Тріумф «Великих»? Ні, шабаш ну дуже «маленьких»!

Воістину — застав ну того... як його — Богу молитися, то він розбиває чоло. Із черговим витком «Великих українців», здається, сталося щось іще принизливіше, ніж сам старт цілком, здавалося б, позитивного і за ідеєю та первинним наміром навіть націєтворчого проекту. Але будь–який найгеніальніший намір можна спаскудити виконанням. Так кажуть про кухарів — коли інгредієнти найдосконаліші, а страву зіпсували. «Страву» під назвою «Великі українці» зіпсували насамперед неприкритою маніпулятивністю.

Найперше, що вражало — це склад рефері, або ж суддівські святці. Склад тієї, м’яко кажучи, академічної ради, чи ревізорів пам’яті або ж синодика ієрархії національних цінностей був сформований таким чином, щоб на поодинокий голос втихомиреного Левка Лук’яненка та на півголоса Мирослава Поповича можна було гарикнути як не писклявим риком самозваного Табачника, то плагіаторським бельканто Литвина. Що вже й казати про просякнуті комуністичною «справедливістю» українофобські екзерсиси Симоненка. А так — два з половиною українофіли на зграю українофобів або просто тих, для кого душа і мрія українців є не більше, ніж непорозумінням. Як для нинішнього російського істеблішменту все, що не російське, є автоматично антиросійським.

Спробував би за тією ж логікою, що Ленін у «Великі українці», потрапити Мазепа у «Великі росіяни». А якби прибрати ідолів–ленінів з українських майданів — чи за пару–трійку років потрапив би той–таки Ленін у «Великі»?

Хіба ж не українофобським замислом керувалися маніпулятори з «Великих», коли демонстративно перед десяткою «зупинили» Мазепу та Шухевича? Мова не про порівнюваність непорівнюваного. Дуже вже штучно виглядають у цьому списку справді великі Амосов та Лобановський. Просто за принципом соціологічних аналогій щодо цих двох не працює критерій «націотворчий». Вони творили національну функціональність, але ніколи не були фактором творення ідентичності. Тобто в активі їхні імена ніколи не працювали саме на українську ідентичність, хоча, втім, вони кооптували загальнолюдське в українське — і в цьому їх справжня особлива «великість». Те, що творилося їхніми умами і руками, робило світову славу Києву й Україні. Неможливо уявити, наприклад, великого Амосова чи великого Лобановського на рухівському мітингу 1990–го. Але ж імена в першу чергу гуманітаріїв — Шевченка, Франка, Сковороди, Лесі Українки — потрапили в десятку саме через внутрішньоукраїнську складову. Вони, ці імена, вже були прапорами, а політики — Бандера і Чорновіл — саме з цими прапорами виходили на чергові кола боротьби за Самостійну Соборну! Їхні світоглядні ідеї були в першу чергу націєтворчими — і саме цей домінантний критерій врешті й увів їх у десятку. І саме цим — націєтворчим радикальним — чинником вирізняються Мазепа й Шухевич. І саме такою випуклою, різкою гранню проступає певна заданість проекту — запустити розмін: якщо є Бандера, то не треба Мазепи. Якщо є Хмельницький — то не треба Шухевича.

Шкода, що до цього моменту не дожили ні Микола Амосов, ні Валерій Лобановський — цікаво, як би вони себе побачили в цьому списку. І особливо зважаючи на як їхню, так і їхніх спадкоємців природну скромність, як можна ставитися, наприклад, до Симоненка чи Табачника, котрі з такою легкістю та бравадою «розглагольствували» про велич істинно великих. Із бажанням применшити, звичайно, ту велич. З точки зору таймінгу, тобто часу присутності на екрані, істинно великими були саме Табачник, Симоненко і Литвин. Навіть президента Кравчука було менше. Особливо потішало око постійне апелювання Савіка Шустера до Табачника як до останньої інстанції. Враження таке, що саме недоакадемік–архівіст Табачник і був негласним науковим редактором усієї цієї гіперманіпуляції.

Створений на Бі–Бі–Сі формат реалізувався в Україні як глибоко анти–Бі–Бі–Сішний. Черговий привід покпинити з українців. Мовби все, за що українець візьметься, перетворюється на посміховисько. Бог, правда, все те бачить. У десятці живих нема, але в сотні їх багато — попсовиків, спортсменів, політиків... Що буде з менеджерами та реалізаторами «Великих», коли заговорять живі «Великі»? Наприклад, Ліна Василівна Костенко.

Очевидність маніпуляції випливе сама по собі — у величезних розривах голосів. Проект ще можна усправедливити певним чином — відкрити голосування по двадцятці. Але на це вже ніхто не ризикне йти. Тому й навряд чи в таких «Великих українців», зроблених настільки малими українцями, повірять до кінця звичайні українці.

Володимир ЦИБУЛЬКО
письменник, політолог