Солонько з перцем

Сьогодні у Центральному будинку художника відкривається виставка «Карикатуристи України», в якій беруть участь п’ятеро знаних майстрів цього жанру — Анатолій Василенко, Олексій Кохан, Олександр Міхнушев, Володимир Солонько і Валерій Чмирьов. Минулої п’ятниці автор «УМ»івських карикатур і деяких анекдотів Володимир Солонько зібрав із друзями установчі збори, і вирішили вони заснувати Товариство карикатуристів, в нього наразі входить 20 художників. Це ще один крок до популяризації карикатури в Україні, про яку час від часу згадують хіба ділові видання — чомусь серед економічних медіа модно проводити конкурси смішної графіки. Кілька років тому тільки видавництво «Нора Друк» видало книжку карикатур 54 художників, серед яких є і роботи нашого Володимира Івановича, призера багатьох міжнародних конкурсів. До речі, зараз пан Солонько чекає результати суддівського присуду з конкурсів у Болгарії й Туреччині.

«Першу ж мою карикатуру надрукували у «Перці»

— Володимире Івановичу, ви закінчили Республіканську художню школу ім. Тараса Шевченка, Київський художній інститут за спеціальністю графіка. Чому не зайнялися «серйозним» мистецтвом?

— Займався, але перед душею не встоїш. Кожному своє, і хоч ти трісни. Спочатку займався графікою, працював у рекламі в «Республіканському комбінаті масової реклами», плакати робив. Та весь час із середини щось шкрябало, от і пішов працювати в «Перець».

— В Україні вчать на карикатуристів?

— Коли я вчився в інституті, у викладачів була думка створити факультет карикатури, але не змогли набрати абітурієнтів. В цьому жанрі можна навчити технічних прийомів, але думку треба мати свою.

У радянські часи було багато хороших карикатуристів. У той же «Перець» не кожен міг піти і стати художником. А зараз що хочеш, те й малюєш, тому багато неякісних, несмішних, надуманих малюнків. Був пивний конкурс, і карикатурист намалював чоловіка з кухлем пива на спині. Ну і що це за карикатура?

— А якою має бути ідеальна карикатура?

— У тому то й справа, що насамперед вона має бути філософською, а потім уже смішною. Але таку дуже важко малювати і мало кому вдається.

— Коли ви намалювали першу карикатуру?

— На третьому курсі інституту. Це був диптих — в один бік їде автобус, з якого стирчать лижі і палиці, а повертається назад уже без лиж, тільки з палицями. Показав малюнок у «Перці», на той час це був найкрутіший журнал із тиражем три мільйони. І першу роботу зразу ж надрукували.

Теми в голову самі лізуть, головне — не забути. Віднедавна занотовую теми й образи у записник. Останні п’ять років відкрився талант складати анекдоти. Йду собі, дивлюся — собака біжить, чомусь згадав «Муму», і народився анекдот. У Вірменського радіо запитують: «Якої породи був собака «Муму» в Герасима?» — «Буль–буль тер’єр», — відповідає радіо. Після виборів у Росії анекдот сам напросився. Запитують, чи у президента Медведєва буде прем’єр Путін. «Ні, це у прем’єра Путіна буде резидент Медведєв».

— Після першої карикатури в «Перці» були інші?

— Ні, після того разу я малював для себе, в журнал не наважувався більше приносити. Після інституту пішов у рекламу. А коли почалося особисте життя, карикатури забулися.

— Кохання не сприяє?

— Саме так. Вся енергія іде на особисте. Над карикатурою треба думати, а на це сил не вистачає.

«Я не малюю злісних карикатур»

— Ваші герої завжди впізнавані. Як ви свій почерк знайшли?

— Спочатку я трохи копіював Валерія Зелінського, мені дуже подобались його малюнки, а потім почав виробляти свій стиль. Але повторюю, проблема не тільки у виконанні малюнку, а й в ідеї. Рідко буває, що людина придумує карикатуру і малює її. У «Перець» присилали і приносили сотні ескізів, тем, а штатні художники вибирали вдалі і малювали повноцінний малюнок. Бувало, що позаштатні художники приносили декілька малюнків — один друкували під їхнім авторством, а інші — працівники редакції переробляли під свій стиль і друкували як власні. Мені цей плагіат страшенно не подобався, і це була одна з причин того, що я звільнився з журналу.

— Ви більше 10 років працювали в «Перці». Уже давно працюєте в «УМ». Які особливості роботи художника в щоденній газеті?

— Зараз у мене на столі лежить стаття, до якої треба намалювати карикатуру сьогодні до 14.00. А в журналі над нею можна працювати тиждень. Фахівцю малювати не складно, бо має техніку, довше придумується ідея. У газеті не кожен витримає.

— До приходу в газету займалися політичною карикатурою?

— У «Перці» малював капіталістів.

— На вас не ображалися через малюнки?

— Ні, бо весь фокус у тому, як намалювати — я не малюю зі злобою. Не розумію, коли художник намагається образити персонажа в той чи інший спосіб. Вважаю, що не треба надміру оголювати героїв — має бути межа. Найвищий пілотаж — коли все зрозуміло без слів. Незрозуміло, для чого американці насаджують свою демократію і малюють карикатури на Магомета. Це злі малюнки. Люди не винні, що у них так історично склалося, вони мають право на свою релігію, традиції і таке інше.

— На карикатурах можна заробити на хліб чи треба ще підпрацьовувати?

— У «Перці» я заробляв непогано — за місяць міг мати 700 рублів. Тільки за обкладинку платили 100 рублів, а ще ми книжки з бібліотечки «Перцю» оформляли, календарі малювали. Зараз карикатуристи заробляють менше, але жити можна.

— У радянські часи карикатуристи були відомі, як поп–зірки. Куди дівся гумор зі шпальт газет?

— Зараз ніби й простіше — все дозволено, а шедеврів мало. А тоді треба було так написати, розкритикувати, щоб було смішно, викрити правду між рядками, висміяти вчинки влади. Тепер пишуть, а реакції ніякої.

Всюди є злети і падіння. Колись живопис був у занепаді, а тепер розвивається. Карикатура — цікавий жанр і всім подобається, то чого їй не розвиватися? Може, з першої виставки карикатури почнеться її піднесення.

Через брак гумору в дружини шарж на неї не виходить

— Ви — відомий карикатурист, але мало хто знає, що ви й ікони пробували писати.

— На загальнохудожньому факультеті нас навчали всьому — живопису, графіці, театральні макети робили, ліпили. Потім це все знадобилося в рекламі. П’ять років тому запропонували розписати церкву на трасі Київ — Біла Церква, у селищі Гребінки. Працювало нас восьмеро, кожен малював свою ікону, а потім складали з них одну композицію. Церкву швидко збудували — взимку почали, а навесні вже художників розписувати запросили, і через це ми малювали на полотні, а потім полотно закріплювали на стінах. Ми нічого не вигадували і не творили — копіювали полотна, які привозили з Лаври. Але це цікавий досвід.

— Ви мали відношення й до кіно…

— На другому курсі інституту мене запросили зніматися у телевізійному фільмі «В город пришла беда». Йшлося про те, що хтось із Південної Америки привіз віспу і почався «відлов» тих, хто контактував із хворими, щоб не почалася епідемія. Я був молодий, красивий, а їм якраз треба було такого хлопця на роль водія. До того ж мій батько, полковник міліції, заступник головного даішника Києва, консультував цей фільм. Тоді мало хто в юному віці вмів водити машину, я ж права отримав, коли ще в школі вчився. Першу сцену знімали в Москві — похорон у крематорії. По дорозі на зйомки говорили, сміялися, і тут крематорій. Я сиджу в машині, за сюжетом мама, яку грала народна артистка СРСР Кіра Миколаївна Головко, підбігає до мене, падає на коліна, і в неї по щоках котяться справжні сльози. Я був настільки вражений, що зняли з першого дубля. Цей фільм кілька разів по телевізору показували і в інституті я був героєм.

— Ви також робили скульптури для кіно.

— Для фільму Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу» я робив з дерева великі, більш як триметрові скульптури язичницьких ідолів — Перун, Сварог і Лада. Ціле літо з одним чоловіком працювали над божками.

Ще працював в Укрреставрації — брав участь у відновленні Будинку з химерами. Для себе роблю художні дизайнерські речі, скульптури з дерева. Якось ходив лісом і знайшов красивий гриб чага. Вирізав середину, прикріпив туди палицю, тепер на цій поличці горщик із квіткою стоїть.

— Є щось, чого ви не вмієте робити?

— Не пробував хіба що ювелірні прикраси робити.

— А шаржі малюєте?

— Шаржистів дуже мало, один із найкращих був «перчанин» Анатолій Арутюнянц. Я теж малюю шаржі, але особливо полюбляв цей жанр в інституті. Ми мали стінгазету довжиною зо три метри, малювали її, як правило, за одну ніч, а зранку заняття зривалися — годину студенти стояли і розглядали наші малюнки. В газеті був мій куточок, в якому я завжди малював шаржі — і на ректора Василя Бородая, і на Тетяну Яблонську, на професорів, доцентів. Усім подобалося.

— А на членів сім’ї намалювали шаржі?

— На друзів малював, на декого з родини. Тільки на дружину ніколи не малював — у неї відсутнє почуття гумору. Недавно я був шокований — мій шестирічний онук Сашко перемалював Путіна, як професійний карикатурист. Мабуть, з нього буде толк.