Шалені їх атаки нам глибоко байдужі?..

Ще трохи і коаліція демократичних сил поховає саму себе не лише в парламентському, а й у політичному сенсі. Напевне, і в однієї, і в іншої складової колись єдиного «помаранчевого» табору є поважні причини звинувачувати колег–опонентів — у відстоюванні винятково власних, а не державних інтересів, у прагненні «потопити» нинішнього союзника заради довгоочікуваного злиття з іншим, у корупції, брехні, сприянні зовнішньому ворогу... Їх можна зрозуміти: кому ж вистачить терпіння мовчати, коли є нагода гучно тицьнути в таку помітну тобі соломинку в оці запеклого друга! Тим паче напередодні виборів: київських, дострокових парламентських, строкових президентських — неважливо. Бо вибори для нашого політикуму вже давно стали перманентним явищем. Тією атмосферою, в якій тільки й можливе життя людей, котрі інакше, ніж як на електорат, на нас із вами дивитися вже давно нездатні.

Тому вони вже й не намагаються демонструвати той терпець, прагнучи в змаганні за свій шмат абстрактної маси під назвою «електорат» якомога глибше занурити в багно навіть не «офіційного» опонента, а «офіційного» ж партнера. Адже історично доведено: найбільшими антагоністами стають найподібніші супротивники. Вони вже давно не помічають, що, заливаючи одне одного тоннами бруду, однаково загрузають на дедалі глибшу глибину. Скоро й маківок не розгледиш, не те що їхніх кольорів...

Правда, нам — тим, хто з огляду на свою професію, погляди чи просто щиру й справжню, на відміну від їхньої, небайдужість, ще остаточно не поховав інтерес до політичного тераріуму, — і досі за них прикро. От тільки таких нас залишається все менше.

А собаки, захлинаючись натхненним перегавкуванням, зазвичай навіть не помічають, що караван уже давно сховався за обрієм.