Святий Серафим Саровський із ведмедем на давньому малюнку.
Модному нині терміну «екологія» ще немає й півтора століття — вперше його використав німецький біолог Ернст Геккель 1866 року. Проте це аж ніяк не означає, що донедавна збереженням довкілля ніхто не переймався. На «доекологічному» етапі розвитку людства чи не головною природоохоронною інституцією була церква. Не втратили такої функції релігійні організації і в сучасному світі. Релігія та екологія активно «співпрацюють» і нині. Зокрема, днями Католицька церква офіційно долучила забруднення навколишнього середовища до переліку «смертних гріхів». А з чого все починалося?
Звучить неймовірно, але у світових релігіях — буддизмі, християнстві та ісламі — існує традиція проповідувати не тільки людям, а й тваринам!
Скажімо, першу проповідь царевича Сіддхартхи Гаутами (Будди, засновника найдавнішої світової релігії — буддизму) про «чотири благородні істини» слухали семеро — п’ять учнів... та двоє оленів.
Коріння особливих стосунків з природою християнства сягає щонайменше третього століття, коли жив святий мученик Мамант. За переказами, біля його житла збиралися звірі з навколишньої пустелі й слухали читання Святої Євангелії. Харчувався Мамант молоком диких кіз і ланей. Коли ж цього чоловіка віддали на з’їдання хижим звірам, ті не зачепили його.
Подібне зустрічаємо у старовинній легенді про суфійську святу Хазрат Рабій Басрі (суфізм — містична течія в ісламі (як у шиїзмі, так і в сунізмі)). Ця жінка постійно приходила на вкриту лісом гору помедитувати. Тим часом навколо святої збиралися всі лісові звірі і насолоджувалися її товариством.
Засновник католицького чернечого ордену міноритів (менших братів) Франциск Ассизький (жив наприкінці XII — на початку XIII століть) пішов далі: проповідував не тільки птахам і звірам, а й рослинам. Прикметно, що йдеться не про маргіналізованого дивака — Франциск Ассизький одна з ключових постатей католицької церкви. 1980 року за шанобливе ставлення до навколишнього природного середовища Ватикан визнав його заступником екологів. А 1986 року на батьківщині Франциска Ассизького, в італійському місті Ассиз, за ініціативою Всесвітнього фонду дикої природи (WWF) були зібрані лідери буддизму, християнства, індуїзму, ісламу та юдаїзму, які разом з представниками природоохоронних організацій заснували Альянс релігій і захисту природи.
У православ’ї Франциска Ассизького часто порівнюють з Серафимом Саровським, який також мав особливе взаєморозуміння зі світом природи.
Релігії — те ж таки християнство — багаті тваринними та рослинними алегоріями (цю тему в одній зі своїх публікацій грунтовно дослідив Дмитро Степовик). Чи не найвідомішою з них є голуб як алегорія Святого Духа. А також риба як алегорія раннього християнства: у ті часи охрещених через занурювання у воду людей називали саме рибами, грецькою мовою «іхтіс». До того ж, «іхтіс» є ще й абревіатурою: Ісус Христос, Божий Син, Спаситель.
Не дивуйтеся, коли побачите на старовинній іконі... пелікана — це надзвичайно красива алегорія Ісуса Христа. За легендою, під час посухи згаданий птах розриває дзьобом груди й рятує власною кров’ю своїх пташенят. Цікаво, що сюжет цей поширився як у православній, так і в католицькій традиції. Зокрема, він був присутній на іконостасі Успенського собору Києво–Печерської лаври.
Чи не кожному з нас доводилося бачити зображення оленя, що прямує до джерела — це алегорія духовної спраги, шляху до Бога. Варто відзначити, що олені в цьому матеріалі згадуються вже вдруге: вперше у розповіді про зародження буддизму — зараз у контексті християнства. Що це — випадковість, чи, може, різні релігії не такі вже й різні?
Цікаво, що три з чотирьох Євангелій (а разом з ними й відповідні євангелісти) мають тваринні алегорії. Орел є алегорією Євангелія від Івана. Віл — Євангелія від Луки. А лев — Євангелія від Марка. До речі, царя звірів із німбом над головою зображено на гербі Венеції. Адже євангеліст Марк — покровитель цього міста, серцем якого є площа Святого Марка зі знаменитим Собором святого Марка на ній.
Щодо рослинних алегорій, то у християнстві це насамперед виноградне гроно — символ євхаристійної кровної жертви (за нагоди придивіться у церкві до різьблень на іконостасі — там часто можна побачити саме виноград), та пальмова гілка — символ перемоги над смертю.
Напрочуд символічною є ситуація з трьохсотлітнім дубом у Чернігові. Виявляється, що від збереження цієї пам’ятки природи напряму залежить збереження найвищої в Європі підземної церкви святого Феодосія. Дуб своїм корінням тримає купол унікальної підземної пам’ятки сакральної архітектури й акустичного мистецтва. Коли старе дерево почало трухлявіти — над церквою нависла загроза: якщо дуб загине, його коріння згниє й через утворені у ґрунті «капіляри» до храму потраплятиме вода, що вкрай небезпечно. Тож старезного дуба старанно лікують й просять вчених допомогти продовжити вік дерева.
Синтез релігії та екології присутній навіть у народній прикметі, пов’язаній із церковними святами преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи (14 вересня) та Стрітення Господнього (15 лютого). Вважається, що від Семена до Стрітення не має бути грози. Якщо ж вона трапиться — це ознака негараздів у природі.
Вражає традиція українців першою на Великдень розговляти корову — спеціально освяченим для неї в церкві окрайцем житнього хліба. А одна зі старовинних молитов нашого народу починається словами «Дай, Боже, здоров’я корові».
На Житомирщині білого лелеку досі називають буслом. Виявляється, Бусел — це божество з української міфології, син Буса. За легендою, Бусел перевтілився в білого лелеку і приніс нашим предкам виноградну лозу з гроном, чим врятував їх від голоду. Відтоді ця красива і благородна істота стала священним птахом українців. Цікаво, що білий лелека набув «священного статусу» і серед мусульман. За арабським повір’ям, у цих птахів перевтілюються душі тих мусульман, які за своє життя жодного разу не здійснили передбаченого Кораном паломництва в Мекку, до гробу пророка Магомета. Вони вимушені робити це вже після смерті в образі птахів. Тому кожен, хто вбив лелеку, вважається вбивцею.
А чого вартий культ вужа, що подекуди й досі існує на Волині. Цю незлобливу тваринку держать в хаті, поять молочком, всіляко оберігають... і вірять, що від неї залежить родинне щастя та достаток.
Є в українців і священні комахи. Йдеться, звісно, про бджіл. Навіть Віктор Ющенко в одному зі своїх інтерв’ю «Україні молодій» назвав бджільництво напівдуховною сферою й згадав давні народні ікони, на яких сльози Ісуса Христа зображені у вигляді бджілок. На старовинних українських пасіках можна знайти ікону Зосима та Саватія — святих покровителів бджіл.
А ось за своїх коней козаки молилися святому Кононові. В українців зовсім немає традиції споживати конину. Адже ці тварини у нас споконвіку помирали власною смертю — підняти ножа на коня й нині вважається гріхом навіть серед найдосвідченіших різників.
Цікаво, що в християнстві є приклади того, коли тварини ставляться за взірець для наслідування віруючими. Згадаймо крилатий вислів самого Ісуса, адресований апостолам, про який ми дізнаємося з Євангелія від Матвія: «Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби» (Матв., 10: 16).
Тварини були свідками й народження Ісуса. Чи не на кожній іконі «Різдва Христового» можна побачити вола та віслюка. Ці істоти там аж ніяк не «задля меблів». Коріння традиції зображувати їх поряд з божественним немовлям вбачають у пророцтві Ісаї: «Віл знає володаря свого, і осел — ясла господаря свого; а Ізраїль не знає (Мене), народ Мій не розуміє» (Іс., 1: 3).
Мабуть, ніщо не єднає релігію й екологію так сильно, як ставлення до води. Адже чисте джерело є однією з найграндіозніших і найкрасивіших трансрелігійних алегорій. Водночас боротьба за чисту воду є однією з найбільших проблем сучасної екології.
Ціла низка водних об’єктів одержала статус священних: згадайте колодязь Якова в Сихарі чи джерело Благовіщення в Назареті. Не бракує таких пам’яток і в Україні — скажімо, на території Головчинського Спасо–Преображенського жіночого монастиря на Хмельниччині особливо шанується джерело преподобного Онуфрія. Варто згадати й ікону Божої Матері «Живоносне Джерело», на честь якої в Одесі нині будується собор.
На теренах України є сотні криниць, що одержали в народі статус «священних». Величезний вклад у їхнє вивчення робить відомий журналіст–природоохоронець Олег Листопад.
Нині у світі практична співпраця релігії та екології є доволі потужним напрямом. Релігійні організації ініціюють та фінансують природоохоронні програми, беруть під свою опіку зникаючі види флори та фауни тощо. На жаль, в Україні широкий загал ще мало поінформований про подібне співробітництво. Найактивніше цю прогалину заповнює «Гуманітарний екологічєскій журнал» Київського еколого–культурного центру, що його очолює знаний природоохоронець Володимир Борейко.
Ще Папа Іван Павло ІІ у своїх роздумах щодо навколишнього природного середовища долучив злочин проти довкілля до гріхів, що кричать до Неба. Тобто прирівняв руйнування природи до навмисного вбивства людини та інших найтяжчих вчинків. Нещодавно Ватикан офіційно затвердив цю тезу, включивши забруднення довкілля до переліку «смертних гріхів».
Минулого року українські католики зініціювали проведення в Ужгородській богословській академії імені блаженного священномученика Теодора Ромжі міжнародної наукової конференції «Церква і навколишнє середовище: європейський досвід та українські перспективи». До роботи конференції долучилися представники різних релігій та конфесій, а також низка організацій, що вже у своїх назвах поєднують релігійну та екологічну складові: Католицький екологічний форум Європи, Європейська християнська енвайроментальна мережа, Міжнародне соціально–екологічне об’єднання «Відповідальність за створіння». Свій екологічний напрям презентувала й Європейська єпископська конференція. Такий інтерес католиків до проблем довкілля не є випадковим. Адже в «Компендіумі соціального вчення Церкви» є розділ «Захист навколишнього середовища».
«Основи соціальної концепції Української православної церкви» (так само як і «Основи (...) Руської православної церкви») містять розділ «Церква та проблеми екології». А Патріарх Української православної церкви Київського Патріархату Філарет називає екологічну проблему найсерйознішою проблемою сучасного світу й закликає шукати її розв’язання в духовному відродженні людської особистості.
P. S. Відгуки на публікацію можна надсилати на адреси: 02121, а/с 15, Київ–121; або ж [email protected]
Усі релігії «зелені» — яка ж «найзеленіша»?
Природоохоронні мотиви можна знайти чи не у кожній релігії. Але «найекологічнішою» з–поміж них, напевно, є джайнізм. Ця релігія виникла в Індії у VI столітті до н. е. Її засновником є сучасник Будди — Махавіра Вардхамана. За аскетичне життя його назвали Джиною — переможцем (звідси й пішла назва релігії).
Сучасному європейцеві деякі правила джайнізму можуть видатися доволі дивними. Скажімо, носіння марлевої пов’язки — аби випадково не проковтнути якусь комаху. Чи заборона на землеробство — через можливість вбити плугом живу істоту, що живе у ґрунті. Адже джайни впродовж всієї своєї історії лишаються вірними принципові ахімси (незаподіяння болю та зла живим істотам). Проте послідовниками цієї релігії є щонайменше чотири мільйони людей, а їхнє трепетне ставлення до довкілля не може не привертати увагу.
Джайни заснували Міжнародну премію ахімси. Її вручають організаціям, громадам та особам, які зробили значний внесок у справу збереження природи.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
