Конституційний суп

Розмови про конституційну реформу включають два дискурси: що і як реформувати. При цьому «як» навіть відсуває на другий план «що», адже проведення загальноукраїнського референдуму, на якому наполягає Віктор Ющенко, означатиме: гра відбувається за його сценарієм. Якщо референдуму не буде — гору візьмуть сили, які всіляко опираються посиленню президентських позицій. Тепер стосовно «що». Тут нібито все ясно, як Божий день, але й водночас не ясно нічого. Ясно, що закон №2222, підписаний Леонідом Кучмою просто в сесійній залі 8 грудня 2004 року, «зробив» дуже погану реформу. Не ясно, над чим зараз працює створена Ющенком Конституційна рада. Ясно, що камінь спотикання — вага президентських та прем’єрських повноважень. Не ясно, наскільки радикальних заходів готова вжити для відстоювання своєї позиції кожна сторона. А тим часом, як заявила в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Юлія Тимошенко, «абсурдно, коли країною керують дві посадові особи — Президент і Прем’єр–міністр — із практично однаковими функціями і повноваженнями».

Вступ до «конспірології»

На запитання «УМ», чи є теоретично можливим повернення Конституції до формату 1996 року (у частині «стосунків» двох перших осіб держави зокрема), член створеної Президентом Національної конституційної ради, народний депутат України від блоку «НУНС» Юрій Ключковський відповідає з ледь відчутним роздратуванням — уже стільки, мовляв, говорили на цю тему, що час запам’ятати: скасувати реформу 2004–го не вийде. «Хоч я з великою приємністю це зробив би», — каже Ключковський. І додає: «Президент так запитання і не ставить». А от як ставить питання Президент — дізнатись не вдається. Члени Конституційної ради пов’язані обітницею мовчання. «Ми домовилися особливо не коментувати і не розставляти акценти в публічних коментарях на тих чи інших питаннях від імені робочої групи», — підкреслює в інтерв’ю виданню «Главред» заступник голови секретаріату президента Марина Ставнійчук. Це саме підтверджує «УМ» і Ключковський. Хоча, як видно зі слів Ставнійчук, коментувати поки що нічого: готового проекту конституційних змін у членів ради немає.

Усе це дуже дратує й експертів, і ще більше — представників парламентської опозиції. «Де проекти? Вони гуляють інтернетом. Мені це нагадує 2000 рік: це дуже небезпечні тенденції, коли ми не розуміємо, що обговорюємо», — зазначає політолог Олексій Гарань. Його колега Михайло Погребинський висловлюється різкіше: роботу Конституційної ради він називає «конспірологією», прогнозує, що закінчиться все «проголошенням Президента «начальником» всієї країни» і просить нагадати Ющенку: все, закладене ним зараз, успадкує з часом його наступник. А депутатка Олена Лукаш від імені Партії регіонів сумнівається в легітимності «придуманої» Ющенком Конституційної ради: «Так ми дійдемо до монархії», — каже вона.

Утім ПР уже нікуди не йде: від участі в роботі ради «регіонали» відмовились. А незабаром до обговорення законодавчих змін під патронатом президентської ради охолов і БЮТ. «Необачно забивати раду чистими політиками і кишеньковими юристами. (...) Консенсус у такій раді неможливий», — вважає Юлія Тимошенко («Дзеркало тижня»). «Ми не вийшли з процесу, вийшли з форми», — каже «УМ» БЮТівець Андрій Шкіль і характеризує те, що відбувається всередині робочої групи, як дещо «закрите, нікому не зрозуміле, мутне».

Президентська чи парламентська?

«Трикутник влади — не єдина проблема Конституції», — зауважує Юрій Ключковський. За його словами, «проблемними» є також положення про адміністративно–територіальний устрій та місцеве самоврядування, норми, які стосуються функцій прокуратури, недоврегульованим залишається інститут референдуму... «Тому приходимо до висновку: принаймні 7—8 розділів потребують змін», — підсумовує парламентарій.

Усе це так, проте ніхто з політиків першого ешелону не кривить душею і не каже, що його хвилюють передусім функції прокуратури абощо. Бути Україні президентською чи парламентською республікою — ось яке питання стоїть на кону. І корінь проблеми — у 2004–му, коли Ющенкові, який перемагав на виборах, свідомо обрізали крила, чи то пак повноваження. «НУНСівець» Ключковський називає тодішню реформу «неохайною», а його політичні опоненти зауважують: хай там як, а тенденція, коли кожна нова влада починає переписувати Конституцію «під себе», є дуже небезпечною.

«Суспільство відчуває, що з системою щось не так, а політики впадають у крайнощі», — каже керівник центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко. І додає, що головне — «не творити абсолютні інститути» (в сенсі Президента чи Прем’єра). «Якою має бути форма правління? Пропоную не обговорювати це абстрактне питання. Навіть змішана форма правління має багато варіантів у світі», — каже політолог.

«Усі країни пройшли протистояння між президентом і прем’єром, — «втішає» директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов. — Прем’єри зараз все більше «президенталізуються»...

Утім далеко не всі політики згодні задовольнитися такою моделлю. Юлія Тимошенко в цьому сенсі категорична: треба усувати встановлене в країні двовладдя, каже вона «ДТ». Врешті–решт, все залежатиме від волі народу: «Виступлять люди за міцну президентську владу — треба робити саме це, виступлять за парламентську — мусимо реалізовувати парламентську модель», — наголошує чинний Прем’єр–міністр.

Той внутрішній драйв, з яким лідерка БЮТ озвучує імперативи на кшталт «усунути двовладдя», дисонує з тихою сапою президентської Конституційної ради. «Президент не хоче перетягувати на себе всі повноваження», — переконує Марина Ставнійчук. Водночас лідер «Народного союзу «Наша Україна» В’ячеслав Кириленко (почесним головою партії, нагадаємо, залишається Віктор Ющенко) позиціонує себе як прихильника «відновлення балансу між обов’язками всенародно обраного глави держави і повноваженнями, наданими йому для виконання цих обов’язків». «Президент повинен отримати необхідні повноваження для реалізації тих завдань, які перед ним поставили люди на всенародних президентських виборах», – ці слова Кириленка доводять, що він — за посилення президентської влади.

Якщо говорити про інших лідерів парламентських фракцій, то комуніст Петро Симоненко займає діаметрально протилежну позицію. Голова фракції КПУ — взагалі за ліквідацію президентства. Лідер блоку свого імені Володимир Литвин виступає за парламентсько–президентську республіку, а Юлія Тимошенко, як уже було сказано, — за відмову від двовладдя (при цьому Тимошенко, перебуваючи з візитом у Брюсселі, зауважила, що Верховна Рада, швидше за все, підтримає парламентську модель). Лідер Партії регіонів Віктор Янукович свою позицію з цього приводу поки що чітко не висловлював. Але зі слів його однопартійця, нардепа Вадима Колесніченка, випливає, що «регіонали», як і «литвинівці», віддають перевагу змішаній формі правління.

Референдум та його імплементація

Із такими розбіжностями в поглядах на реформу Основного закону досягти консенсусу буде складно не тільки Конституційній раді, а й Верховній. Хіба що Юлія Тимошенко об’єднає депутатські маси довкола ідеї парламентської республіки. Альтернатива такій перспективі тільки одна — всенародний референдум. Причому уявлення про такий «довколаконституційний» плебісцит у Президента та Прем’єра дещо різні.

Та про це трохи згодом, а спершу розберемося з тим, чим є майбутні «правки» до Конституції: її новою редакцією чи просто «змінами та доповненнями». Прийняття нової Конституції з точки зору демократичної держави є трохи «не комільфо», адже в такому акті, за визначенням, ідеться про новий державний лад (порівняймо хоча б Конституції 1978 та 1996 рр. — у першій фігурувала Україна в складі СРСР, у другій — незалежна українська держава). Насправді це досить складна юридична казуїстика, яку кожен обов’язково трактуватиме по–своєму. Юрій Ключковський, приміром, вважає так: «Якщо ми зачіпаємо більш ніж один розділ Конституції, то це вже нова її редакція. А якщо нова редакція, то повертаємось до рішення Конституційного Суду 2005 року, згідно з яким право встановлювати конституційний лад (приймати нову редакцію) має народ».

Майже три роки тому КС дійсно заклав підвалини для того, аби зміни до Основного закону були внесені за результатами референдуму, повторивши в ухвалі за номером 254–к/96–ВР від 5 жовтня 2005 року норму Конституції, згідно з якою народ — це «єдине джерело влади» і «носій суверенітету» країни. «Якщо на референдум виноситься конкретний текст Конституції, то референдум має бути вирішальним», — пояснює свою позицію Ключковський. Вирішальним — тобто таким, після якого не відбуватиметься імплементація його результатів у парламенті. «Поняття імплементації взагалі є таким собі правовим покручем, який був потрібен у 2000 році, щоб провести зміни до Конституції», — пояснює Юрій Богданович.

Згадка про 2000 рік викликає не найкращі асоціації. Під тиском Кучми і за «всенародною ініціативою» тоді був проведений референдум, який вистрелив ухолосту: його результати провалив парламент. Якщо відмінусувати фактор парламенту й імплементації, залишається референдум як остаточне рішення, як кінцевий підсумок усіх дискусій. І від цього стає трохи лячно, адже, зрештою, все залежатиме від того, хто і як сформулює питання, винесені на обговорення. І тут складно не погодитися з Оленою Лукаш, яка запитує, чи готове суспільство «дати відповіді щодо мови, федерації, позаблоковості, ядерного статусу», хоча уявлення про правильність таких відповідей у пані Лукаш, звісно, свої власні...

Щодо позицій Юлії Тимошенко, то, говорячи про волю народу, яку потім доведеться реалізовувати парламенту, вона має на увазі «консультаційний референдум». В інтерв’ю «УМ» напередодні 30 вересня 2007–го Андрій Шкіль розповідав, як важливо було б провести всеукраїнський референдум разом із достроковими парламентськими виборами. Нині Тимошенко шкодує про те, що тоді «команда Президента заблокувала» таку ініціативу. БЮТ і далі виступає за референдум, але тільки «консультаційний». При внесенні ж змін до Конституції «парламент має грати визначальну роль. Ідея добра — проконсультуватися з народом, але парламент є органом законодавчої ініціативи. І коли зміни обговорює парламент — це зрозуміло. І я як депутат, і ви як журналісти, і тисячі глядачів побачать це. В іншому випадку процес не викликає довіри», — каже Андрій Шкіль.

Апелювання до Верховної Ради порушує інше неосяжне питання — проблему 300 «конституційних» голосів. Без цієї необхідної для внесення змін до Основного закону кількості парламентських «багнетів» ідея проведення референдуму чи оновлення Конституції у сесійній залі залишатимуться на рівні не до кінця опрацьованих сценаріїв. У них можуть вносити свої корективи ще з десяток неохоплених цією статтею факторів — позиція Конституційного Суду зокрема. Або вкотре заблокована парламентська трибуна і гіпотетичні перевибори ВР. Або навіть дострокові вибори київського міського голови як чинник «перемикання» уваги та ресурсів на іншу, не таку глобальну, як Конституція, але не менш значиму проблему...