«Ми — голос тих, кого вбили»

«Коли всесвітньо відомих польських режисерів Романа Поланського і Кшиштофа Зануссі запитували, звідки йде їхнє коріння таланту, вони відповідали: «Всі ми народилися від Анджея Вайди». І сьогодні представити свою нову картину «Катинь» до нас приїхав батько кінематографії, легендарний режисер Анджей Вайда», — зауважив перед прем’єрою директор Української кінофундації Андрій Халпахчі.

Чи може бути режисер мудрим, коли знімає про політику

Після відвідин польського кладовища в П’ятихатках, де похований його батько Якуб Вайда, 82–річний кінорежисер із дружиною, відомою актрисою і сценографом Христиною Захватович, подружжям акторів Анджеєм Хирою, Магдаленою Челецькою і продюсерською групою відкрив дні польського кіно в київському «Кінопалаці». Прем’єрний показ фільму «Катинь» відвідав Президент України Віктор Ющенко з дружиною. Президент високо оцінив прагнення Анджея Вайди зберегти історію свого народу, працювати на відродження його пам’яті. «Я бачу в цьому фільмі велику історію суверенності, — сказав Ющенко. — Ті люди, які знають свою історію, своє минуле, переконаний, знають дорогу в майбутнє». За «визначний особистий внесок у розвиток українсько–польського культурного співробітництва, багаторічну плідну діяльність на ниві утвердження ідеалів гуманізму в кіномистецтві» глава держави вручив Анджею Вайді орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня.

82–річний кінорежисер на прем’єру прийшов у темному піджаку, шалику, що в тон піджака, і з великими окулярами в тонкій металевій оправі. Вайда виглядав як режисер покоління Фелінні, Бертолуччі і Бондарчука. Він знімав фільм для поляків і йому було дивно отримувати український орден від українського Президента. «Хіба може бути режисер мудрим, коли знімає про політику?» — сказав з усмішкою Анджей Вайда, тримаючи орден Ярослава Мудрого.

Коли двогодинна стрічка закінчилася, кілька хвилин панувала тиша. Потім глядачі почали аплодувати. Більшість плакала. Після перегляду Анджей Вайда сказав, що «Катинь» у кожному місці сприймають однаково — мовчанням. Правда, у Польщі після закінчення один чоловік піднявся і почав читати «Отче наш», а в Москві — перегляд закінчили хвилиною мовчання стоячи. «Своєю картиною я хотів попрощатися з минулим, закрити питання однієї із найстрашніших трагедій в історії Польщі, — почав режисер. — Я йшов до цього фільму дуже довго, доки не зрозумів, що можу собі це дозволити». Основою фільму стала книжка «Post Mortem. Катинська історія» польського письменника Анджея Мулярчика.

Паралізована Польща

У фільмі герої не мають прізвищ. Вайда пояснив це тим, щоб не було ніяких збігів, надто багато людей ще очікують якоїсь конкретної інформації про своїх рідних. У 1943 році в Катині розкопали поховання польських офіцерів з дірками у потилиці. А мати все одно продовжувала чекати на чоловіка... Вайда підкреслює, що його покоління мало обов’язок розказати про війну третьому поколінню. «Фільм не про ненависть, а про велику трагедію, злочин у Катині і брехню про ці події. Я мав розказати про офіцерів, серед яких був мій батько, і їхніх дружин, серед яких була моя мати. Зараз виросло нове покоління, і я дуже боявся, що ця катастрофа від них далека».

Героїня Магдалени Челець­кої, попри все, хоче, щоб правда про Катинь була розкрита. Вона замовляє надгробну плиту, де під фотографією її брата написано, що він загинув від рук радянських солдатів у Катині. У той час було прийнято говорити вголос, що у трагедії винні німці, а не більшовицьке НКВС. «Моя героїня рішуча, але дуже молода і думає чорно–білими фарбами. Я не знаю, як би на її місці вчинила я, бо дуже мало знаю про тодішню ситуацію», — сказала на прес–конференції Магдалена Челецька. Бодай частково відчути у своїх серцях трагічні події 40–х Анджей Вайда допоміг не тільки Майї, а трьом мільйонам поляків, які вже встигли переглянути «Катинь». По реакції, як зустріли «Катинь» в Україні і Росії, режисер зауважив, що рани ще не загоїлися. «Моєму поколінню пощастило. Ми — голос тих, кого вбили», — каже Анджей Вайда. Режисер не знає, скільки поколінь має змінитися, щоб відродилася знищена еліта. Він зауважив, що Сталін дуже добре розумів, що річ не в офіцерах. Більшість із вбитих не були професійними офіцерами, як і його батько. Це були люди мирних інтелігентних професій, професори. Це вбивство паралізувало Польщу. Тому й поляки у фільмі не вірять, що Польща коли–небудь буде незалежною. «Цього не буде ніколи! — каже директриса гімназії чиновникові. — Забудьте про це!».

«Мій кращий фільм ще попереду»

У фільмі «Катинь» поряд із кращими акторами Польщі грає росіянин українського походження Сергій Гармаш і актор київського драматичного театру імені Лесі Українки Олег Савкін. Їх порадила одна польська агенція на роль російськомовних героїв. Анджей Вайда вражений майстерністю і професійністю акторів. Каже, що деякі діалоги вони придумували самі і грали краще, ніж би він міг їм порадити. Вайда більше не хоче повертатися до теми війни, до трагічного минулого, знімати тих, хто давав накази «убрать» і хто залишився з «автографами» у потилиці.

Анджей Вайда також застеріг молодих режисерів від звернення до теми війни. «Це не правда, що вони знімуть краще і правдивіше за нас. Я думаю, нам всім значно цікавіше те, що відбувається сьогодні. Це цікаво і мені», — сказав на завершення метр кіно.

Режисер має безліч творчих планів. Почав працювати над новою стрічкою «Татарзілля» Ярослава Івашківа про події після війни. Це один з його улюблених письменників, до творчості якого звертався неодноразово. Головну роль у ньому зіграє учениця кіношколи Анджея Вайди Крістіна Янда. Режисер все ще надіється зняти свій кращий фільм на сучасну тему. Йому здається, що зараз відбуваються дивні речі в суспільстві і між людьми. Він чекає прориву від молоді, нової ери в кінематографі. Каже, що процеси, які відбуваються в Європі, Україні чи Росії, — аналогічні. Молоді люди активно і часто боляче шукають своє місце. Саме з цього можуть народжуватися теми для кіно, які ще не виражені. І сьогодні є така потреба. При тому, на думку Вайди, такі фільми під силу зняти тільки молодому поколінню, оскільки «вони мають виходити із сильної потреби сказати щось про себе, перенести на екран свої переживання. Як війна була для нас тим, що ми обов’язково хотіли сказати. Це був наш обов’язок».