Доцент кафедри історії України Рівненського державного гуманітарного університету Марія Немиро все життя присвятила збиранню фольклору, сходила–переходила сотні кілометрів, відвідала десятки хат, де ще збереглися паростки автентичної культури, і видала кілька книжок.
— Пані Маріє, звідки у вас така пристрасть до старовини?
— Мені пощастило спілкуватися зі справжніми носіями багатющої спадщини української старовини, вихідцями ще з XIX століття, на яких не впливали чужі віяння — ні польські, ні російські — і вони свято оберігали свою традиційну культуру. Я народилася на Тернопільщині в 1950 році, а вже в 1951–му нашу родину вирвали з корінням і вивезли до Сибіру. Отож дитинство моє минуло там. І коли дорослі йшли валити тайгу, я залишалася вдома з дідусем і бабусею, які знали дуже багато різних оповідей, звичаїв і традицій, любили рідну землю. Коли в 1955 році мамі дали дозвіл відвідати батьківщину, вона взяла й мене з собою. Той спомин ще й досі в моєму серці. Був серпень, і плодів груш, яблук, слив було стільки! Усе те сушилося, і в повітрі стояв аромат. Так пахло Україною! Про неї писано–переписано, а як вона пахне, того не передасть ніхто. Ті запахи йшли від усього: інакше пахли хати, кожне деревце і кожна квіточка. Україна для мене малої була справжнім раєм.
А вже в 1956–му, коли сім’я повернулася в рідне село, то під монотонне теребіння кукурудзи чи скубання пір’я слухала найдивовижніші легенди і перекази, притчі та пісні, що їх розповідали та співали старші люди, і, як губка, всмоктувала їх у себе.
Згодом стала це все записувати, систематизувати, навіть передавала зібрані матеріали до Академії наук у відділ фольклору та етнографії. В мене їх приймали, але зрештою я зрозуміла, що вони так і лежатимуть в архіві. Отож наважилася на друк своїх книг. Спочатку вийшла 40–тисячним накладом «Хрестоматія з народознавства», далі були весільні обряди різних регіонів України, пізніше побачили світ «Легенди Волині й Полісся». І ось наприкінці минулого року з’явилося ґрунтовне видання під назвою «Відлуння віків», до якого увійшли легенди, притчі, перекази, казки, що їх записала сама та з допомогою студентів. Перевага, звичайно, надана фольклорному пласту Рівненщини, але тут також вміщено народні перлини Волині, Житомирщини, Закарпаття, Івано–Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Хмельниччини, Чернівеччини.
— Із цього випливає, що вас найбільше захоплюють саме легенди і перекази?
— Усе давнє мені цікаве і дороге, але легендам і переказам, справді, надаю перевагу. Бо в них є відповідь на багато запитань, зокрема, можна дізнатися про світогляд наших предків — як вони жили, думали, мудрували. А ще легенди мають переважно патріотичний зміст. У них розповідається про гідність, самопожертву, готовність віддати життя за свою батьківщину. Вважаю, що такі книжки повинні бути в кожному домі, де виховуються діти, адже ці народні перлини містять елементи народної педагогіки.
От мені ще в дитинстві показали гору і розповіли легенду про те, що під час посту хлопці й дівчата пасли худобу та почали танцювати, думаючи, що їх ніхто не бачить. І раптом щось загуло–загуркотіло й усе провалилося під землю. Зрозуміло, що насправді так не було, просто щось трапилося, і люди пропали, але це вже підказка, що треба шанувати звичаї, виховувати волю, стриманість. Так і будь–яка дитина, почувши якусь повчальну притчу, зживеться з нею і розумітиме, що це — застереження від поганих вчинків. Отак без галасу і крику, на прикладах виховувалися покоління.
— А от чому існує на наших теренах дуже велика кількість легенд, що ось стояла–стояла церква і раптом провалилася під землю?
— Сказала б, що це — народні апокрифи. От на Поліссі побутують легенди, коли церква провалювалася під землю разом із прихожанами, щоб їх не захопили татари. Поняття «татари» — дуже глибока рана в пам’яті народній, що визначалося як загальна назва ворогів. Населення завжди шукало прихистку саме в церкві, особливо дівчата, які не хотіли бути зганьбленими, і коли наставала безвихідь, тоді в народній уяві церква провалювалася під землю разом із людьми.
— Збиральницька діяльність по–своєму особлива. Чи траплялися з вами, пані Маріє, випадки, які запам’яталися найбільше?
— Так, якось я домовилася з жінкою про зустріч. Добиратися довелося 300 кілометрів. Приїхала, несу важкий магнітофон, заходжу в світлицю, а там нікого немає. Погукала — ніхто не відзивається. Чекала години з півтори. Згодом підійшла сусідка й каже: не чекайте, вона не прийде. Я зрозуміла, що ця жінка мала на те свої причини, адже вона поневірялася 25 років по тюрмах за брата. Мені було прикро і шкода до сліз, але я так і поїхала. Але невдовзі отримала поштою три об’ємні, густо списані зошити. Там були пісні, які співали в тюрмі, давня обрядова поезія. Якби ж то тоді ще записати мелодії... А наприкінці був припис — жінка перепрошувала за той прикрий випадок. У людині жив страх, який неможливо було здолати. Боялися тоді особливо, коли це стосувалося пісень періоду УПА. Люди були застрашені — було важко збирати. А тепер багатьох із тих, хто міг би щось розказати, вже немає...
— Ви зібрали також величезну колекцію побутових речей...
— Як і духовні надбання, так і матеріальні речі мають свою історію. Перебуваючи в одному з сіл, побачила на дворі скриню. Вона стояла під хатою, і в ній господиня зберігала дерть для худоби. Скриня ж у господі — символ наповненості, багатства, достатку. Без скрині раніше важко було уявити будь–яку хату. Для проведення занять мені вона була дуже потрібна. Виміняла її на масло, яке було в дефіциті у 80–ті роки минулого століття — у села його взагалі не завозили.
Цікаво потрапила мені до рук і терлиця. Це — знаряддя для тіпання льону й конопель. Терлиця була запхнута за балку під дахом стодоли. Отож господиня мені й каже: якщо хочеш, мовляв, то бери. А от драбини довгої немає. Довелося помудрувати, аби її дістати. А з іконами взагалі трапився унікальний випадок. Приходжу до однієї бабусі, а вона показує придбані фотографовані ікони. «А старі де?» — запитую; знала, що господиня мала дуже старі лики святих, намальовані на дереві. «А вони в коморі». Я аж охнула. А бабуся у відповідь: «Якщо хочеш, можеш собі забирати». Нині я їх бережу, як зіницю ока. А ще давню колиску на полозках я знайшла просто на дровітні, її вже були готові порубати...
— І чи маєте хоч якусь допомогу держави, коли оце по крупинці збираєте ці народні скарби?
— Хочу сказати, що треба застосовувати новітні технології, щоб встигнути зафіксувати все, що зберігає у своїй пам’яті старше покоління. Звичайно, є ентузіасти, які ні з чим не рахуються і продовжують цю роботу. Треба бути одержимим у цій справі. Важко цим навіть перейматися, коли душа не лежить. Якщо чогось не запишу, не зберу, то воно в мені сидить, мучить...
Добре було б зібрати легенди і перекази кожного села і видати, щоб кожен житель міг пишатися своєю малою батьківщиною.
У мене зібрано дуже багато фольклорних матеріалів, які я хотіла б видати. Нині готую двотомник «Свята і звичаї річного календаря. Календарно–обрядова поезія». На підході — весільна обрядовість. Або взяти похоронні плачі, це жанр, який сягає сивої давнини, коли ще не закопували прах у землю, а спалювали. Ці плачі можна відшукати нині тільки в поодиноких селах, а в мене їх назбиралося на цілу книжку. Мені дуже прикро, що нині з навчальної програми вилучено як народознавство, так і українознавство. Я не думаю, що молоді це не потрібно. Якщо ми не будемо дорожити своїм, то цю прогалину займе чуже. Ми будемо чуже їсти, на чужому спати, по–чужому говорити, чуже шанувати, а своє топтати. Важко мені зрозуміти наше керівництво від освіти. Адже студенти, прослухавши такі лекції, по–новому відкривають для себе Україну...
Про народ український
«Давним–давно Бог надумав поділити землю між людьми. І всі вони кинулися до Всевишнього. Кожний думав тільки про себе і ліз, розштовхуючи всіх, наперед, аби вхопити найкращий шматок.
Тільки один народ терпляче чекав своєї черги, то були ми, українці.
І коли ми підійшли до Господа Бога Нашого, то виявилося, що вся земля була поділена. Але Богові сподобався скромний і трудящий люд. Тоді він сказав: «Я знаю, які ви всі привітні й роботящі, я бачу, що люди ви добрі й будете цінуватиме землю, я знаю, що вона у вас не пропаде. І даю вам той наділ, який хотів би залишити собі».
Як сказав Бог, то відразу так і сталося. Та, коли спустилися українці на землю, то, може, від заздрощів, а може, від поганого, злого ока, але відтоді люд України і земля його, подарована Богом, страждали багато років і в муках існували. І народ України кровію своєю долю і щастя собі здобував».
Урочище Череп
Давним–давно місциною, на якій тепер стоїть Решуцьк, ішов подорожній. А на його дорозі якраз лежав череп. Від нічого робити подорожній вирішив забавитись. Він надів череп на свою палицю і почав його запитувати:
— Череп, череп, від чого ти помер?
Він запитав так три рази. На його подив, череп заговорив: «Мене згубив язик мій, тебе ж згубить твій».
Наляканий подорожній кинув череп чимдуж, почав тікати. Біг, аж поки добіг до якогось села і почав кричати: «Я бачив череп, який розмовляє!».
Але ніхто йому не вірив. Подорожній наполягав на своєму. Тоді жителі сказали:
— Ми перевіримо це. Якщо ти казав неправду, то ми тебе вб’ємо.
І вони послали з подорожнім двох воїнів. Знайшовши череп, подорожній почав його запитувати: «Череп, череп, від чого ти помер?» Але череп мовчав.
Цілий день подорожній запитував його, вибився із сили, та череп мовчав. І тоді воїни сказали: «Нам набридло чекати, і ми тебе вб’ємо!».
Сказано — зроблено. І одразу череп заговорив: «Я ж казав — мене згубив язик мій, а тебе погубить твій».
На згадку про цю подію урочище поблизу було назване Черепом.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
