Дебютувавши торік романом «Мізерія» (К., Нора–Друк), Тарас Антипович не став зволікати з другою книжкою прози. І вчинив мудро. «Мізерія» ще перебуває в орбіті читацького зацікавлення, до нового автора ще придивляються–прицінюються. Ще припасовують буковки його імені до колекції власних літературних уподобань, вписують в інтер’єри персонального бачення вітчизняного літературного процесу. Ще перетирають у пучках тканину незнайомого письма, намагаючись на око визначити термін придатності, а як пощастить — ймовірну «кутюрність» свіжоскроєного твору.

Володимир Петрів уже майже чверть століття беззмінно працює в одному театрі. От лише посади за цей час змінювалися — спочатку він був лише актором, опісля десять років — директором і актором, а ось тепер — і головний адміністратор, і актор, і ще й режисер. Та найвищого свого визнання — Шевченківську премію — здобув усе ж саме як актор, віддаючи належне режисерському таланту Олександра Дзекуна.

Недавно мені пощастило провести один день у Чернігові. Славне місто. З жовтими будинками, спокійними, дещо флегматичними людьми і зачарованою Десною. Маршрутка Київ—Чернігів зупинилася якраз навпроти великого пам’ятника Леніну. Дядько в кепці на площах міст для нас є звичним, хоча не настільки близьким, як для наших батьків, а ще точніше — бабусь із дідусями. І тут один молодий режисер із нашої компанії запитав: «А що ви скажете своїм дітям про Леніна?» — «Пояснимо, що поганою людиною був, багато зла накоїв...» — «А як ви поясните, чому в кожному місті на головних вулицях йому пам’ятник стоїть, при тому що він був нехорошою людиною?» — продовжує він.