До Москви підопічні Михайла Рєзниковича привезли спектаклі, художнє оформлення яких належить відомому сценографу, народному художнику Російської Федерації та України Давиду Боровському. (Пам’яті Давида Боровського (1934—2006) і були присвячені ці гастролі). У свою московську афішу Театр імені Лесі Українки вписав вистави «Дон Кіхот. 1938», «Дерева помирають стоячи», «№13», «Бабине літо»... Сцену українським колегам, які гастролювали у білокам’яній з 12 до 20 квітня, люб’язно надав колектив Малого академічного театру, що на цей час відбув із творчим візитом до Ярославля.
Київські гості, без сумніву, порадували московського глядача: свідченням тому слугували наповнені зали навіть під час денних спектаклів, а деякі завзяті театрали по кілька разів відвідували ту чи іншу виставу. В розмові з кореспондентом «УМ» режисер театру Ірина Барковська, а також заслужені артисти України Олег Зам’ятін та Кирило Кашліков були одностайні в порівняльній оцінці київського й московського глядача: українська аудиторія романтичніша, відкритіша.
Причин тут кілька. Перш за все — ментальність. Однак має право на існування й інший висновок — Москва «перенаселена» театрами найвищого світового рівня, і місцева публіка вважає, що її важко чимось здивувати. Крім того, українські театри не часто гастролюють у Росії, і глядач не звик до стилю і манери гри українців. Саме тому на початку кожного окремо взятого спектаклю певний час домінувала емоційна пауза, так би мовити, період «притирання» глядачів і акторів. Мовляв, «ми ще подивимось, що ви нам тут покажете...» Але згодом напруга спадала, глядач «танув» і фінал супроводжувався гучними оплесками й традиційним «Браво!». Кияни було зокрема відзначили, що московський глядач доволі вдумливий, інтелігентний.
Тепло і з розумінням глядачі зустріли спільну канадсько–російсько–українську виставу «Бабине літо» (сценічна версія театру Л. Варпаховського, Монреаль). Історія трьох жінок, які поховали своїх чоловіків, не залишила байдужим нікого — акторки Анна Варпаховська, Катерина Райкіна, Лідія Яремчук демонстрували просто–таки найвищий пілотаж майстерності. Після спектаклю в гримерку до акторів прийшли відомі російські актори Костянтин Райкін, Володимир Коренєв (фільм «Людина–амфібія») та інші, які щиро дякували своїм колегам по акторському цеху за чудову гру. Вистава побачила світ зовсім недавно — наприкінці минулого року, і позначена щирим ліризмом, тонким сповідуванням одвічних цінностей людського буття.
Слід сказати, що в один із днів, коли основний склад Російської драми працював на сцені Малого, в Культурному центрі України в Москві частина трупи показала виставу «Іду за край». Це пронизлива розповідь про життя і боротьбу Василя Стуса за свої ідеали, за право називатися Людиною. Головну роль у виставі виконав актор театру Роман Семисал, котрому, власне, належить і сама ідея створення цього спектаклю.
Публіці особливо сподобалась вистава «№ 13» («Скажена ніч, або Одруження Пігдена») — комедія ситуацій, наповнена тонким англійським гумором, іронією. В цьому спектаклі актори не пішли шляхом найменшого спротиву з механічним копіюванням авторських ґегів, комічних епізодів, прагнули створити образи живих людей, характери, яким притаманні риси співчуття й співпереживання. Саме цим спектаклем кияни поставили крапку у своєму творчому візиті до російської столиці.
ДО РЕЧІ
Квітень для Театру імені Лесі Українки видався досить активним. Окрім Москви, актори Російської драми навідалися також до Санкт–Петербурга, де взяли участь у Десятому ювілейному фестивалі російських театрів країн СНД та Балтії «Зустрічі у Росії», який цього року був присвячений пам’яті народного артиста СРСР Кирила Лаврова. До Пітера возили виставу «Насмішкувате моє щастя».