Десятки книжок повстали проти нього — і Стівен Кінґ почав розчинятися у власній творчості. Він і раніше не гребував повертатися до вже відпрацьованого матеріалу й заселяв нові романи старими героями, надокучливими сюжетними конструкціями та монстрами, позиченими зі складу готової продукції. Але більшість такого штибу флешбеків не розчаровували публіку — навіть на мініатюрному майданчику фантазії «король жахів» примудрявся започаткувати вавилонського масштабу будівництво, і саме це видовище завжди вражало. Зрештою, кожна цеглина лягала на своє місце.
Тепер Кінґ дедалі частіше стає хорошим роботодавцем для критиків. І це аж ніяк не гра у вгадування мелодій — постмодерна практика свого часу хоч і звабила Кінґа на тимчасовий альянс (наслідком якого можна вважати роман «Серця в Атлантиді»), проте не пожерла плоть і кров його уяви. І якщо нова книжка — це подорож списаними раніше аркушами, то «постійний читач» помітить це без сторонніх підказок.
Звісно, протягом тридцяти з гаком років Кінґ писав не лише епохальні бестселери — такого масштабу виробництво, яке регулярно завдає шкоди дистильованим душам, немислиме без відходів. Інша річ, що раніше Кінґ і сам відчував, де і коли в ньому перемагає ремісник, — у таких випадках на обкладинках здебільшого з’являлося ім’я Ричарда Бахмана.
Можливо, якби один з останніх творів Кінґа, роман «Історія Лізі» (в українському перекладі виданий минулого року харківським «Клубом сімейного дозвілля»), також був позначений незмінним псевдонімом — постійний читач бодай частково міг би вберегтися від розчарувань. Натомість він змушений повторювати добре засвоєні лекції великого майстра переляку.
По–перше, «Історія Лізі» — це знову роман про письменника (Скота Лендона), образ якого знову вичавлений із біографії самого Кінґа. Чимало авторів намагаються видобути есенцію власної письменницької діяльності, потаємно сподіваючись, що результат цих психологічних самокатувань бодай трохи нагадуватиме філософський камінь. Для Кінґа цей мотив завжди був одним із головних — і варто визнати, що цю стежку свого таланту він давно забетонував. Як і в романі «Мізері» чи повісті «Таємне вікно, таємний сад», у «Історії Лізі» йдеться про взаємини автора бестселерів із схибленими шанувальниками. Один маніяк вчинив замах на життя Лендона, інший — уже після смерті живого класика — тероризує його вдову. Втім цього разу роман присвячено іншій темі, а добре знаний читачами мотив з’являється лише для того, щоб хоч якось пожвавити монотонний сюжет, який теж важко назвати оригінальним, — цей задум Кінґ уже демонстрував у романі «Долорес Клейборн». Лізі, як і її попередниця Долорес, залишається наодинці зі своїми спогадами — і сама оповідь висотується зі сповіді, з потреби оживити заблоковані фрагменти пам’яті.
«Історія Лізі» ще більше нагадує екскурсію творчою спадщиною Кінґа завдяки низці нагадувань про зміст «попередніх серій». Зокрема, письменник знову розказує, що у кожній родині чи маленькій спільноті є свій «мішок із кістками». Це може бути відповідальність за давно скоєні злочини, які позначаються на долі багатьох поколінь, або ж щось на кшталт кармічних травм, або ще якесь родове прокляття. Тож уся історія з психодіотизмом Лендонів мало чим відрізняється від уже дослідженого Кінґом побутового божевілля в локальних спільнотах.
Так само розжовується і один із класичних для жанру мотивів — тема «поганого (або дивного) місця». У багатьох романах Кінґ прив’язує оповідь до якогось конкретного будинку чи номеру в мотелі, який стає перехрестям світів. Тож мертві повертаються, а живі потрапляють у потойбіччя, а така міграція практично завжди гарантує якісне кровопролиття. Для Лізі момент істини пов’язаний з кабінетом чоловіка, звідки той подорожував на околиці буття.
Величезний пласт психологічних та езотеричних візій Кінґа в «Історії Лізі» також зшитий із залишків тканин. Є тут і поняття «ка» з «Темної Вежі», є і варіації на тему «Мертвої зони». Навіть із новими монстрами Кінґ вирішив особливо не панькатися. Його ж таки ідея дематеріалізації зла дозволяє взагалі уникнути творення монстрів. Це ніби й можна зрозуміти: якісні потвори не можуть плодитися безкінечно, ресурс жахіття в одному кошику — не вічний. Хоча всі давно звикли, що Стівен Кінґ виплоджує криваву наволоч заввиграшки, а мандри за течією мороку ніколи не заводили його в глухий кут чи на чужу стежку, проте він дедалі частіше наполягає, що плекання справжніх жахіть — це прерогатива читача. Письменник у цьому процесі лише виконує роль лаборанта і дає методичні поради. Адже він таки добре знає, до яких центрів плавлення мозку звертатися і якими молотками гамселити біфштекс обивательської душі. В «Історії Лізі» зло максимально схематичне: провідний бабай — Довгий хлопець Скота — напрочуд невиразний. Така собі економпропозиція для тренування уяви. Автор лише повідомляє, що у нього дуже довгий і поплямований бік і що він жере з огидним причмокуванням та підрохкуванням.
Найсумніше, що роман дуже претензійний. Кінґ нарешті проводить «свого постійного читача» за багряну завісу, щоб показати йому свою територію віри та страху — Місячне коло, місце казкове й моторошне водночас. Саме там знаходиться «озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; озеро життя, чаша уяви, озеро смутку». Там–таки — Дерево історій, Зачарований ліс та Щасливий пагорб. Але цей рай заселений не ангелами, а моторошними проявами. Сюди потрапляють навіжені, біснуваті та одержимі. Вбивці й психи. Маніяки й жертви. Можливо, ця прибудова колись і називалась чистилищем, але Кінґ з’ясував, що територіально цей сарайчик розташований усе ж таки ближче до пекла. Герої роману зцілюють там свої рани і переживають найгірші миті життя, проте автор натякає, що ціна проникнення за багряну завісу виявиться астрономічною. Втім хтось прочитає натяки та наміри автора зовсім інакше. І провідне гасло роману — «пручайся завжди, коли пручатися треба» — виявиться спонуканням до абсолютно марної дії.
Під осінь у харківському видавництві «Книжковий «Клуб сімейного дозвілля» вийде новий роман Стівена Кінґа «Острів Дума». Перекладає його культуролог, експерт «Книжки року» Олександер КРАСЮК:
— Останню книжку Стівена Кінґа «Duma Key» офіційно презентовано у США 22 січня, а десь за місяць до того я вже отримав її в роботу. Як завжди, книжку довелося спершу уважно прочитати–вивчити (а це грубезний, на 600 з гаком сторінок, роман) і визначитися зі стратегією перекладу. По–перше, назва. В українській версії роман буде зватися контекстуально — «Острів Дума». По–друге, власні імена, топоніміка й культурні коди з паролями. Перекладання Стівена Кінґа — як захоплива гра. Цей всесвітньо популярний письменник абсолютно не зважає на читача поза межами США. Тобто він щільно прошиває свої тексти реаліями, що їх легко вгадує природний американець, тоді як для чужинців вони часто залишаються або непомітними, або нічого їм не повідомляють. Тож до згадуваних Кінгом назв специфічних товарів, імен кіногероїв–ковбоїв–бандитів–співаків–банкірів чи знакових індіанських вождів або ж літературних персонажів маловідомих деінде американських авторів — до всіх таких значущих деталей я роблю коментарі, які буде вміщено або внизу сторінок, або в окремому апендиксі наприкінці книжки (те саме я робив, перекладаючи Гаррісове «Сходження Ганнібала» для цього ж видавництва).
Про що «Острів Дума»? Про те, як, ледь виживши в жорстокій аварії, на острівець біля Флориди приїздить скромний трудар–мільйонер. Там він живе на самоті у великому домі й зненацька захоплюється малюванням. Це заняття допомагає йому одужати фізично й повернути собі здоровий глузд. Але раптом його геніальні картини стають засобом втручання у реальність давньої безжальної сили, ім’я якої стає відомим аж наприкінці роману. Ну, а головна ідея книжки — висока ціна, яку справжній художник платить за свій талант.
Сучасна зарубіжна проза
(у правому стовпці — рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації)
1. Салман РУШДІ. Опівнічні діти. Сер. «Букерівські лауреати». — К.: Юніверс, 704 с.
2. Тоні МОРРІСОН. Пісня Соломона. Сер. «Лауреати Нобелівської премії». — К.: Юніверс, 376 с.
3. Чак ПАЛАГНЮК. Бійцівський клуб. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 318 с.
4. Ольга ТОКАРЧУК. Останні історії. — Л.: Літопис, 222 с.
5. Орхан ПАМУК. Сніг; Мене називають червоним. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 479+638 с.
6. Стівен КІНҐ. Історія Лізі. Сер. «Світові бестселери українською». — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 464 с.
7. Анджей СТАСЮК. Дорогою на Бабадаґ. — К.: Критика, 290 с.
8. Мішель УЕЛЬБЕК. Можливість острова. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 414 с.
9. Іен МАК’ЮЕН. Субота. — Л.: Кальварія, 256 с.
10. Фредерік БЕГБЕДЕ. Романтичний егоїст. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 263 с.
11. Борислав ПЕКИЧ. Новий Єрусалим. — Л.: Кальварія, 192 с.
12. Девід МІТЧЕЛ. Сон номер 9. — Л.: Кальварія, 416 с.
13. Стівен КІНҐ. Шукач. Темна Вежа І; Крізь час. Темна Вежа ІІ. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 240 с.
14. Войцех КУЧОК. Гівнюк (антибіографія). — Л.: Кальварія, 144 с.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
