдака чи «Арабески» потрібно передивитися всю театральну класику. Ви схвалюєте такий «рецепт»?

— Для сучасного театру найбільша проблема — втрата кількох поколінь, які виросли без культурної звички ходити в театр. Чому ми й змушені іти в клуби, тюрми і розшукувати там свого глядача. В західних країнах до театрів ходить не більше чотирьох відсотків населення. Але вони можуть утримувати театр у живому стані. Наш глядач — стихійний.

—  А «Арабески» можуть бути тим першим театром, у який приходить український глядач?

— Краще все-таки «Арабески», бо коли людина йде вперше до театру державного, цей раз стає останнім. Від людей, які мають певну глядацьку практику, доводиться весь час чути: «Я такого ще ніколи не бачив». Це дивно, адже ні Тарантіно, ні Ларс фон Трієр нікого вже не шокують, адже всі вже ходять у PinchukArtCentre. Ми боремося з уявленням про театр як архаїчне мистецтво. Такий театр має бути, але він не може задовольнити людину, яка користується інтернетом і банкоматом.

— Майже всі цікаві українські проекти — література, музика, кіно, живопис — розвиваються за рахунок всіляких закордонних ґрантів. Як оцінюєте таку тенденцію?

— Абсолютно ненормальний стан війни з власною державою! Сьогодні українська держава — це такий монстр, який не просто невідомо куди витрачає кошти платників податків, але ще й украй неґативно ставиться до незалежного мистецтва. Хорошого арт-менеджменту тут недостатньо. Ми маємо трьох менеджерів із фаховою освітою — у Києві, Харкові і Польщі. Але якщо у вас немає інвестицій, бізнес із місця ви не зрушите. Для нас держава створила таке законодавче поле, в якому неможливо існувати. Клімат для залучення коштів від комерційних донорів так само абсолютно несприятливий.

Як задокументувати вагітність

— Пригадую, ви свого часу підкинули Харківському літературному музею ідею видати літературну карту Харкова. Тоді ви говорили, що коли Дублін — місто Джеймса Джойса, Стокгольм — місто Авґуста Стріндберга, то Харків сьогоденний стоїть перед загрозою перетворитися на... Кушнарьовськ.

— Так, і цьому Кушнарьовську, крім супермаркетів, нічого не потрібно. Культурний ландшафт Харкова не покращується, а лише засмічується дошками на честь браконьєрів. Треба почекати, коли нове покоління, яке вміє думати, почне впливати на владу. Я ж живу у своєму Харкові — з «Розстріляним Відродженням», Сковородою...

— На якому етапі зараз робота над новим спектаклем Red Elvis?

— Маємо готовий текст Сергія Жадана, який писався для конкретної актриси і був результатом документування її вагітності. Так само уже готова музика — її написав Олег Сердюк — клавішник гурту «Lюк». Над декораціями працюють Маша Норазян і Ілля Павлов. У цьому сезоні буде прем’єра.

ДОВІДКА «УМ»

Театр «Арабески» засновано студентами Харківського інституту мистецтв у 1993 році. Перші вистави ставилися на сходах Харківського літературного музею.

Режисер, директор, автор сценаріїв — Світлана Олешко. Навчалася на російській філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Актори: Наталія Цимбал, Валерія Полянскова, Михайло Барбара, Павло Савельєв, Олександр Задачін.

Вистави: «Шлях до загірної комуни» за Хвильовим, «Енеїда» за Котляревським, «Улюблені вірші» за Малковичем, «Маленька п’єса про зраду» за Ірванцем, «Веселого Різдва, Ісусе!» за Жаданом, «Критичні дні» за Селінджером, «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)» за Жаданом та ін.

Проекти: 1999 — фестиваль постмодерного мистецтва «Апокаліпсис почнеться звідси», 2001 — Міжнародний фестиваль постмодерного мистецтва «Поезія №1», 2003 — «Z/Z: Зона Зради. Мистецтво. Соціальні проекції» (показ вистав у пенітенціарних закладах Харкова), 2004 — «Театротерапія як засіб соціальної реабілітації» (постановка спектаклів за участю ув’язнених — виправні колонії Харківської і Львівської областей); 2006 — вистава «Чорнобиль ТМ» (польсько-українсько-білоруський проект).