Ар'є Вудку — юнака з Дніпропетровщини — арештували в середині 1970-х років у Рязані, де він навчався у вузі і поширював самвидав. З «великої зони» СРСР він потрапив до малої — радянського концтабору. Там він познайомився з багатьма українськими дисидентами — Іваном Сокульським, Євгеном Сверстюком, Миколою Горбалем. Завдяки своїй феноменальній пам'яті, він став живою скарбницею віршів ув'язнених, а виїхавши, відтворив і передав українській громаді десятки поезій — Євгена Сверстюка, Олекси Різниківа, Василя Стуса. Так побачив світ збірник «Поезія з-за колючих дротів». Згодом вірші Сверстюка та Стуса, перекладені ним на іврит, вийшли друком у серії «Шедеври східнослов'янської літератури в якісному перекладі». Вудка допомагав національному життю різних народів. Зокрема, опублікував у книзі «Московщина» звернення Бабура Аліхан Туре, де описано, як Російська імперія, а згодом СРСР знищували туркменський народ. Сьогодні Ар'є Вудка продовжує переконувати громадськість у тому, що червоний комуністичний режим слід відверто визнати злочинним, яким визнали рівнозначний йому коричневий нацистський режим на процесі в Нюрнберзі.
«Зовсім коротко з'явився в Пермський табір, після Владімірської тюрми, Ар'є Вудка, — писав у спогадах Євген Сверстюк. — Скромний, інтелігентний, поетично налаштований і водночас до всіх уважний, з постійним запасом добра і приязні, він відразу завоював симпатії моїх земляків і зачарував своєю плавно-милозвучною українською мовою. Здавалося, що всім хочеться сказати «наш Ар'є» про цього юнака, який світився привабливою усмішкою на відльоті в рідний край...»
Пропонуємо читачам «УМ» один із розділів (зі скороченнями) з книги Ар'є Вудки «Московщина» (Ізраїль, 1984): «Скіфія — Русь — Україна».
Якось у Києві Анатолій Здоровий побачив на стіні напис від руки по-російськи: «Бей жидов, хохлов и русинов — спасай Россию!» (Русини — більш давня назва українців, все ще поширена на Західній Україні).
Більшовикам імпонує понура, їдка і руйнуюча сила Байрона. Вони не забороняють його поезію. Тільки одна поема в такому загоні, що в СРСР навіть літературознавці не знають про її існування. Це поема Байрона «Мазепа». Більшовики повністю успадкували від царизму оцінку цього історичного діяча, хоча навіть у придворного забіяки і шовініста Пушкіна вистачило об'єктивності вкласти в уста Мазепи слова:
«Но независимой державой
Украине быть давно пора,
И знамя вольности кровавой
Я поднимаю на Петра!»
Деспот i кат, цар Пьотр І виявився для російських революціонерів ближчим, ніж повстанець Мазепа. Це найліпша ілюстрація до питання про форму й зміст сучасної держави Московської. Неросійський патріотизм у СРСР під забороною. Усі зобов'язані любити тільки Росію, свою ж землю — тільки як додаток до Росії. Незвичайно високий відсоток українців — навіть асимільованих — серед політзеків пояснюється також їхнім природним вільнодумством...
Теорія «колиски трьох братніх народів» була винайдена і впроваджена в часи Катерини ІІ, щоб ідеологічно обгрунтувати анексію й закріпачення України, і водночас «відшукати» свій неіснуючий корінь. Насправді росіяни — не слов'янський, а слов'янізований угро-фінський народ, колись колонізований нечисленними приходьками з України-Русі. Про це свідчить навіть власне ім'я народу, яке завжди відповідає на питання «хто?» (англієць, німець, поляк) і тільки в одному випадку — «чий?» — «русский». Українці, до речі, й досі називають себе «русини» (знову ж таки, «хто?»). Про це ж свідчить і ситуація з народною мовою. Для російського мужика звичайна справа мовити фразу на зразок цієї: «Клади полотенец под голова». Він виражається своєю мовою, як погано асимільований іноземець. На відміну від літературної, побутова мова російських мас обділена, безграмотна і бідна до краю, а нестача лексикону компенсується всероз'яснюючим матом, причому суть вимовленої матерщиною тарабарщини залежить винятково від тону. Але якщо вам пощастило потрапити в неторкнуте русифікацією українське село, то будь-який неписьменний селянин здивує вас не бідністю, а багатством і красою своєї мови. В Україні письменник у складному випадку може успішніше проконсультуватися з сільським дядьком, аніж з томами словників. Міцкевич, не бувши українцем, визнав українську найкрасивішою і наймелодійнішою зі слов'янських мов, хоча й нерозробленою як мова літератури. Розробляти цей кладезь досі не дають... А який там чаруючий фольклор! Це вам, звичайно ж, не брутальні частівки. Наймудріша з частівок така: «Сидит Ленин на лугу, жует конскую ногу. Ах, какая гадина — красная говядина!» Найчастіше вони похабні, з матерком.
Стан народної мови — це відображення народного побуту, нечупарного, голого і брудного в одному випадку; прибраного, вишитого і розмаїтого в іншому. Це два способи бачення світу. Погляд доброго, досвідченого господаря з одного боку, і підхід босяка, котрий не знає, хто він і чого хоче, — з іншого.
Є ще одна ретельно заглушена історична тема: Скіфія. Якщо не враховувати Геродота, про неї майже немає відомостей. У СРСР стоянки неандертальців розкопують і популяризують із набагато більшим ентузіазмом, ніж велику й славетну цивілізацію скіфів... Більше того, її все намагаються применшити, звузити ареал її поширення до одного тільки Північного Причорномор'я, а самих скіфів оголосити напівдикими кочівниками. Але достатньо заглянути до Геродота, щоб переконатися у протилежному. Скіфи-кочівники справді жили на півдні України, але не вони були ядром народу. Скіфи-орачі, «царські скіфи», цивілізована й чільна частина нації жила набагато північніше, угору по течії Дніпра. Геродотовий опис вказує десь на район Києва, якщо врахувати дні шляху вгору по річці. Кордони Скіфії простягалися від Дунаю до Дону. Ще один дивний збіг... Усі великі ріки української рівнини мають імена, що походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон... Знову випадковість?
Кургани... Їх насипали скіфи над могилами своїх видатних і славетних. На тій же території те ж саме робили українські козаки дві тисячі літ, навіть більше, по тому. Чи не є це слідом стародавнього звичаю? Адже саме за типом поховань розрізняють різні історичні культури, бо в мінливому морі національного життя поховальні звичаї — найбільш консервативні.
Мені розповідали про кам'яні скіфські баби з типово українськими орнаментами, а також про те, що такі знахідки невідомо куди зникають. І взагалі дивно: скільки проіснувала греко-римська цивілізація, стільки часу Україна була Скіфією iз суцільним скіфським населенням. Тільки-но щезає Рим, на Україні враз виявляється суцільна слов'янська цивілізація, від краю і до краю. Скіфи — це ж не голка. Це був велетенський і потужний народ зі стародавньою і славетною історією, народ, який розгромив непереможного Дарія. Куди він раптом подівся?... Українців викорінюють з цієї ж землі вже цілих 700 років, але успіх тільки частковий... А скіфи на їхньому місці раптом ні сіло ні впало безслідно «випарувалися», ніби вся нація від Дунаю до Дону і від Чорного моря до нетрів відразу купно полетіла на Місяць...
Висновок напрошується сам собою: це той же народ. Іноземна і місцева назви одного й того ж народу дуже часто не збігаються. За прикладами далеко ходити не треба: німці, китайці, вірмени — на своїх мовах називають себе зовсім інакше. За такими бурями, як світова зміна релігій і багатовікова руйнація краю не дивно було прийняти різні назви — за різні народи, особливо якщо робилося це не безкорисливо.
Зараз ми бачимо другий етап того ж процесу: більшість українців на своїй батьківщині вже не знають, що Київська Русь і Україна — поняття тотожні. Фальсифікатори історії, промивачі мізків, викорінювачі книг, думок, реліквій, душ і тіл неабияк потрудилися. Якщо семисотлітня давність майже забута, то про триразово сивішу давнину й говорити не доводиться. Це «великий льох», запечатаний погріб, звідки бояться випускати джина народної слави і гордості. Чи захоче асимілюватися, відректися від свого народу людина, що усвідомлює себе прямим нащадком воїнів, що розгромили Дарія? Чи зрадить він свій корінь, свою мову, свої звичаї, пам'ять дідів, свою державну незалежність? Відібрати в народу минуле — значить, позбавити його майбутнього.
До речі, дослідження кістяків із захоронень підтвердили, що центральноукраїнський генотип за тисячі років зовсім не змінився. Скіфи, кровно прив'язані до отчих могил, нікуди не пішли з України. Хоча Скіфія «зникла» в історичні часи, ніде немає згадки про пересування численних скіфських орд, які могли б спустошити цілі континенти, як спустошували вони Азію в часи своєї вилазки, описаної Геродотом. Насправді щезла не Скіфія, а та середземноморська цивілізація, яка називала Україну цією назвою.
Як не намагаються інші присвоїти собі другу назву України (Русь), їх викривають навіть записані з вуст російських же мужиків стародавні билини, де фігурує знаменне уточнення: «...по всій Русі, по всій Україні». Тут, вочевидь, криється розгадка суті останньої, загальноприйнятої тепер назви країни: Україна. Його синонім — Вкраїна (прийменники і префікси «у» і «в» в українській взаємозамінні). «Вкраїна — це буквально означає «внутрішня частина країни». Таке виділення потребувалося у зв'язку з появою діаспори русинських поселень за межами краю. Відповідно, «українець» — мешканець власного краю, а не його філій за межами національних земель. Назва народу впродовж тисячоліть взагалі може змінюватися залежно від тих чи інших подій. «Євреї», «ізраїльтяни», «юдеї» — сьогодні це звучить майже як синоніми.
У період громадянської війни було не до тонких обгрунтувань експансії. Колонії відділилися, проголосили незалежність. Хліб, вугілля, руда, бавовна перестали надходити до метрополії. Заводи зупинилися, робітники індустріального центру голодували. Більшовицький агітатор, виступаючи перед озвірілим бунтуючим натовпом, розмахував білою булкою як прапором. Натовп завмер, як зачарований.
— Я щойно з України! Хліб є! Ось! Українці готові поділитися з братами по класу. Тільки треба врятувати їх!
І тут же починався масовий запис у робітничі загони, і голодні орди чужоземців ішли рятувати Україну від білих булок, від вугілля, від руди і від самих українців. А щоб українці, за прикладом поляків, не отримали зброї iз Заходу для свого захисту, була відправлена делегація до Америки з заманливою обіцянкою віддати весь Східний Сибір американцям у концесію. Ті очманіли. Йшлося про такі багатомільярдні прибутки, що Україна тут же вивітрилася їм з голови. Величезна багатюща територія виявилася б фактично в руках американців. Аляска здавалася жалюгідним черствим окрайцем поряд з новими жирними пропозиціями. Поки тривали уточнюючі переговори і сторони обговорювали деталі, Україна була підкорена. Після того більшовики махнули хвостом і шукай вітра в полі. Ніяких концесій. До речі, делегація пробивалася в Америку через усю імперію, через фронти громадянської війни. Вона мала і червоні, й білі перепустки: адже ті й інші відрізняються тільки за формою демагогічного оздоблення імперської ідеї...
Один українець-комуніст якимсь дивом отримав допуск до радянських газет тих років. І раптом у нього, що свято вірив офіційним догмам, відкрилися очі на той період історії свого краю. «Ленін — це ж кат!» — вигукнув вражений українець. Однак це був не перший кат України і, на жаль, не останній...
Досі більшовики намагаються селити відставних чекістів з сім'ями в українських районах. Це цілі привілейовані колонії відбірних головорізів...
Гасло «Бий жидів і хохлів» підтвердилося ще раз, коли (у таборах. — Авт.) після єврейських борід кати взялися за українські вуса. Заплічних справ майстер Кисельов виламував руки Анатолію Здоровому так, що хрускали суглоби, наказуючи в цей час підручним зрізати «крамольні вуса». Те ж саме витворяли з Федоренком прямо під час голодування (за це його кинули в карцер). Вуса зрізали, закувавши людину в наручники.
Один і той же ворог зривав шестикутну зірку з шиї Давида Черноглаза і хрест — iз шиї Валентина Мороза. Якби у «великій зоні» між пригніченими народами встановився такий же ступінь взаєморозуміння, як у таборах, — справа імперії була б програна.
Гоніння за вуса почалися напередодні сторіччя Емського указу про заборону «малоросійського наріччя». Приблизно в цей же час ми дізналися, що менти написали рапорт про злісне порушення режиму з боку Мороза: «злочинець» насмілився на побаченні заговорити з власним сином рідною мовою. Таких заборон українська мова не знала і за царизму. Століття Емського указу в'язні різних націй відзначили голодуванням солідарності з українцями.
1972 року на липневому пленумі ЦК компартії УРСР Володимир Щербицький вказав на «загрозу активізації підривної діяльності закордонних українських буржуазно-націоналістичних і сіоністських організацій», а в наступні десятиліття «патронував» репресивні процеси над «невірними». У результаті ідеологічної чистки 1972—1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала слугувати історичним обгрунтуванням «радянського народу». Особливо активно її закріплювали під час святкування 325-річчя «возз'єднання України з Росією» (1979). Коріння «нової історичної спільноти», згідно з новою інтерпретацією, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність», з якої, внаслідок історичних обставин, відділилася «старша» російська та «молодші» — білоруська й українська народностi. Після розпаду Київської Русі усі три «гілки» продовжували усвідомлювати себе єдиним руським народом. Отож «возз'єднання» у 1654 році було природним і невідворотним. Невдовзі «вчені» здійснили ще одне «відкриття». «Виявлялося», що СРСР з радянським народом і російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування мав свого попередника в іпостасі Київської Русі, де, окрім росіян, білорусів, українців, свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку робили більш як двадцять неслов'янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського регіонів.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
