Корова — життя основа

Теорія не скупа на продукування рецептів порятунку українського села. Гірше — з практичним досвідом, хоча й практику треба оцінювати, скажемо так, обережно. Бо, мабуть, мало не в кожного успішного керівника сільськогосподарського підприємства є власна концепція розвитку не лише власного господарства, а й усього аграрного комплексу як такого. Принаймні в Івана Запорожця вона є.

Як учили класики...

Наріжним каменем у цій концепції є не корова, як могло б здатися, судячи з заголовка, а людина. Селянин. Якщо хтось тут помітить схожість із заяложеним гаслом доби розвиненого застою — заперечувати не стану. Нагадаю лише формулу Маркса: «Практика — критерій істини». До речі, «класик» марксизму тут доречний хоча б тому, що господарство, яким уже 36 років керує Запорожець, носить ім’я іншого «основоположника». СТОВ ім. Енгельса — це звучить! Не менш екзотично, ніж колгосп імені цього ж товариша — як називалося сільгосппідприємство в селі Кам’янка Новопсковського району ще у 2002 році. Навкруги суцільні КСП — а в Героя України Івана Івановича Запорожця (зірка №14) — колгосп. Можна підозрювати директора у прихильності до «всесильного» вчення бородатих фантазерів, а можна згадати, що «колгосп» — це «колективне господарство». Власне, те саме, що й КСП (якщо хтось пам’ятає, як розшифровується ця абревіатура). А землю й майно в колгоспі ім. Запорожця розпаювали ще в далекому 1990–му. Як належить — із виплатою на пай грошей або зерна. Звичайний колгосп, яким він мав би бути в ідеалі...

Так от, щодо практики. Те, що для якогось номенклатурного бонзи справді здавалося пустопорожнім гаслом, для нормального сільського керівника — якщо той, звісно, свою посаду не розглядав як трамплін для подальшої кар’єри, — було умовою виживання. Ну не вигадали ще таких агротехнологій, де не передбачена участь селянина. А тому треба думати, як зробити так, щоб селянин землю не покидав, або хоча б процес не набував зовсім уже катастрофічного характеру. Запорожець знайшов рецепт: корова. Або глобальніше — тваринництво, в основі якого — велика рогата худоба.

Хто винний?

— Те, що село розвалилося — ви знаєте. Причому — а я це казав усім трьом президентам у вічі — розвалили його цілеспрямовано. По–перше, Саблук (аграрний віце–прем’єр часів «раннього» Кучми. — Авт.), по–друге — Гайдуцький (радник Леоніда Даниловича. — Авт.). Вони — батьки цих реформ. Найстрашніше, що вони зробили — поділили землю. Під гаслом, що хто на цій землі працює, тому вона й дістанеться. Сьогодні ж тих людей, хто отримав землю і працює на селі, відсотків двадцять залишилося, не більше. Діти виїхали в міста — земля практично нічия. Її й ділили, щоб у зручних місцях забрати собі — під маркою «Усім дали — і нам теж». І гасло «На своїй землі він красти не буде» — брехня! Розтягли, розікрали все практично повністю. А сьогодні йде другий етап гроблення села. З іншого боку зайшли — продуктивність праці. Закуповують імпортну техніку... От недавно один двічі Герой виступає: «Я купив сівалку, яка в мене замінила 14 чоловік». Я його запитую потім: «А де ти подів отих чотирнадцять чоловік? Направив до Фонду зайнятості; тобі додали податків, і ти все одно їх годуєш». Ми даємо роботу закордонню, вони там виробляють техніку, мають зайнятість. Ми техніку ту купуємо, віддаючи їм врожай. Вони нашим зерном годують свиней, корів, продають нам і знову, по колу, нас гроблять. От якщо вас запитати: що вам показати по господарству?

— Корів... Ферму...

— Ото й усе. Почитайте пресу: «Продуктивність». «Урожайність». «Рентабельність». А про людей ніхто не пише. І ось уявіть собі: ціле село, 200–300 пенсіонерів — і немає кому вийти на роботу. На кого залишаються ці люди? Так, урожай є. Але для кого це все ми робимо?

На думку Запорожця, єдина галузь, яка дає повноцінну зайнятість на селі — це вирощування корів. І на м’ясо, і задля молока.

— Птиця... на сто тисяч голів — одна кнопка. Приблизно те ж саме свині — датські технології й таке інше. А корова — це все! Для корови доярка потрібна, лікар (не сказав: «ветеринар». — Авт.) — потрібен, слюсар, електрик... Механізатор, так — три тонни ячменю з поля привіз, а кукурудзи на силос потрібно тридцять тонн. Гній на поле вивозиться... Людина зайнята на виробництві цілий рік. До нас приїжджають люди: «Прийміть на роботу! У нас там котеджі, але роботи немає». Якщо він механізатор — то тільки влітку на роботі. А спробуй удвох із дружиною зиму відсидіти в одній квартирі, якщо вона теж на роботу не ходить!

Проблеми діагностики

Господар, у повній відповідності до своєї концепції, спершу показав свої досягнення в гуманітарній сфері: дитсадок, амбулаторію, школу. Екскурсія пройшла під девізом: «Усе це дала корова!». Кам’янське парнокопитне виявилося щедрим: приміром, обладнання в сільській амбулаторії набагато краще, ніж у тій поліклініці (в обласному центрі!), до якої приписаний автор цих рядків. Наприклад, я тут уперше почув про магніто–інфрачервоно–лазерну (МІЛ) терапію — а тут стояв новенький апарат. Тут між головним лікарем Едуардом Чугаєм і директором СТОВ сталася невеличка дискусія щодо діагностики. Перший стверджував, що найбільше навантаження на амбулаторію спостерігається під час епідемії грипу; другий вніс суттєве уточнення:

— Ні. Це коли буряки час збирати. От коли картоплю на своєму городі саджають — жодної людини тут не зустрінеш...

До дитсадка водять лише двадцять дві дитини. У школі дітей рівно вдесятеро більше. Коли ми туди завітали, заняття вже закінчилися, і лише в кабінеті інформатики за комп’ютерами сиділи хлопці й грали в «стрілялки». У спортзалі ж не було нікого. Мабуть, фізичних вправ сільським дітям і вдома вистачає...

У 1990–му колгосп ім. Енгельса взяв у Зовнішекономбанку СРСР кредит на 30 млн. доларів, і німці за ці гроші побудували тут м’ясопереробний завод. Іван Іванович стверджує, що його ковбаса була найкращою в області, однак незабаром настали лихі часи. На свої статки більшість населення не мали змоги купувати дорогу «енгельсівську» ковбасу, а почуття власної гідності не дозволяло Запорожцеві заміняти м’ясо наповнювачами. Виробництво законсервували, однак відчутних збитків господарство не зазнало. Сталося так, що СРСР розвалився, і повертати кредит стало нікому. Щоправда, банк час від часу нагадував позичальнику про себе, і директору в якийсь момент це набридло:

— Приносить мені головбух чергову цидулку, а я йому й кажу: «Поклич художника, хай намалює дулю — от її і відправ. Факсом». Я пожартував, а вони так і зробили. Я, до речі, особисто знайомий із Черномирдіним. Він тоді опікувався в уряді зовнішніми зв’язками. До нього прийшли скаржитися — а він відповідає: «Запорожець єдиний, хто правильно вирішив питання повернення кредиту».

Недавно у СТОВ з’явився інвестор, який уже вклав півтора мільйона у відновлення заводу. Щоправда, ковбасу поки що не робитимуть — лише забій бичків і підготовку до транспортування в повній відповідності до вимог Євросоюзу. Інвестор — вітчизняний, однак Іван Іванович волів би обійтися без подальших уточнень.

— Сировина буде ваша?

— Ні, нашої не вистачить — закуповувати доведеться. Скрізь, де пощастить.

У господарстві Запорожця сім тисяч голів великої рогатої худоби (з них 2400 дійних корів). Для порівняння: за всіма сільгосппідприємствами Луганщини (їх близько чотирьох сотень) налічується 51,3 тис. голів ВРХ, і є всього лише 6 господарств, які утримують більш як по 500 голів. Ще 83 тисячі є в населення. Причина — нерентабельність тваринництва. Простіше виростити пшеницю (з допомогою все тієї ж гіперпродуктивної іноземної техніки), продати її — і не морочити собі голову. Але залишається все те саме питання: куди подіти селянина?

Добре поінформований оптиміст

Ферму Запорожець таки показав. Точніше це — таке собі коров’яче містечко. Для фахівця це нічого не говорить, але, скажімо, заступник директора з тваринництва Євген Галинський як про якесь диво казав, що молочне стадо за три роки створили зі стада м’ясного (хоча симентальська порода і вважається м’ясо–молочною). Очевидно, це не зов­сім правильно, але, за словами фахівця, в Україні племінної справи як такої вже не існує. Оновлювати стадо можна, знову ж таки, купуючи племінну худобу за кордоном. Інвестор начебто збирається в перспективі цим зайнятися, але чи доживуть до тих щасливих часів корівки?

Колись в області «працювало» 300 тисяч корів; тепер їх залишилося 19 тисяч. А разом із ними пішли «під ніж» і молокозаводи. СТОВ ім. Енгельса збуває своє молоко в Донецьк, решта — в Куп’янськ або ще далі — в Павлоград. Зрозуміло, що малопотужні господарства дозволити собі такі транспортні витрати не в змозі.

— Отже, скоро ми зовсім без власного молока залишимося?

— Я вам скажу: міністерство, Кабмін цілеспрямовано нищать тваринництво, причому впродовж багатьох років. От дивіться. У нас дають 100 грн. дотацій на гектар, але лише на зерно. Зерном годують курей, свиней. Дають дотацію на здане м’ясо свиней. На корми на молоко — нуль! І на саме молоко. Якщо нам давати напряму гроші — це ж нічого не вкрадеш. А так... Торік на купівлю телиць населенням було виділено кількасот тисяч гривень. Ніхто ж нічого не купив — селяни і так раді позбутися корів. А де гроші поділися?

Іван Запорожець — типовий український голова колгоспу: кмітливий, дотепний, навіть відчайдушний (як він дебатував із президентами — не знаю, а як він раз урізав прем’єрові Пустовойтенку — сам був свідком). Але з його слів якось не випливало світлої перспективи для села. Для села як такого, а не тільки українського. Колись, ще керуючи колгоспом–мільйонером, він пропонував партійному начальству створити на базі господарства агроцентр — таке собі місто з усіма його зручностями, з музичною школою, спортивним комплексом, плавальним басейном — мешканці якого були б зайняті в сільгоспвиробництві.

— А ті села, що вимирають — нехай би люди переїжджали сюди. У такому селі народ би, певно, залишався. А так — що робити тут молоді? Наші студенти як приїжджають на вихідні — 60—70 чоловік — завклубом два дні тачками вивозить пляшки. Майбутнє нації...

— То село в Україні вимре?

— Так... Ні! Чого вимре? Уже є приклади «виживання». Он десь на Кіровоградщині — завезли китайців. Працьовиті такі. Слухняні...