Целюліт та інше сало,

Років півтора тому «Дзеркало тижня» устругнуло несподівану штуку: надрукувало любовного листа своєї читачки. «Зазвичай ми так не робимо, — пояснювало «ДТ», — але цього разу всі ми почувались дуже зворушеними». Я теж почувалася зворушеною, читаючи чужу оповідь про нерозділене кохання. Добірна українська мова, стиль а–ля Анні Ерно, правда життя і... кінцівка у дусі російського шоу «Клуб колишніх дружин»: треба ЙОГО пробачити, відпустити і відкрити серце новому коханню. Починалось все, як тужливий плач скрипки, а закінчилось, як вереск попси: любила не на жарт, не випав мені фарт, страждала–голосила і на козла «забіла»... А в наступний номер «ДТ» листа написав апостол Павло: «Любов милосердствує, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить, любов ніколи не перестає!». Проте редакція вирішила дискусію більше не продовжувати і Павлові відмовила. Це жарт, колеги, не ображайтеся... Веду до того, що писання про любов — справа відповідальна. Тим паче що не у кожного є можливість свою писанину надрукувати. Тож коли видавництво «Фоліо» запропонувало 25 українським письменникам висловитися на тему кохання, вони мали б хоч на мить стати «рупором епохи» і «провідниками думок трудових мас». А не «якати» і, даруйте, не «бекати». Бо у книзі «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» вийшло загалом таке:

Одна розповідь про те, скільки треба видудлити самогону, щоби трахнути віслючку. Дві «самонарізки» (це коли відкриваються дужки і даються цитати попередніх творів з наївним кокетуванням: «Я не люблю, коли мене просять читати цей уривок і говорять, що він вдалий...»). Одна порція літературних «красивостей», накручених довкола найбільш задроченої букви алфавіту: «Я якась така... нав’язливо–апокаліптична...занадто архаїчна... немодно моралізаторська (...) Я пересичена непотрібними знаннями... І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові і Невідворотної Смерті». Пара жмень претензійних «размишлізмов» (стара діва — це... «волосся в носі любові», а чому не на лобку?!). Одне щире зізнання: не люблю говорити про любов, «бо мені просто нема чого сказати». Купа тривіальностей на тему: кохання — не любов, любов — не секс («...курица — не птица, женщина — не человек»). Багато «букафф» і один вигук: «Блін! А де ж розкрита тема?».

А тема, власне, — у нарисах Юрія Андруховича, Андрія Куркова, Костянтина Москальця та Тараса Прохаська. Небесний наш Прохасько так промовляє свою тиху молитву («Нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь»), що янголи Господні утирають сльози білопінними крильми. Москалець досліджує цікавий ракурс: любов людська «придумана» не задля продовження роду, бо багато хто помирає в ім’я кохання у самий розпал «репродуктивного періоду», як Ромео і Джульєтта, або ж дає обітницю довічної чистоти. Андруховичу і Куркову — подяка за «просто історії», без мудрагельства чи понтів: про жінку, яка влаштувалась провідником потяга «Ленінград—Мурманськ» і кожного рейсу викидала з вікна сотні записок — з надією, що її чоловік (один із тисяч в’язнів Біломорканалу) дізнається з них, що вона жива і чекає на нього (Курков) та про кохання Богдана Сташинського — вбивці Бандери (Андрухович). Останній сюжет особливо зачіпає: любов — завжди моральна, чиста і свята, та навідує вона й людей глибоко неморальних, бо перед нею всі рівні — і останні тварі, і найперші праведники.

...Переконана, що найбільший гріх письменника — це банальність. Непростимий гріх, бо життя довкола таке різноманітне й неповторне, що навіть коли «слабо» вигадати щось своє, варто лише скористатися вже винайденим «колесом»... У мене теж є улюблена історія кохання: з часів Волинської трагедії. Її описали упорядники тематичного номеру журналу «Ї» (виданий у 2003–му), згадавши про одну польську жінку, чоловік якої вийшов на певний час із села й не повернувся назад. Жінка — розповідає через десятиліття її донька — збожеволіла, вона металась по хаті й віддирала від спідниці долоньки малих своїх дітей, які плакали і просили маму не лякати їх. «Вклякайте мені отут , — вказала вона на образи, — і моліться за тата. Бо як його не стане, то я й вас повбиваю». Дітей жінка, звісно, не вбила. Але кинула їх у хаті й побігла у ліси. Люди кричали їй: «Не ходи туди! Нема вже твого Петра! Вбили його! І тебе вб’ють...» Але вона з розвіяною вітром косою бігла назустріч долі, бо доля її була — стати з чоловіком одним духом та тілом — тліном, прахом, землею, травою, пам’яттю. Думаю, вона була цілковито щаслива, коли зустрілася із ним ТАМ.

А ви кажете — волосся в носі? Целютіт у голові? Ех... (Це вам, коли хочете, іще один вигук).