Жінка, яка розповіла цю історію, була надзвичайно обурена людською черствістю та байдужістю. Те, що сталося з нею, звичайно, є не найбільшою бідою, яка може спіткати людину, і все ж даний випадок прикро вразив та засмутив її. Тим більше, якщо врахувати, яким він став дисонансом до її світлого настрою — настрою людини, що після кількамісячних митарств знайшла свою близьку людину.
Жителька Львова Надія Пристайко ще донедавна не мала ніяких відомостей про місцезнаходження своєї матері, Пристайко Парасковії Іванівни. Так уже склалося непросте життя 66-річної Парасковії Іванівни, що їй на сьогоднішній день бракує адекватного сприйняття дійсності, внаслідок чого вона потребує постійного нагляду та піклування з боку своїх рідних. Одного разу (сталося це приблизно півроку тому) Парасковія Іванівна вийшла з дому та не повернулась назад. Родина Пристайків шукала жінку, але пошуки ці тривалий час були безрезультатними. Певна річ, що сім’я Парасковії Іванівни зверталась і до міліції, де неохоче прийняли заяву про зникнення та, пообіцявши допомогти, зрештою не поворухнули пальцем для цієї жінки.
Так минули тижні й місяці, аж поки до Надії Пристайко не прийшла добра звістка. Прийшла вона зовсім несподівано, до того ж здалеку, що також було неочікуваним і приголомшливим. Київська міська психоневрологічна лікарня повідомила доньці Парасковії Іванівни, що її мати перебуває у стінах цього закладу. Як опинилася Парасковія Іванівна за сотні кілометрів від рідної домівки, як потрапила вона до київських лікарів — ці питання Надія Пристайко відклала на потім, а сама вирушила у стольний град забрати додому матір, все ще не вірячи, що лист, який вона тримає у руках, — то не сон.
У Києві добрі новини підтвердилися. Парасковія Іванівна справді була за тією адресою, що стояла на конверті, надісланому Надії Пристайко, так що для зустрічі матері й доньки не було жодних перешкод. Курс лікування, призначений Парасковії Іванівні, якраз завершився, тож лікарі виписали жінку і передали її, як кажуть, з рук у руки доньці.
А ще в київській психоневрологічній лікарні для Парасковії Пристайко склали довідку, яка підтверджує, що та протягом останніх двох місяців знаходилась на стаціонарному лікуванні, а тепер, по закінченню його, виписана зі стаціонару. «Прохання посприяти хворій на шляху слідування до місця проживання, оскільки хвора грошей та документів про собі не має і є інвалідом 2-ї групи», — цими словами завершувалась згадана довідка. Звичайно, що зацитоване роз’яснення від ескулапів психоневрологічної лікарні аж ніяк не є наказом для, скажімо, працівників залізничного транспорту абощо, але ж відкриває наведену фразу слово «прохання». Воно мало б спрацювати, думається, навіть тоді, коли жодний нормативний акт не передбачав би безкоштовного перевезення подібної хворої.
Саме так, можливо, міркувала Надія Пристайко, яка не є вихідцем з такої родини, де водяться зайві гроші. Собі Надія купила один квиток у плацкартний вагон на потяг №91 «Київ—Львів», що відходив у рейс у ніч з 22 на 23 січня. Замість же квитка для матері вона показала провіднику 3-го вагону довідку з психоневрологічної лікарні та коротко пояснила ситуацію: так і так, мовляв, треба забрати матір додому.
З цього, власне, і починається її гірка образа на залізничників, котрі залишились абсолютно глухими до всіх бід, які й без того довелося пережити обом жінкам. Ба навіть більше: провідник вагона, в якому мала їхати Надія Пристайко, вирішив знайти собі опертя в особі начальника поїзда (його ім’я кореспондентці «УМ», на жаль, так і не вдалося з’ясувати). Цей пан, якого, за словами Надії Пристайко, підлеглі називали чи то Петром Миколайовичем, чи то Петром Михайловичем, непохитною скелею стояв на тому, що для Парасковії Іванівни обов’язково потрібно купити квиток. Проте час на його придбання вже був згаяний — до відправлення потяга лишалось якихось п’ять хвилин, явно недостатніх для того, аби збігати в касу.
Тоді Надія Пристайко витягла з гаманця 35 гривень (вартість квитка) і запропонувала їх взяти замість проїздного документа. Начальник поїзда скоса глянув на гроші й вирішив, що сума недостатня. «Давай сорок, тоді поїдете», — заявив він. Надія зробила спробу нагадати своєму співрозмовнику, скільки коштує у його потязі плацкарт. «Ти що, не зрозуміла? Давай сорок!» — повторив він, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено. Тобто вирішуй, тітко: або — або...
Надія, звісно, заплатила сорок гривень за матір, для якої з легкістю знайшлося місце у напівпорожньому вагоні. Але ті сорок гривень насправді були у неї останніми. Так що на постільну білизну жінкам грошей уже не вистачило: «Спали на голих полицях», — сказала Надія. Ясна річ, що знайдення матері та прикрості на залізниці — події в її житті, які неможливо порiвняти за значимістю. І все ж, сприйняти людську підлість як щось буденне, не допускаючи, аби ця підлість отруювала твою радість і твоє полегшення, — вельми складно. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, а душа, яка, до того ж, обросла шерстю, взагалі — джунглі без жодного просвітку. То може, пожаліти треба якраз того Петра Михайловича-Миколайовича, що збільшує ставки по мірі того, як на його очах росте чийсь розпач?
ЮРИДИЧНА КОНСУЛЬТАЦІЯ
Держава дбає. Але хитро...
Випадок, що стався з Надією Пристайко та її матір’ю, «УМ» поросила прокоментувати нашого юриста Данила Клименка. Він зазначив, що право на безоплатний проїзд залізницею та іншими видами транспорту для слідування до місця проживання держава надає колишнім ув’язненим, що відбули свій термін покарання. Це з СІЗО можна безкоштовно дістатися « в загальному вагоні до матері, до тата...» Але лише протягом двох найближчих тижнів після виходу на волю.
Що ж стосується інвалідів I-II групи з психічними розладами здоров’ я, то їхні права гарантовані Законом «Про психіатричну допомогу», де йдеться, на жаль, хіба що про безоплатне лікування. Стаття 5-та цього закону «Державні гарантії щодо забезпечення психіатричною допомогою та соціального захисту осіб, які страждають на психіатричні захворювання» говорить про те, що держава гарантує цій категорії громадян можливість безкоштовного лікування, безкоштовного забезпечення ліками, виробленими в Україні, та деякі інші права. У цій же статті йдеться і про те, що держава надає матеріальну допомогу особі, яка проживає разом з інвалідом І-ІІ групи, якщо, за висновками медичного закладу, цей інвалід потребує постійного нагляду.
Наша держава дещо нагадує доброчинця, який простягає пожертву нужденним, але тримає її у міцно зажатому кулаці. (Здається, у старі радянські часи були такі солодощі – з хлопчиком та цуциком на обгортці. Хлопчик тримає цукерку перед собачою мордою, і вгорi — напис: «Попробуй, отними!». Це, думається, про нас сьогоднішніх і про нашу державу). Якщо та ж таки Надія Пристайко як людина, що має право на допомогу по нагляду за хворою, повинна була б отримувати певні кошти на потреби хворого, то чому вона змушена, принижуючись, просити на вокзалі про безкоштовний проїзд? Якщо вона таких прав не має, то до чого ота зацитована з закону стаття? Задля красного слівця?
