У гаражі й на кухні: як канадські українці складають вдома дрони
Здавалося б, якщо хто народився за понад 7 тисяч кілометрів від України після Другої світової війни, нехай і в родині емігрантів зі Львівщини >>
Іринка звикла до обідів на вулиці. (Фото автора.)
«Не скажете, котра година?» — ховає змерзлi рученята у куртку з чужого плеча маленька дiвчинка. Це Іринка, їй лише 12. Цю дитину нiхто й нiколи не називав пестливими iменами. Натомість часто вслід лунає: «злодiйка», «наркоманка». Iринка чекає, що ось–ось приїде автомобiль «Дiти вулицi» i привезе їй їжу. Ця їжа — єдине, чим дитя харчується ось уже кілька місяців поспіль...
Мама Iринки дбає не про доньку, а про горiлку. Каже, хай подякує їй за те, що її народила. Якось п’яна мати сказала сусiдцi: виживе — добре, а нi — то нi. Iринка вижила. Для того щоб отримати суспiльний статус «дитина з неблагополучної сiм’ї» і поповнити лави вуличних жебраків. «Ти щось їла?» —ловлю поглядом голоднi оченята. «Вчора... Нас тут годували. Супчик був, печиво. Нинi — нiчого. Вдома попросила хлібчика, але мене насварили. Мама сказала, щоб я заробляла», — розглядає фотоапарат у моїх руках. Даю їй потримати. «Не боїтеся, що вкраду?» — у звиклому до титулу «злодiйка» погляді ховається дитяча сльоза. Кладу руку на стрижену голiвку: «Не боюся».
Через хвильку нас обступають дiти. Двоє, п’ятеро, ще пiдходять. Рівно о другiй дня сюди, пiд «чорний» вихiд кiнотеатру iменi Довженка, їм привозять їжу. З iноземних слiв ці дiти добре знають лише одне: «Карiтас». Ця органiзацiя привозить їм не лише гарячу їжу, а й лiкує вiд захворювань, наркотичної залежностi, виводить воші, лишаї та одягає. Дiти ще раз перепитують мене про годину. Чекають. «Не будеш слухати — покину, i станеш таким, як ось вони», — кидає жiнка, яка проходить поруч із вередливим малюком. Бачу, як у моїх нових знайомих стискуються потріскані вітром рученята у кулачки. Вони й без того знають, що не такi, як iншi дiти. Бо живуть на днi. Там, де немає iграшок, тепла, їжi, любовi. Де голод, холод, побої i п’яна мама.
У моїх маленьких спiврозмовникiв худенькi обличчя, настороженi погляди, нервовi рухи. Вони лаються не гiрше за дорослих. І знають про свiт те, чого не знають iншi. Бо їхньою колискою була й залишається вулиця, а колисковими — п’янi розмови та бiйки матерi, батька чи вiтчима. «Ви Андрiйка не гладьте, бо в нього воші», — попереджають мене. «А чому матюкаєтеся?» — допитуюся. «Так легше, — видихають усi разом. — Бо такi нерви беруть часом, що хочеться все бити, а коли сказав погане слово, то наче вiдпускає». Навперебiй розповiдають, звiдки тi «нерви» беруться: «Тебе постiйно б’ють–б’ють. Тодi кричать i знову б’ють». — «Буває ж, напевне, що i заслужено можеш отримати? Один раз по м’якому мiсцi», — пiджартовую. «Раз?! По м’якому мiсцi? Знаєте, як б’ють? — зцiплює зуби 13–рiчний Андрiйко. — По головi кулаками, ногами у спину. Палкою — по обличчю, пательнею, коли їсти просиш».
«О! Приїхали! Приїхали!» — дiтлахи забули й про таке диво, як цифровий фотоапарат. Зграйкою побiгли до машини з їжею. «А що менi привезли? А менi? А цукерки маєте?» — «Їжте–їжте, тiльки не поспішайте», — Борис, водiй i соцiальний працiвник «Карiтасу», каже, що до великих бiд цих малих дiтей звикнути не можна. Нiколи. I додає, що у нас немає вуличних дiтей. Є дiти, якi нiкому не потрiбнi. Як ось цi — дев’ятеро, з Сихівського району, що жадібно зачерпують ложками гарячу їжу.
Кожного дня Борис i медсестра Оля годують на вулицях Львова 75 дiтей. «Серед них є вже багато «приручених». Вони не бояться мiлiцiї i лiкарiв. А найголовнiше: на очах оживають. Перестають бути агресивними та жорстокими. Цими обiдами ми прагнемо навчити їх не красти i хоча б трiшечки пiдгодувати. Бачите, які ж вони худі й обшарпані», — медсестра розповiдає, що на початку проекту «Дiти вулицi» їм зустрiчалося рiзне. В однiєї дiвчинки була цинга та виразка шлунка. Залишена без опiки та пiклування дорослих, дитина жила впроголодь. Iнших дiтей довелося рятувати вiд загноєних ран. Свiжих i задавнених.
Проект «Діти вулиці» благодійної організації «Карітас–Львів–УГКЦ» уже дванадцять років поспіль годує покинутих львівських дітей. Також у кризовому центрі благодійної організації з дітьми вулиці працюють кваліфіковані педагоги та психологи. Нині у центрі — 20 дітлахів дошкільного віку.
«За останні 15 років в Україні значно зросла кількість бездомних, голодних і безпритульних дітей. То ж для вирішення проблеми дітей вулиці у травні 2006 року і розпочався цей проект, — розповідає Богдан Білан, керівник проекту «Допомога дітям вулиці». За два роки ми надали допомогу 300 дітям від трьох до шести років. За сприянням «Карітасу—Німеччини» та Європейської комісії у Львові створили «Дитячий соціальний центр», який за два роки допоміг 120 дітям. До центру кожного дня приходять приблизно 20 хлопчиків і дівчаток від 7 до 18 років. Вони не хочуть повертатись ввечері додому, де на них чекають неблагополучні батьки».
...Нагодованi й зігріті маленькi сироти при живих батьках з’юрмилися бiля кiнотеатру. Сьогодні на обід був борщик, салат зі свіжої капусти і гречана каша з котлетами. Степанко розламує навпiл булочку, якими дiтей пригостили водiй Борис i медсестра Оля. «А вашi дiти вас люблять?» — щиро зазирає менi у вiчi. I не дочекавшись відповіді, вiдвертається: «А я свою маму ненавиджу».
Здавалося б, якщо хто народився за понад 7 тисяч кілометрів від України після Другої світової війни, нехай і в родині емігрантів зі Львівщини >>
У ліцеї Терешківської громади Полтавського району є медичний кабінет, душ, тренажерна зала, фонтанчики з питною водою. >>
У перші дні війни російські війська підірвали мости і перекрили майже всі дороги, відрізавши Корюківську громаду Чернігівської області від України. >>
Це був мій знайомий собака, Акбар... Акбар... Акбарчик... Отакенний здоровань, до пояса мені. >>
На розробку проєктної документації для демонтажу 12 пам’ятників, які містять імперську та радянську символіку Одеська міськрада виділила 200 тис. гривень. >>
У російському полоні загинув мер обласного міста Дніпрорудне Євгеня Матвєєв, якого загарбники викрали у березні 2022 року. >>