Тріполі: мінарети на тлі сучасних будівель.
Любите тепло, море, пальми, спокій, дешевий бензин і не любите працювати, поспішати, прибирати, жити за розкладом та давати хабарі даішникам? Тоді вам потрібно жити в Лівії. Звісно, за умови, що вашою улюбленою стравою не є бутерброд із салом у супроводі чарки оковитої чи кухля пива. На таке в країні Вересневої революції та її мудрого і справедливого Лідера Муаммара Каддафі накладено табу.
Портрети Каддафі тут розвішані ледь не на кожному кроці. Але диктатором у повному сенсі цього слова провідника Революції не назвеш: лівійці зовсім не бояться Каддафі, а люблять і поважають, називаючи не лише Лідером, а й братом (молодь навіть «корешем»). Ще б пак, адже замість відгородити свою вотчину залізною завісою, Лідер надав своїм «підданим» не лише можливість мандрувати, куди заманеться, а й фінансові можливості для цього. З огляду на те, що бюджет цієї великої за територією, але порівняно малозаселеної країни завжди переповнений завдяки покладам нафти, населення може майже не працювати — соціальні виплати забезпечують цілком пристойне життя.
Туристам варто відвідати колишні володіння фінікійців, Карфагену й Риму, які нині носять горде ім’я Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії. Бодай для того, щоб переконатися: жити без свинини, алкоголю й правил дорожнього руху таки можна, і навіть дуже непогано.
Лівійці дуже пишаються своєю батьківщиною. Дай Боже кожному громадянину України такої гордості за те, що його держава — найкраща. І хоча «страшні казки» про те, як після необережного нецензурного висловлювання в бік цієї благословенної країни та її мешканців (а матюкнутися, як буде видно далі, таки бувають причини) котромусь із громадян колишнього СРСР не продовжували робочу візу й просили залишити Джамахірію, усе ж таки більше схожі на легенди, все ж приїжджим іноземцям радять на людях демонструвати до Лівії лише повагу. На те, що в суцільній масі місцевих громадян ніхто вашої «тарабарської» мови не зрозуміє, покладатися не варто. Лівійці на диво здібні до іноземних мов — очевидно, внаслідок компенсації за майже таку саму дивовижну бездарність до технічних спеціальностей. Навіть у найбідніших і найзачуханіших на вигляд кварталах вам обов’язково трапляться носії досить пристойної англійської, французької і тим паче італійської — радісним «прего, синьйорита» словниковий запас колись залежних від Італії «джамахірійців» зазвичай не обмежується. А присутність численного контингенту військових, технічних, медичних представників України, Росії та Білорусі забезпечила тутешніх «аборигенів» знанням достатньої кількості висловів, аби зрозуміти, хвалите ви їхню країну чи ображаєте.
Арабські звичаї й темперамент європейцям зазвичай узагалі сприймати нелегко. Однак якщо ваші уявлення про мешканців арабської частини африканського континенту склалися переважно з відпочинку на курортах, скажімо Єгипту, то, вирушаючи до Лівійської Народної Джамахірії, вам доведеться про них забути. На вулицях Тріполі чи інших міст Лівії ви не зустрінете продавців, які чіпляються із вічним «пачіму грусний? Красівая, захаді в магазін — пасматрєть бісплатна», а від обірваних дітлахів не дочекаєтеся наполегливого випрошування бакшишу. Можливо, за це треба дякувати недостатньо розвиненій орієнтації на туризм, але лівійці — люди з неабияким почуттям власної гідності. Інколи навіть трохи занадто: у тій же крамниці ви марно сподіватиметеся на «нав’язливий» сервіс. «Хочеш — купуй, не хочеш — не купуй», — таким, схоже, є кредо місцевих продавців та іншого обслуговуючого персоналу. З цієї ж причини забудьте всі настанови щодо пристрасті південних народів до торгу — ніхто з вами не сперечатиметься, чи вартий товар призначених за нього динарів. Зате як приємно, зайшовши навіть до сувенірного магазину, спокійно й без набридливих порад вибрати те, що до вподоби, дочекатися, поки продавець порахує вартість ваших покупок на калькуляторі і заплатити чітко визначену, а не взяту зі стелі суму.
Якщо вже зайшлося про туризм: любителям мандрувати з комфортом, обирати розкішні готелі з чітко визначеною зірковістю й дорогі ресторани з насиченим різноманітними стравами меню, мабуть, їхати до Лівії все ж не варто. Ресторани в Джамахірії дуже нечисленні й справді з біса дорогі. Однак дорожнеча зовсім не означає наявності якихось особливо вишуканих пропозицій у меню і тим паче карти вин — алкоголь у Лівії заборонений узагалі. У 1996 році за ввезення в країну й розпивання алкогольних напоїв запроваджено покарання у вигляді смертної кари. Щоправда, доводилося чути й версії, нібито тепер за цей «злочин» загрожує значно м’якший вирок — «усього лише» ув’язнення строком чи то на 25 років, чи довіку. З’ясувати, чи скасували «секир–башка» за ковток пива, нам не вдалося, але трохи втішили запевнення в тому, що іноземців, якщо, бува, митники знайдуть у валізі півлітру, для початку залишають живими (алкоголь, звісно, відбирають). Більше того, з огляду на тотальну безалаберність, у тому числі й щодо дотримання переважної частини законів, навіть відпускають на всі чотири сторони. Однак ризикувати довічно зіпсованими стосунками з місцевою владою все ж не варто.
Щодо готелів і сервісу, то навіть так звані п’ятизіркові резиденції у Тріполі нагадують свої європейські аналоги хіба що ціною. Кажуть, більш–менш відповідає уявленням європейців про п’ятизірковий комфорт лише один столичний готель. Цікаво, що попри довжелезну берегову лінію, курортними перевагами Середземного моря як непоганого способу прибутку лівійці фактично не користуються (знову–таки, із сусідніми Тунісом та Єгиптом їх у цьому не порівняти). І, схоже, неабияк цим... пишаються. «Ви любите море? О, значить, ви вже любите Лівію! У нас так багато моря і так мало берега окуповано туристами!» — радісно констатував у розмові з кореспонденткою «УМ» один високопоставлений соратник Каддафі. При цьому він ні на мить не засумнівався в тому, що «дика» природа лівійського узбережжя — не недолік, а перевага. Втім запитання, чи це політика влади — зберегти незайманою якомога більшу прибережну територію, державного мужа чомусь налякало. Очевидно, через те, що розвивати туризм лівійці якраз дуже прагнуть. «Ні–ні, це ні в якому разі не політика — ми ласкаво просимо всіх туристів, хай бачать, як у нас чудово! Але погодьтеся, це так прекрасно, коли природа — чиста й незаймана...».
Не погодитися складно, адже незаймана природа — це справді чудово (до слова, лівійці дуже полюбляють відпочивати «дикунами» — в наметах на березі моря). От тільки прикметник «чистий» до лівійського узбережжя треба застосовувати вибірково. Скажімо, попри те, що Тріполі — це фактично один суцільний пляж, купатися в тамтешніх водах не порадиш і ворогу. Якщо, звісно, ви не звикли плавати в осередку всіх каналізаційних стоків чималого міста... Аби поніжитися у середземноморській водичці, доведеться виїхати щонайменше кілометрів за сто від центру столиці.
Та й дивитися на тріпольські пляжі іноземним гостям рекомендується тільки здалеку. Як і фактично вся заселена територія країни, столичний берег — це суцільне сміттєзвалище. Навіщо турбуватися про вивезення сміття, якщо можна звалювати його просто під парканом власного будинку, за рогом, на «нічийному» (бо державному) березі... Прочитавши перед поїздкою до Джамахірії визначення «країна летючих кульків», ми посміялися. І даремно: навіть попри те, що до візиту українського Президента вулиці столиці вочевидь причепурили, найменший подих вітру здіймав у повітря цілі зграї целофанових пакетів. З цієї ж причини набережні, які могли б мати розкішний вигляд (в іспанській Андалусії від таких самих очей не відвести), виглядають і є брудними та неохайними.
Утім неохайним у лівійців, та й арабів узагалі, є все. «Тяп–ляп» — це вичерпна характеристика їхнього будівництва, ремонтів, прибирання, поведінки... Ви призначили зустріч діловому партнерові? Ви замовили таксі для поїздки за місто? Зарезервували готель, придбали квитки на рейсовий автобус, просто домовилися про щось із представниками місцевого населення? Забудьте про час і насолоджуйтеся життям — усе одно ніхто до вас вчасно (або й узагалі) не прийде, не приїде, не зробить... «Ви що, це ж ЛІВІЯ!» — такою є відповідь уже звичних до тутешніх порядків працівників іноземних представництв на спроби поскаржитися на арабську безалаберність.
Заповільненість, флегматичність і повна байдужість до таких не зрозумілих тут ознак сучасного ділового життя, як поспіх, чітко розписаний графік, жорстке дотримання домовленостей, — не варто лівійців за це критикувати. Вони просто інші й інакші, і так само не розуміють нашої знервованості, як ми — їхнього життя за вічним принципом «Іншалла!». У перекладі — «На все воля Аллаха». Урядовий кортеж поїхав у протилежному напрямку від потрібного? Літак полетів на три години раніше, ніж вказано у вас у квитку? Не встигаєте на важливу зустріч, бо застрягли в довжелезному заторі, без яких, здається, неможливий рух вулицями столиці? Та чого ви переймаєтеся — «Іншалла». Насправді чимось нагадує традиційно українське «якось воно буде»...
Затори зокрема і дорожній рух узагалі — це окрема тема. Автомобілів безліч, бо бензин коштує копійки, а правил немає. За кермом дуже багато жінок, яких тут узагалі вельми люблять, шанують і цінують. Попри те що Лівія — країна ісламська, причому єдина з повністю зеленим прапором (колір знамена пророка), вона залишається світською державою. Тому місцеві пані хоч і воліють повністю запинати волосся хустками та вдягатися у вільний одяг, що повністю закриває тіло, на простоволосих жінок у спідницях до коліна особливої уваги ніхто не звертає (а на манекенах у магазинах одягу трапляються навіть міні–спідниці).
Так само, як ніхто не звертає уваги на світлофори (спробуйте зупиніться на червоне світло — ззаду обурено загудять десятки клаксонів) і, за чутками, навіть водійські права не потрібні. Як їздити? Та ясно як — «Іншалла»! Тільки не дай вам Боже проігнорувати пішохода, якому заманулося перейти вулицю там, де заманулося, — тут це не прийнято. Бо подряпина на машині — це обов’язковий атрибут. А подряпина на перехожому — то зазіхання на недоторканне: людську гідність.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
