Час єднання настав

«Де троє із вас
зійшлися в ім’я Моє, там Я із вами».
(Святе письмо)

Олігархи хочуть двопартійності

Україна неухильно наближається до двопартійної системи. Неозброєним оком помітно, що цей процес інспірується штучно, бо про таку ймовірність першими заговорили спритні експерти, заангажовані на мегаполітпроекти. Як свідчать результати дочасних виборів (а це найточніша соціологія), національної потреби у двопартійності немає. Зате в когорти тих, що успішно провели операцію «первинне накопичення капіталу», — є. Сьогодні їм у першу чергу потрібен захист, спокій та стабільність, а отже — влада. Саме вони готові, умовно розділившись на дві команди та одягши майки двох різних кольорів, ганяти м’яча з однієї половини поля на іншу. Прикметно, що у виграші будуть усі: і ті, що у владі, і ті , що в опозиції. Хто ж сумнівається, нехай прочитає діючу редакцію Закону «Про Кабмін», чи Закон «Про опозицію», прийнятий у першому читанні.

Варто зазначити, що ймовірність аналогічної ситуації в країні, де зріле громадянське суспільство, наявний середній клас та ідеологічні політичні партії, — взагалі виключається. При нинішніх же українських реаліях спроба штучного запровадження двопартійності видається вже навіть не проблемою, а трагедією.

Для цього варто лишень проаналізувати ту систему координат, в якій знаходиться наше суспільство, ті процеси, які переживає наш соціум і політикум, та виклики часу, на які потрібно давати відповіді.

Проекти, написані народом

По–перше, ми повинні пройти етап національно–демократичного відродження, який країни Європи пройшли 100—150 років тому. Хтось скривиться і скаже: може, вже досить отих «голодоморів», Батурина чи декларативного захисту української мови?

А відповідь на це питання на поверхні: без національної пам’яті та національної гідності залишимось населенням. Соціальні виплати населенню — це проїдання; соціальні виплати нації — це інвестиція в майбутнє. Тому потреба пройти цей етап вкрай необхідна, якщо не першочергова. Аналогічно актуальним є запит суспільства на ту політичну силу, яка буде ефективним менеджером у процесі національно–демократичного відродження.

По–друге, в Україні відбувається зміна суспільно–економічної формації. Класики марксизму–ленінізму описали, як із капіталізму переходити в соціалізм. Але як із соціалізму, що не вдався, йти в дикий ринок, як проходити період первинного накопичення капіталу, та ще з ментальністю «все моє, все колгоспне, все нічиє»? На жаль, творів класиків на цю тему немає, а на практиці ми сповна відчули всю складність такого реверсу — від купонно–талонних невиплат аж до суспільної монополії власних (бо виплеканих на ресурсах нашого народу) олігархів, що за своїми статками вже конкурують із російськими «газпромівцями».

А де ж наш середній клас, що є запорукою благополуччя та незворотності демократичних змін? Де та найбільш впливова та чисельна соціальна група, що складається із самодостатніх правників, лікарів, науковців, дрібних та середніх підприємців? Адже саме вони є виразниками наших національних інтересів. Процес становлення середнього класу в Україні сповільнений, а можливо, і штучно стримуваний. Значна частина освітян чи медиків на межі бідності. Тому еволюціонування українського середнього класу сьогодні без перебільшення можна назвати національною потребою. Такою ж національною потребою є наявність політичної сили, що займатиметься цією справою. Чи не здається вам у цьому сенсі, що «нашоукраїнське» гасло «Для людей, а не для політиків» (читай — олігархів) вірне, влучне і вчасне?

По–третє, варто з усією відвертістю визнати, що справжніх партій, базованих на ідеологічних основах, із вираженою електоральною підтримкою, за винятком Блоку «Наша Україна» та антидержавників–комуністів, немає. На жаль, партії в Україні творяться під особу чи під ситуацію. Це дуже нетривкі й неприродні конфігурації. З–поміж понад 150 політичних сил, зареєстрованих Мін’юстом на сьогодні, більшість не бере участі у виборчих кампаніях, внаслідок чого одні стали атавізмами минулого, а інші — рудиментами сьогодення. Та є поміж них два проекти, написаних самим українським народом: в минулому — це Народний Рух України, а нині — «Наша Україна». НРУ зруйнували в епоху кучмізму. Зробити щось подібне з «Нашою Україною» не вдасться, тому що маємо імунітет до розколів, про що засвідчили нещодавні події довкола партії «Наша Україна» та блоку в цілому. Політики верхнього ешелону та низи згуртувалися довкола Президента, України та її євроатлантичного вибору. Лідер «Нашої України» В. Кириленко закликав національно–патріотичні сили блоку на вимогу часу та виборців об’єднатися в єдину партію, що має історичну ретроспективу, національну перспективу та сповідує захист національних інтересів.

По–четверте, паралельно з переліченими вище процесами, наша країна є суб’єктом глобалізованого світу. Давати адекватні відповіді на його виклики, а отже, бути конкурентоздатними, можна при одній умові: бути єдиними в собі і заради себе.

У цьому сенсі нам, українцям, важче, аніж багатьом європейським народам, бо маємо виражений феномен бездержавної нації, серед багатьох симптомів якого — перерваність в часі і просторі національної еліти та її невміння знаходити національний консенсус. Для прикладу, нашим сусідам — полякам, чехам чи литовцям — це вдається краще. Тому політичні сили, що причетні до проголошення незалежності та асоціюються з нею сьогодні у своєму євроатлантичному виборі, що рівносильно нашому суверенітету, — мають особливу місію і особливу відповідальність.

Таким чином, від національної демократії та від позиціювання і розвитку Блоку «Наша Україна — Народна самооборона» залежить дуже багато того, що становить національ­ний інтерес 47 мільйонів: пов­нокровне національно–демокра­тичне відродження, потужний середній клас, незворотність євроатлантичного поступу, ефективний міжнародний менеджмент та протидія двопартійній провокації. Пусковим моментом такого вкрай позитивного сценарію для України може стати об’єднання національно–демократичних сил: вже, сьогодні й негайно!

Чи можливо прийти до чесних політтехнологій

Пишучи ці рядки, передбачаю окремі зауваги, що, мовляв, а навіщо спішити, чи, скажімо, що «Наша Україна» творилася «не так»... Як тут у відповідь не повторити блискучу цитату В’ячеслава Кириленка: «Той, хто хоче об’єднання, шукає способи, а той, хто ні, причини». Часом видається, що сповільнення процесу національної консолідації — не пошук «найчистішого шляху», а найкомфортніших умов капітуляції. А як же ті герої УПА, котрих законодавчо хочемо возвеличити? Вони і не капітулювали у той буремний військовий час.

Виявляється, що в ім’я великих грошей та таких самих великих амбіцій, можна дуже швидко як зруйнувати партію, так і створити її. Можна об’єднатися проти України, а вірніше її євроатлантичних устремлінь, як це щойно зробили об’єднані есдеки разом із соціалістами.

Хотіла б окремо звернутися до членства Народного руху України та Української народної партії. Бо я також з Руху і йшла в команді В’ячеслава Чорновола до кінця. Друзі, ви пам’ятаєте, як люди закликали нас об’єднатися після розколу Руху? Чи знаєте ви відповідь на запитання, чому сьогодні рейтинги цих двох шанованих, але розділених політсил 0,2%—2%, і ніде, в жодній області нікому не вдається подолати тривідсотковий бар’єр? А відповідь очевидна — це результат проігнорованої нами волі виборців.

Я з сумом згадую фальшивий перший етап об’єднання двох партій у 2002 році напередодні парламентських виборів. З сумом і з соромом, бо другого етапу навіть не передбачали!

З таким самим жалем пригадую зібрання президій НРУ та УНП за ініціативою Віктора Ющенка восени 2002 року, який сказав: «Хлопці і дівчата, єднайтеся! Україна чекає!». Однак єднання не відбулося ні за правильною схемою, ні за неправильною! Тоді я, і багато моїх однодумців покинули Рух без жодних коментарів, бо боялися зашкодити українській справі. Сьогодні партіям національно–демократичного спрямування не зашкодить вже ніщо, окрім замовчування необхідності єднання в одну партію.

Чи варто після того докоряти, що «Наша Україна» творилася не так? До речі, про «неправильність» творення партії Рух докоряли і Чорноволу, але в 1998 році він отримав 10 відсотків довіри виборців і став другим після комуністів. Це була найкраща відповідь усім! Тому сьогодні національно–демократичні сили стоять перед вибором: або нічого не робити і скотитися у рейтингу довіри виборців із 0,1% до 0,01%, або ж, об’єднавшись, отримати тверду електоральну нішу від 15% до 25 % довіри громадян України.

Цей сильний і рішучий крок національної демократії — такий вчасний і доречний! — означив би тектонічний зсув усього суспільства в бік прозорих, чесних технологій, ймення яким — національний інтерес. Немає жодного сумніву, що після цього кроку неодмінно будемо і в системі євроатлантичної безпеки, і в Європейському Союзі, і в клубі успішних народів та країн! А якщо ж ні — то нас чекає латиноамериканський варіант розвитку країни та зневага власного народу.

Як порозумілися Петлюра з Петрушевичем

На щастя, за своїм характером український народ — оптиміст. Песиміст просто не пережив би ні наш історичний шлях, ні наш нинішній державний поступ, що часто нагадує тупцювання! Тому дозволю собі назвати два надзвичайно позитивні факти як остаточні аргументи на корить становлення єдиної національно–демократичної партії в Україні.

Перший — історичний. У далекому січні 1919 року, коли трагічну долю Української держави вже можна було передбачити, делегація ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем та УНР на чолі з Симоном Петлюрою підписали Акт Злуки та відбули парад на Софійському майдані. Вони не питали один одного, чому не порозумілися Грушевський, Петлюра чи Винниченко. Вони не шпиняли один одного за прорахунки, вони ЄДНАЛИСЯ! Бо без цього не було б України, бо без цього наша соборність визначалася не Актом Злуки, а пактом Молотова — Ріббентроппа!? Чи ж ми гірші, менш освічені за наших попередників?

Аргумент другий — особистісний. На чолі «Нашої України» — молодий і перспективний політик — син свого народу і син української національної демократії В’ячеслав Кириленко. Він пройшов чесний і бездоганний шлях від студента, що голодував за нашу незалежність на гранітному майдані у далекому 1991 році, до українського віце–прем’єра з гуманітарних питань, що вперше від декларації перейшов до дієвих кроків із захисту української мови, книги, кінематографії. Політик Кириленко був першим у відстоюванні прав сумських студентів, зате ніколи не намагався бути першим на столичних майданах в часи Помаранчевої революції. Зрештою, «Нашу Україну» він очолив у той складний час, коли Президент України доручив йому цю справу.

Тому, звертаючись сьогодні до шановних голів Народного руху України та Української народної партії, висловлюю сподівання, що формула «Єднаймося заради майбутнього» спрацює при поєднанні ними зусиль із підтримки лідера Молодого Руху в колись єдиному і нерозділеному НРУ — В. Кириленка як голови об’єднаної партії.

Зрештою, будьмо свідомі, що великий Український проект Віктора Ющенка, яким він, мов першопрохідник, торує шлях через завали бездержавної минувшини, творячи із населення горду націю, а з території — сильну і успішну країну, неможливий без єдиної і сильної української демократії.

Лілія ГРИГОРОВИЧ
народний депутат України п’ятьох скликань, партія «Наша Україна», голова «Союзу українок»