Два в одному

Як кажуть регіональні кореспонденти «УМ», ситуація, в яку потрапили два закарпатські села — Голубине і Солочин, є досить типовою. Перша хвиля перерозподілу земельних ділянок на селах мала місце ще в повоєнні часи, друга — після незалежності. А відгомін перекроювання майна колишніх колгоспів чути й дотепер. Водночас не зрозуміло, як коректно та гідно розв’язати спірні питання між колишніми односельцями, з’ясувавши раз і назавжди, хто колишній, а хто нинішній господар майна. І як при цьому не перетворити сусідів на Кайдашів або інших героїв української класики, багато сюжетів якої закручено довкола теми номер один — землі та права власності на неї.

«Неначе писанка село...»

До 1991–го, ба навіть до 1998 року на два села Свалявського району Закарпатської області — Голубине і Солочин — існувала одна сільрада — Голубинська. Господарство, таким чином, теж було спільним й, до того ж, чималим. У переліку майна числилися санаторії «Квітка полонини» та «Кришталеве джерело», компресорно–насосна станція нафтопроводу «Дружба», гірськолижний спуск, джерела мінеральної води. Вже цього переліку досить, аби зрозуміти, яким важливим щодо господарювання є об’єкт Голубине—Солочин. А якщо заглибитися у спеціальну літературу, то звідти можна почерпнути і деякі подробиці, що стосуються, зокрема, лікувального профілю санаторію «Квітка полонини»: розташований він на базі Голубинського родовища мінеральних вод, з якого, до речі, походить відома «Лужанська–4», «Лужанська–7» та «Поляна Квасова», котра, у свою чергу, містить більше гідрокарбонатів, ніж популярне «Боржомі» абощо.

Окремі компліментарні штрихи збирає довкола себе і «Кришталеве джерело» — оздоровниця розташована на 280 метрах над рівнем моря, в екологічно чистій зоні, має мальовничу природу і цілюще повітря — всі ці деталі дещо рекламного характеру зовсім не зайві в нашій розповіді. Адже приналежність санаторіїв до того чи іншого села є однією з ліній конфлікту між мешканцями останніх. Не кажучи вже про землю як таку — неурбанізовані шматочки курортної зони, привабливі як для тих, хто мешкає у Закарпатті з діда–прадіда, так і для потенційних покупців з інших регіонів.

Отже, все почалося з 1998 року, з бажання Солочина відокремитися від Голубиного й заснувати власну сільраду. В районі та області до такого федералізму містечкового масштабу поставилися індиферентно, якщо навіть не прихильно. На тому, що всю кашу заварив Солочин, наполягають у Голубиному, натякаючи на зацікавленість у цьому проекті декого з чиновників обласного рівня, які вже тоді, мовляв, мали на меті певний земельний «дерибан». У Солочині такі підозри спростовують, посилаючись на історію сіл: вони завжди існували поруч, проте «обвінчала» їх радянська влада, накинувши одного сільського голову на дві громади. Тож тепер нібито справедливість взяла вгору. Нібито...

Свій до свого по своє

Забігаючи наперед, зазначимо: «УМ» вислухала обидві сторони конфлікту в особі голів Голубинської сільради Михайла Капустея та Солочинської сільради Магдалини Туряниці. В кожного — якщо не своя правда (бо хочеться вірити, що правда таки одна), то, принаймні, своя версія подій. Водночас 40 гектарів цінної закарпатської землі — одні на двох. Принаймні поки що.

А різні трактування у пані Туряниці та пана Капустея спостерігаються навіть на рівні дат. Голова солочинців апелює до далекого 1989 року, коли спірні території останньою обробляла колгоспна бригада номер два, тобто «наша бригада», запевняє Туряниця, і додає: «І земля ця наша». На щастя, є й інші моменти, що допомагають розібратись у цій історії, окрім доволі смішного аргументу на кшталт того, хто востаннє брав до рук лопату 19 років тому.

У березні 2000 року Свалявська районна рада взяла до уваги бажання Солочина стати самостійною територіальною одиницею й постановила провести межу між двома селами. Сільрадам же Солочина та Голубиного наказала замовити виготовлення проекту встановлення меж. Відтак за справу взялась закарпатська філія Інституту землеустрою Української академії аграрних наук. І хоч замовником проекту виступила Солочинська сільрада, спочатку із запропонованим проектом землеподілу погодились обидві сторони. Принаймні, як дізналась «УМ», на старті «розлучення» два свої цінні санаторії села поділили по–братськи. Тобто порівну: Солочину дісталась «Квітка полонини», а Голубиному — «Кришталеве джерело». Проте незабаром Солочин відсудив собі «Джерело», посилаючись на те, що права його громади були порушені.

А незабаром почалася й зовсім незрозуміла катавасія. Попри те, що акт розмежування земель підписали представники обох сіл, Солочин в односторонньому порядку почав перерозподіл земельних наділів. Знову таки — як твердять у Голубиному — за потурання районної та обласної влади. По–перше, на землі, які вже мали своїх господарів, державні акти були видані новим хазяям. Виглядало це приблизно так: голубинці вийшли на свої поля, а там вже вбиті кілочки — посадку під городину розмітили їхні сусіди. Тож мало чи не на кожному клаптику чорнозему зійшлися двоє — господар з Голубиного та його візаві з Солочина.

Окрім цього, перераховують біди у Голубиному, урочище Плоснини, де були землі сільськогосподарського призначення, солочинці перейменували у Гниляк, оголосивши, що там — самі лише чагарники. Наділи з «чагарниками» також отримали нові господарі. Мабуть, щоб зрозуміти усю гіркоту людей, на чию землю зазіхають таким несподіваним і нахабним чином, треба народитись і прожити серед споминів про попередні покоління твоєї родини, яка мало не споконвіку обробляла ці ґрунти, проростаючи в них серцем і корінням.

Утім лірика — лірикою, а до суду Голубине обіцяє подати. Михайло Капустей каже, що сусіди з іншого села безпардонно розпоряджаються чужою територією, тому, крім апеляції до Феміди, від Голубиного підготовлене також звернення до прокуратури. Остання вже заявила протест на земельні акти, видані солочинською сільрадою. Тож тепер односельці Капустея — в очікуванні прокурорських рішень.

Ми теж подамо до суду, обіцяє алаверди Магдалина Туряниця. За розповсюдження про нас неправдивої інформації, бо «нема такого, щоб два господарі на одну ділянку. Від людей ніхто землю не відбирає — як користувались, так і користуються. А якщо і вийшла накладка — це буде земельний відділ вирішувати, а не телебачення і не ваша газета», — несподівано різко завершує вона коментар. Водночас, каже Туряниця, є намір судитися також і з авторами проекту розмежування, який сам Солочин і замовляв вісім років тому.

З вилами та лопатами

Непорозуміння між Голубиним та Солочиним досягли апогею тоді, коли земельні ділянки селяни почали приватизовувати. Приватизовану власність можна продати, й вже зараз в інтернеті авторка цих рядків знайшла чимало відповідних пропозицій із Закарпаття. Декілька з них стосувались і Солочина. Й це тоді, коли діє мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Хоча якщо назвати останні «чагарниками», справа може докорінно змінитися.

Загалом, враховуючи близькість санаторіїв та мінеральних джерел, фахівці оцінюють вартість однієї сотки землі в регіоні, про який ідеться, приблизно у три тисячі доларів. Це — солідний куш, за який хтось буде боротися до останньої можливості. А хтось — просто відстоюватиме прадідівську землю. А поки юристи місцевого рівня розбираються у конфлікті між Солочиним та Голубиним, мешканці останнього написали також листа Прем’єр–міністру Юлії Тимошенко. А раптом спрацює?

Проте за сільським календарем — весняно–польові роботи, гарячий час, який шкода гаяти. Голубинці вже провели пікетування Солочинської сільради, але на цьому зупинятися не збираються. Буде вельми прикро, якщо вони — як передавали телеканали (історія солочинського і голубинського «кланів» уже стала добре відомою) — таки візьмуться за підручні засоби боротьби, за вили та лопати. Тоді українська класика аж надто гармонійно зіллється із сучасністю. Хіба що, може, й справді хтось «нагорі» зверне увагу на грішну землю?..