Електроніка на службі. Божій

Захоплення мелодіями церковних дзвонів, як і чимало інших несподіваних інтересів, доля чомусь дарувала йому здебільшого після пережитих больових відчуттів. Пригадує, як у дев’ятирічному віці він лежав удома хворий і з нудьги взяв до рук журнал для радіолюбителів. А після обіду попросив старшого брата, коли той повернувся зі школи, купити чотири деталі. Так народився його перший детекторний приймач. У п’ятому класі він уже міг похвалитися власноруч складеним кишеньковим транзисторним радіоприймачем, що в шістдесяті роки минулого століття у середовищі підлітків було рівнозначно демонстрації нинішніх ультрасучасних мобільників. «А далі, — каже Роман Ткачук, — я вже не міг зупинитися — радіоконструювання стало справою всього життя. Хоча, закінчивши школу з золотою медаллю, хотів багато ким стати, зокрема й лікарем, як мій батько, та, зрештою, свідомо обрав фізмат».

Ідея створити фонотеку автентичних монастирських дзвонів, а згодом — й електронну дзвіницю, виникла в нього теж після «курсу» фізичних страждань, коли, переживши кілька міокардитів, виписався зі шпиталю: «Тоді треба було знову починати вірити в життя і зайнятися чимось особливим. Я пригадав історію зі дзвонами Теребовлянського монастиря, а потім почав їздити по святих місцях, записуючи мелодії у виконанні дзвонарів–віртуозів. І сам переконався, що вони сприяють швидшому одужанню».

Таємницю підпільної церкви беріг змолоду

Його рід завдяки високій «концентрації» століттями набутої духовності міцно тримається рідної землі. Досліджуючи генеалогічне древо, Роман Ткачук у львівських архівах докопався до найпершої письмової згадки, датованої 1728 роком, про далекого родича Спиридона Литвиновича, в якого було дванадцятеро дітей. Згодом із цього родинного кола вийшли єпископ і чимало священиків. Романів прадід у роки Першої світової війни очолював парафію в Петрилові Тлумацького району, дід був капеланом у війську українських Січових Стрільців.

Хоча Роман, як і належало успішному радянському студентові та педагогові, в часи безальтернативного матеріалізму публічно не виявляв ознак побожності, його родина ні на мить не переривала контактів із Всевишнім. Більше того, змалку він володів великою таємницею греко–католицького підпілля: у розташованому в Івано–Франківську, по вулиці Дзержинського, 133 (тепер — Гетьмана Мазепи), помешканні його тітки — Стефанії Ткачук — упродовж багатьох років діяла законспірована церква, яку так і не змогли розсекретити спецслужби Кремля. Богослужіння відбувалися пізно ввечері або вночі. Там Ткачук–молодший і познайомився з майбутнім єпископом–ординарієм Софроном Дмитерком та багатьма іншими отцями церкви, які залишалися вірними УГКЦ. Власне, тоді з вуст священнослужителів він і дізнався про хвилюючу історію давньої Теребовлянської дзвіниці. «З приходом більшовиків у Галичину, — розповідає пан Роман, — теребовлянські дзвони зникли, тривалий час про них не було жодної звістки. Та диво таки сталося. За розповідями священиків, якось недільної днини їх почув Софрон Дмитерко, перебуваючи за свої духовні переконання в ув’язненні в Петропавловській фортеці. Дзвін линув з ближнього монастиря. Владика і під балтійським небом розпізнав тональність теребовлянських дзвонів, бо часто чув їх «голос» на Тернопіллі. Згодом мені вдалося ті дзвони записати на цифрові носії. Нині в моїй фонотеці — 158 автентичних записів дзвонів із греко–католицьких та православних монастирів, передусім — київських».

Канонічність, підтверджена владикою

Із підпілля греко–католицька церква вийшла під завісу Радянського Союзу, в 1989 році. Її ренесанс супроводжувався масштабним міжконфесійним протистоянням, часто ініційованим противниками української незалежності, яка мала найпотужнішу підтримку саме в Галичині. Реконструкція повернутих у власність УГКЦ храмів і будівництво нових, звісно ж, потребували чималих коштів. Часто виникали проблеми з церковними дзвонами, виробництво яких на той час в Україні лише почало відроджуватися. Тоді ж у Романа Ткачука визріло бажання, продовжуючи добрі справи представників духовної гілки свого роду, прислужитися Христовій церкві електронними дзвонами. Власне, десять років тому він нічого особливого не винаходив — новітні технології вже застосовувалися в храмах Австрії, Італії, Німеччини. Хоча івано–франківському умільцеві, який не мав ні схем, ні жодної іншої інформації про закордонну «духовну» електроніку, довелося конструювати її самотужки. Добре, що завідувач центру зв’язку Прикарпатського національного університету Роман Ткачук уже мав солідний список винаходів. У 1975 році, ще студентом, він здобув у Москві срібну медаль ВДНГ за розробку підсилювальної апаратури, а згодом ще двічі зі своїми інтегральними мікросхемами підкорював столицю колишнього СРСР.

Ідею електронних дзвіниць благословив владика Софрон Мудрий, котрий тривалий час керував Українською Папською колегією святого Йосафата в Римі і змінив на посту єпископа–ординарія Івано–Франківської єпархії УГКЦ Софрона Дмитерка.

Щоправда, дехто від самого початку сумнівався у «справжності» й канонічності електронного дзвону, натякаючи на синтетичну природу такої духовної музики. Та винахідник за допомогою законів фізики довів цілковиту тотожність своїх записів з автентичними мелодіями монастирських дзвонів, повне збереження тембрових характеристик, високої якості звучання і позитивного впливу на людину.

— Як учений–фізик можу стверджувати, — каже пан Роман, — що звукові коливання та ультразвук мають і механічний, і біологічний вплив на живі організми. Дослідженнями доведено — і це вже відомо школярам, — що вишукана класична музика, приміром, стимулює розвиток рослин, а, скажімо, рок пригнічує. Біологічна дія ультразвуку полягає у знешкодженні найпростіших вірусів. Здавна, навіть без цих знань, люди церковними дзвонами відлякували епідемії чуми та холери, відвертали градобій від посівів. Згодом з’ясувалося, що ультразвук, який супроводжує мелодію дзвонів, має здатність розбивати краплини дощу на дрібніші. Вони швидше випаровуються і не падають на землю у вигляді рясної руйнівної зливи.

Нові технології замість «вульгарної рейки»

Перша електронна дзвіниця Романа Ткачука десять років тому сповістила віруючих містечка Заліщики Тернопільської області про освячення щойно збудованого храму (класична дзвіниця ще не була готова). Відтоді його електроніка «оселилася» у відновленому монастирі в Погоні біля обласного центру Прикарпаття, у рогатинському храмі Різдва, в івано–франківських церквах Юди Тадея і св. Володимира та Ольги, в Коломиї та в кількох сільських храмах.

Як відомо, церковні дзвони завжди коштували дорого. І нині, якщо громада достатньо заможна, аби купити мідні або бронзові дзвони, які, за словами знавців, переважно коштують понад десять тисяч «зелених», то «залізна» класика, звісно, цінніша за найдосконалішу електронну копію середньою вартістю 2—3 тисячі доларів США. Проте, як кажуть, мало мати гарний музичний інструмент, треба ще до нього підшукати вправного музиканта. У селах, особливо невеликих, ролі дзвонарів часто виконують паламарі або навіть і сторожі, які не мають ні достатнього рівня кваліфікації, ні відповідних навичок, тому дзвонять, так би мовити, як на бемкало ляже. Що вже тут розмірковувати про високе дзвонарське мистецтво і суворе дотримання церковного уставу, адже існують чіткі канонічні вимоги до «заклику» на службу Божу, дзвоніння після неї, під час літургії, хрестового ходу, заупокійних мелодій тощо.

Пригадую, у нашому придніпровському селі, де за комуністів дивом уціліла Свято–Миколаївська церква, замість дзвонів, колись знятих комісарами, висіла така ж, як писав у «Соборі» Олесь Гончар, «вульгарна рейка — бездарна замінниця дзвонів». Коли в неї бемкали, то майже ніхто з односельчан не міг розшифрувати значення тих рейкових мелодій, за винятком однієї, що одноманітними ударами з певним інтервалом сповіщала про перехід чиєїсь душі в інші світи. В таких ситуаціях електронна дзвіниця, мабуть, — найбільш вдалий вихід із дзвонарської кризи.

— Є в мене ще одна цікава задумка, — ділиться планами пан Роман. — Я хочу зробити досконалі записи дзвонів усіх провідних вітчизняних монастирів, зокрема Києво–Печерської лаври та Свято–Михайлівського золотоверхого, аби вони потрапили у найвіддаленіші карпатські села. Якщо літні люди не мають змоги поїхати до Києва і послухати в оригіналі ці чудові багатоголосі дзвони, то нехай ці дзвони «приїдуть до них».