Віра Вовк: Читачі в Бразилії і Португалії мають одне джерело, то є мої видання

— Для багатьох в Україні стало несподіванкою, що найвищу літературно–мистецьку премію імені Тараса Шевченка цього року одержала громадянка Бразилії Віра Вовк.

— Можу сказати, що ця премія має надзвичайно велику вартість якраз для українців Бразилії. Бо наша громада, на жаль, завжди на марґінесі, між іншими націями, між іншими етносами в Бразилії. Так що сам факт, що хтось із них дістав Шевченківську премію — це дуже й дуже важливо, це підносить їх самопочування, віру в себе, і те, що їх Україна пам’ятає.

— Розкажіть, будь ласка, як сталося, що ви опинилися за океаном, і як вам як митцеві, поетесі вдається ділитися між батьківщиною, яку дав Бог, і батьківщиною, яку дала доля?

— Це, очевидно, моя особиста трагедія. Але в такій трагедії опинилося багато українців після війни. Ми шукали спроможності десь жити і працювати спокійно.

Наша сім’я перебувала в Німеччині. Мій батько загинув під час бомбардування Дрездена, і переїхати до Бразилії нам запропонували українці, а саме — один український священик. Він оплатив дорогу моїй матері та мені. Це була єдина можливість виїхати з Німеччини, яка була зруйнована, без перспектив на якесь майбутнє. Так ми опинилися в Бразилії. Початки були дуже й дуже важкі, але якось Бог допоміг.

— Наскільки, на ваш погляд, читачі португаломовних країн знайомі з українською літературою? Як ви можете охарактеризувати читача українських творів у Бразилії чи Португалії?

— Читачі в Бразилії і Португалії мають одне джерело, то є мої видання. Я намагалася якнайширше розповсюдити українську літературу, але найбільше в академічних колах, серед моїх колег по університету та моїх студентів. А потім розсилала свої видання по бібліотеках Бразилії і португаломовних країнах світу в Африці, Азії, Європі (Іспанія, Португалія, Італія), бо це латиномовний світ, де можуть розуміти переклад.

— Яким чином вам вдається слідкувати за сучасним літературним процесом в Україні? Що можете сказати про нові твори і нових наших авторів? А може, вже є і задуми когось перекласти?

— Я вже залишила перекладацтво. Цю справу передаю молодшій ґенерації.

Я дещо знаю з тих творів, які появилися останнім часом. Наприклад, «Солодка Даруся» Марії Матіос — прекрасна книжка, якою я була захоплена. Останнє, що подарували мені, — це «Сестро, сестро» Оксани Забужко, яку я знаю з нашого спільного подорожування пароплавом від Одеси до Києва на Шевченківських святкуваннях. Це дуже талановита письменниця. На мою думку, може трохи агресивна. Зараз я читаю її книгу «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Це дуже гарна книжка. Я погоджуюся з тим, що можна критикувати Ліну Костенко за те чи за те, але спосіб критикування треба поставити об’єктивно, без особистих ноток. Я вважаю, що Ліна Костенко не заслужила на таку критику.

— Ви сказали, що відійшли від перекладів. Хто ж далі буде займатися цією справою? Як ви дивитеся на те, щоб наші країни обмінялися студентами (двома–трьома), щоб у майбутньому виростити з них перекладачів?

— Я намагалася. Вже були готові плани. Я переговорила і домовилася з директором Інституту українознавства в Києві. Всі папери були підписані, і ми надіслали їх до Києва. Наші чотири викладачі збиралися приїхати до Київського університету. Ми чекали відповіді, але її не було. Не знаю, чи не зацікавлені були, чи брак коштів. Тоді з власної ініціативи я ще раз відправила документи до Києва. Чекаємо на вирішальну відповідь, а її знову немає і немає. Так не можна чинити, навіть якщо з якихось причин неможливо здійснити цей план. Треба написати відповідь–пояснення хоча б із чемності.

— У своєму виступі в Національній опері ви сказали про створення Фонду, фінансовою основою якого буде грошова частина премії, яку ви отримали. У чому буде полягати робота цього Фонду?

— Ми якраз над цим працюємо. Маємо тимчасовий проект. До журі хочемо запросити деяких перекладачів із Заходу — Марту Тарнавську з Філадельфії, можливо, згодиться Вольфрам Бургардт, який живе зараз в Італії. Головою журі буде Анатоль Перепадя. Крім того, буде створено комітет, який займатиметься організаційними питаннями.

Ми сподіваємося на співпрацю з Президентом України, який обіцяв з нами спілкуватися, і підтримку інших людей, які розуміють важливість такого фонду. Цей фонд називатиметься іменем Григорія Кочура, якому сповнюється 100 років від дня народження. Це великий перекладач і великий учений. У такий спосіб ми хочемо вшанувати його ім’я.

Ми хочемо відзначати цією премією з фонду, можливо, років через два. Тобто, коли наростуть відсотки, а основний капітал залишиться незайманим. Твори, які висуватимуться, повинні бути перекладені п’ятьма мовами, як у Комітеті Нобеля — англійською, французькою, іспанською, китайською і японською. Побачимо, як це буде, мені самій дуже цікаво.

— Над чим ви зараз працюєте?

— Я тепер маю бажання і надію написати дві книжки. Одна буде поетична, а друга — короткий роман чи повість, але то ще далекі плани. Зараз я закінчила три прозових твори і хочу сісти за поезію.

Вікторія КОСТЮЧЕНКО

ДОСЬЄ «УМ»

Віра Вовк (справжнє прізвище — Селянська Віра Остапівна) народилася 2 січня 1926 року у Бориславі (тепер Львівська область). Українська письменниця, літературознавець, перекладач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року. Живе і працює в Бразилії. Вчилася в університетах Тюбінгена і Мюнхена. Закінчила університет у Ріо–де–Жанейро. Доктор філософії. Пише українською, німецькою і португальською мовами. Автор багатьох поетичних («Юність», «Зоря провідна», «Елегії», «Чорні акації», «Поезїі») і прозових («Духи й дервіші», «Вітражі», «Святий гай») книг, а також перекладів творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова португальською мовою.