Смерть і хепі–енд

Дебютувавши торік романом «Мізерія» (К., Нора–Друк), Тарас Антипович не став зволікати з другою книжкою прози. І вчинив мудро. «Мізерія» ще перебуває в орбіті читацького зацікавлення, до нового автора ще придивляються–прицінюються. Ще припасовують буковки його імені до колекції власних літературних уподобань, вписують в інтер’єри персонального бачення вітчизняного літературного процесу. Ще перетирають у пучках тканину незнайомого письма, намагаючись на око визначити термін придатності, а як пощастить — ймовірну «кутюрність» свіжоскроєного твору.

Уже в березні цього року розмаїту серію Exceptis excipiendis видавництва «Факт» збагатила книжка з назвою «Тіло і доля». Назва така ж буквалістично–вузька й водночас багатошарова та всеохопна, як і назва попереднього роману. Проте новий твір «не жанровано». Книжка складається з шести стилістично різних оповідань. Деякі персонажі мігрують із тексту в текст. Згадки, натяки, телевізійні сюжети за участі учасників новелістичного карнавалу тіл і доль вигулькують то тут, то там, як постаті мешканців одного мікрорайону.

Є навіть спільний персонаж, такий собі споглядач, детектив Пікус. Є й гіпотетичний головний герой, на якого незграбно й приречено, кожен на свій копил, полюють учасники дійства: це чи заблукана, чи усохла, чи то відчахнута від тіла Душа. Але поки що не маємо підстав називати книжку повістю чи проводити аналогії з романом у новелах «Тронка» лауреата Ленінської премії Олеся Гончара. Хоч — хтозна — можливо, автор і має на меті продовжити згодом новелістичний серіал, створивши ексцентричну каверверсію на роман класика совєцької літератури.

Принаймні для цього є всі передумови. Присутнє навіть оповідання про не названого «всує» Класика та віддану й посмертно закохану в нього працівницю музею–квартири («Магда, невіста Класика»). Щоб додати трагікомічно–інфернальному текстові врочистої класичності, Тарас Антипович навіть примудрився його заримувати. Це дещо заважає читати, зате перетворює текст на гротескову суміш, інгредієнтами якої є поетичний доробок здитинілих і не визнаних офіційною літературою дідуганів на стіннівці в будинку перестарків, несамовитий «афроукраїнський» реп і жорсткий постмодерний стьоб.

Перше, що спадає на думку, коли читаєш нову книжку Антиповича, — це вислів Р. Шеклі про цинізм як форму наївності. На перший погляд, така думка є природною і виправданою. Суміш фільмів жахів, кримінальної хроніки, демонічної чорнухи і побутової порнухи безсумнівно й однозначно мусять викликати лише огиду і жаль, замішані на рвотному рефлексі. Проте ні тупоголовий культурист, який по кінцівках розпилює своє остогидло–досконале тіло («Ампутант»), ні патологічно–сентиментальні стосунки тюремного наглядача з в’язнем–убивцею («Матрьошка»), ні заскочений океаном кривавого каяття збожеволілий олігарх («Автопортрет слонихи Боні»), ні смердючі бомжі, що лигають денатурат, закусюючи кашею з пожованої кропиви («Без душі») чомусь не викликають сподіваної реакції.

Наївність? Можливо. Цинізм? Аніскілечки! Автор по–батьківському любить своїх самотніх, посиротілих, коростявих, розчленованих, заблудлих і збитих з пантелику персонажів. Такого трепетного змалювання бомжів, як в оповіданні «Без душі», годі чекати від найідеальніших працівників служб милосердя. Пісня, яку міазматозна бомжацька банда співає у метрівських вагонах, угвинчується в мозок так, що, дочитуючи оповідання, здобуваєшся на впевненість, що чуєш цю мелодію щодня. Саме — чуєш мелодію, а не просто знаєш текст.

Кожне оповідання книжки Тараса Антиповича так чи інак закінчується смертю (навіть фінальне «Ууумф», враховуючи те, що «оргазм» французькою перекладається як «маленька смерть»). В жодному оповіданні немає позитивного героя. Навіть авторські вкраплення не позначені ані дидактикою, ані щонайменшою спробою натякнути читачам, що саме автор прагне назвати чорним, а що — білим. І водночас по прочитанні кожного оповідання–розділу приголомшений читач отримує хепі–енд.

Книжка неймовірно компактна. Йдеться не лише про кількість сторінок (їх трохи більше, ніж півтори сотні). Після прочитання виникає суперечливе враження. З одного боку, здається, що ти здолав принаймні вп’ятеро товщий фоліант, а з іншого — хочеться читати далі.

Хтозна, як би визначили ідею цього твору академічні критики. Але, як на мій попсовий розум, ключ до цього замка автор підкинув читачам (мов добрий пастор — біблійну притчу) на початку першого ж оповідання, розселивши персонажів на і навколо вулиці Шалетт. Хоч в єдиній на всю книжку авторській ремарці Тарас Антипович і пише: «Вулиця, названа на честь французького міста Шалетт, є у Києві, але вигаданий мною сюжет не має до неї жодного стосунку. Мені просто назва сподобалась».

Пошуки гармонії у стосунках тіла й душі часто глухі та парадоксальні , мов французьке місто на українській вулиці, чи київська вулиця французького міста, чи... Хай йому грець! Я вже й сама заплуталась. Читайте