Перемога з Берестечком

Володимир Петрів уже майже чверть століття беззмінно працює в одному театрі. От лише посади за цей час змінювалися — спочатку він був лише актором, опісля десять років — директором і актором, а ось тепер — і головний адміністратор, і актор, і ще й режисер. Та найвищого свого визнання — Шевченківську премію — здобув усе ж саме як актор, віддаючи належне режисерському таланту Олександра Дзекуна.

«Наших гетьманів на сцені звикли бачити зовсім не такими»

— Пане Володимире, вистава «Берестечко» здобула визнання насамперед через режисерські знахідки. Чи акторське виконавство виявилося на такому високому рівні?

— Не було б режисера, не було б і постановки. Не було б у режисера актора — теж можна було очікувати успіху чи невдачі. Міг би бути інший результат, якби цю роль зіграв інший актор. Але якби не було першооснови — роману Ліни Костенко, то про яку премію ми могли б говорити? Можливо, з часом це було б щось інше, але тут усе сплелося воєдино. Тож у першу чергу — це заслуга Ліни Костенко, і я стаю перед нею на коліна. Такий матеріал не можна не помітити. А ще мені пощастило, що я зустрів прекрасного режисера Олександра Дзекуна. Ми разом цей проект зуміли втілити в життя.

А ще дуже завдячую всім, хто допомагав коштами для постановки вистави, адже в 2005 році виділити 100 тисяч гривень на реалізацію проекту — не кожен театр міг би собі дозволити.

— Чи вважаєте ви постановку довершеною, адже недарма вона здобула Національну Шевченківську премію?

— Нічого не буває довершеного. Будь–який митець, який має розуміння, хто він є у цьому світі, не скаже, що це довершена робота. І я цього не скажу. Коли інколи чую вислів — це вершина акторської майстерності, то куди далі рухатися — донизу?

—  Чи були інші актори на роль Богдана Хмельницького?

— Ні, сценарій писався саме під мене. Спочатку в нас із Олександром Дзекуном були задумки відтворити образ Мазепи за Валерієм Шевчуком, але він не був зреалізований. А от із Богданом Хмельницьким пощастило.

— Очевидно, перевтілюватися в образ «незвичного» Хмельницького було досить нелегко, адже часові відстані аж надто відчутні.

— Власне, це вистава про сьогодення. Мені імпонує те, що ми не граємо гетьмана. Ні режисер цього не прагнув, ні я. Головне, не граємо так, як звикли бачити на сцені наших гетьманів. Ми хотіли показати риси характеру, внутрішній світ Богдана Хмельницького, його людські переживання. Після битви під Берестечком, Хмельницький був у страшній депресії. Та він чи не єдиний зумів піднятися над усім та визнати свою провину в цій поразці. За сценарієм простежуються його глибокі роздуми, що нічого так просто не відбувається. Бо хто знає, що було б нині, якби не було цієї невдачі. Ми нині говоримо про козацькі могили, але в першу чергу потрібно говорити про героїзм тих козаків, а не про їхню поразку.

Що допомогло перевтілюватися в образ? Та варто було лише поїхати на поле Берестецької битви, подивитися на ту землю, де за легендою бився останній козак, взятися за той хрест, що там стоїть з 1785 року, подивитися на ті черепи і уявити, що в тих зіницях блищали козацькі очі, з’їздити до Суботова... І коли ти набираєш на скелет вистави отакого «м’яса», тоді й легше працювати. А ще головне, щоб тобі це боліло. І щоб Україна в тобі була не просто словом, потрібно щось робити. Але біда українського народу в тому, що ми завжди звинувачуємо у своїх проблемах усіх, окрім себе. Знаєте, чому в нас немає Великого українського герба? Бо жаба в нього не влазить!

«Десятину віддам на церкву!»

— Чи отримали вже свої преміальні?

— Тих грошей не так і багато — 65 тисяч гривень, адже їх поділено на двох — між режисером і актором. А було б коштів у кілька разів більше, я б знайшов, на що їх витратити. Десятину винагороди я віддам на церкву. Так робили справжні українці, справжні козаки і я так зроблю. Бог так розпорядився, щоб я їх отримав, то чому я не можу ними поділитися? Я не бідний, бо багатий іншим. Це перший мій банківський рахунок, на якому є гроші, крім, звичайно, зарплатного. Але хіба це великі кошти, коли в мене є дочка, яка наступного року буде випускницею, підростає син, зрештою, в мене немає пристойного помешкання. Я мрію покращити хоч якось побутові умови, але в першу чергу думаю про дітей.

А ще хотів би докупити кілька вишиванок, щоб мати їх хоча б з десяток. Нині вже замовив собі сорочку зразка козацької доби у знаної майстрині Орисі Рябунець. Мені імпонує те, що вона ніколи не повторює візерунки, а робить ексклюзивно вишиванку для когось одного.

— Ви отримали також і народну Шевченківську премію — статуетку Залізного Мамая — воїна–кобзаря...

— Вона мені дорожча, ніж та грошова, бо незалежне голосування, знаєте, для душі важливіше. А за «Берестечко» голосували з усіх куточків України. Були дзвінки навіть із білоруського Гродно. Народне визнання підтвердило, що рішення комітету є справедливим. Ми щасливі, горді, бо цю нагороду заслужив увесь колектив рівненського театру, а не тільки я.

«Із Дзекуном поставимо ще не одну виставу»

— Образ Богдана Хмельницького вам вдався, а які ще свої ролі вважаєте знаковими, адже зіграли їх понад сто?

— З найдорожчих — вистава «Сльози Божої Матері» за романом Уласа Самчука «Марія», де я грав Андрія Перепутька. Це була визначна роль, я її дуже любив. Те, про що там ідеться, мені дуже болить і я прагнув саме таку роль зіграти. Дорога мені також вистава «Тіль» за Шарлем де Костером. Ці спектаклі вже не йдуть на сцені нашого театру, але вони є знаковими у моєму житті. Ці ролі вимагали величезних витрат енергії, моральних і фізичних сил. Тепер такою роллю є для мене Богдан Хмельницький у «Берестечку».

— Чи є сподівання, що виставу «Берестечко» побачить уся Україна?

— З Міністерством культури ведемо певні перемовини про реалізацію такого туру, адже це досить дороговартісний проект.

— А співпраця з Олександром Дзекуном триватиме?

— Так. У планах — «Ревізор» Миколи Гоголя, якого плануємо представити до 200–ліття письменника. Є дуже багато перекладів, сценаріїв цієї п’єси, але Дзекун зробив свою версію, використавши ще й інші твори Гоголя. Ми звернулися за коштами до міністерства, але поки їх не отримали. Тому й не знаю, коли розпочнемо роботу. Та все ж сподіваюсь, що разом з Олександром Дзекуном поставимо ще не одну виставу.

Тож поки що як режисер самостійно працюю над постановкою вистави «Останній строк» за Валентином Распутіним. Цього автора досі не ставили в Україні — принаймні до мене така інформація не потрапляла. Распутін мені дуже близький, адже пише на дуже болючі теми.

— Складається враження, що Володимир Петрів живе лише театром, ролями, режисурою?

— Театр для мене більше, ніж робота, адже забирає майже весь час. Дома лише сплю. Прихожу — діти вже сплять, іду — ще сплять. Менший син Юліан, йому шість років, уже зіграв у новій серйозній постановці нашого театру «Одкровення від Івана» невеличку роль. А от у музичній виставі «Намалюй мені ніч...» разом зі мною виконуватиме одну пісню. Він дуже тішиться, що ходить із татом на репетиції, бо не хоче ходити в садок. Чи хочу, щоб він був актором? Не зовсім. Але, звичайно, не буду йому перечити, коли він маритиме сценою.

Насправді ж, я ще дуже люблю автогонки, брав участь у різних перегонах і навіть перемагав. Колись гарно грав у футбол. Нині вік бере своє, й робити це трохи важкувато. Ще я надзвичайно люблю дерево. Батько все вмів робити з лози й багато чого навчив мене. Зараз я опанував гончарне коло. Навіть верстака гончарного собі вже зробив. Думаю, коли буде трохи більше вільного часу, то щось робитиму з глини — дивись і до пенсії якусь добавку матиму...

Богдан ДЕМ’ЯНЧУК,
Ольга ДЕМ’ЯНЧУК

ДОСЬЄ «УМ»

Заслужений артист України Володимир Петрів народився на Івано–Франківщині в селі Старий Мартинів. Після закінчення Київського театрального інституту приїхав до Рівного, де вже понад 20 років беззмінно працює в обласному академічному українському музично–драматичному театрі, на сцені якого зіграв понад сто ролей.