Біль дитинства

Недавно мені пощастило провести один день у Чернігові. Славне місто. З жовтими будинками, спокійними, дещо флегматичними людьми і зачарованою Десною. Маршрутка Київ—Чернігів зупинилася якраз навпроти великого пам’ятника Леніну. Дядько в кепці на площах міст для нас є звичним, хоча не настільки близьким, як для наших батьків, а ще точніше — бабусь із дідусями. І тут один молодий режисер із нашої компанії запитав: «А що ви скажете своїм дітям про Леніна?» — «Пояснимо, що поганою людиною був, багато зла накоїв...» — «А як ви поясните, чому в кожному місті на головних вулицях йому пам’ятник стоїть, при тому що він був нехорошою людиною?» — продовжує він.

«Усе починається з дитячого садка»

Минулої суботи в київському Молодому театрі письменники з чотирьох країн були на нашій хвилі. Дискутували про тоталітаризм як літературну тему. В школі нас вчили після кожного терміна говорити дефініцію, в університеті це стало обов’язковим, але не на сцені Молодого театру. Іванофранківець Юрій Андрухович, румун Франц Годяк, росіянин Віктор Єрофєєв та поляк Войцех Кучок не хотіли термін «тоталітаризм» зводити до пародій чи говорити про нього як про винятково політичне явище. Тож почали не дискутувати, як задумали організатори — Польський інститут і Ґете–інститут в Україні, — а ділитися особистими переживаннями і спітканнями з жорстким психологічно–фізичним насиллям. У кожного з них на чотирьох мовах світу є книжки, де йдеться про тоталітаризм щодо маленької людини. Андрухович зачитував уривок із «Таємниці», Єрофєєв — з «Хорошого Сталіна», Годяк — з «Відвідин», Кучок — із «Гівнюха».

«Свого часу я зрозумів, що тоталітаризм — амбівалентна суміш відчуттів, що ти чужий у домінантній системі, але вона все одно твоя. Все починається з дитячого садка, який є частиною цієї системи, продовжується в школі, потім в інституті. З якихось незрозумілих резонів хтось вирішує, яку зачіску тобі носити, який одяг вдягати. Приниження, зверхність і тиск доведені до ідеалу протягом півтора року радянської служби», — згадує про своє зіткнення з тоталітаризмом Андрухович. Студентом у Львові, який тоді вважався осиним гніздом українського націоналізму, бубабіст почув типове львівське гасло: «Хай живе радянська влада і ми коло неї». Хтось ставить себе поза системою і одночасно не викреслюється з неї. Відбувається своєрідна шизофренія, роздвоєння внутрішнього «я». І щоб знайти себе, загубленого ще в дитячому садку, Андрухович радить читати літературу, бо письменники пишуть те, що болить, і показують, як можна зробити вибір.

Диктатори і жертви

З Андруховичем повністю погодився росіянин Єрофеєв. Право привселюдно говорити про тоталітаризм він здобув передусім завдяки активній участі у підготовці рукописного альманаху «Метрополь», виданого в Москві 1979 року. Диктатори та жертви — тема для письменника не лише політична, а й антропологічна. За Віктором Єрофєєвим, коритися силі воліє сама людська природа, і саме це є головною причиною того, що кожна нація раз по раз наступає на ті самі історичні граблі — дозволяє диктаторові цілком заволодіти долями людей. Письменник зазначив, що ми без охоти говоримо про лідерів, які принесли мир народу, але зі смаком описуємо смоктання ватажками крові народу. Моделлю класичної диктатури для автора є звичайні родинні стосунки, що вибудовуються навколо всесильного батька — приватного Сталіна кожної сім’ї. «Він одягає тебе, він купує тобі цукерки, він дає тобі гарну освіту і має право робити з тобою все, що задумає. Бо він твій батько. Він тебе любить. Але чим тоді батько кращий за Сталіна? Той теж нас любив», — каже Єрофєєв.

Войцек Кучок згадує глибоке дитинство, яке починалося тоталітаризмом, гіршим, ніж у Гітлера чи Сталіна. У них було бажання влади, підкорення цілих народів. У його батька не вистачало харизми, щоб стати начальником і диктувати свої правила громаді, тому свою могутність і правоту доказував канчуком по спині малого Войцеха. «Знаєш за що? — (удар) — Знаєш? — (удар) — Знаєш за що (удар)». І ніякої реакції на благання: «Тату, не бий!». Бо сам він не знав, що таке канчук і що ці виховні процеси ніколи не забудуться. У випадку Войцеха він їх позбувся, написавши «Гівнюха», і радить прочитати книжку тим, кого переслідує подібний біль дитинства.

Після дискусії слухачі ще довго не розходилися і продовжували біля виходу обговорювати тоталітаризм із власного досвіду. Організатори планували провести пересічне одне літературне читання. Без особливих наслідків. Як відпочинок суботнього вечора. Але реакція слухачів була настільки вражаючою, що тепер вони задумалися про ще одну зустріч «Тоталітаризм. Продовження», тільки з іншими авторами.