Поліські фараони

Напевне, років із десять тому в глибинці волинського Полісся вдалося натрапити на кількох диваків, які втекли до лісу від своїх проблем, цивілізації та людей. «Поліські робінзони» — так назвала я тоді свою розповідь про них, що була надрукована в «УМ». Ця журналістська самовпевненість! Під час одного з недавніх відряджень на Камінь–Каширщину я відкрила ще і село... фараонів. Не єгипетських, а наших, поліських. Прототипи героїв відомої комедії О. Коломійця «Фараони», виявляється, живуть у мальовничому лісовому селі Гута–Боровенська.

Літо — в лісі, зима — на базарі

Отой страшний сон, який наснився героям п’єси «Фараони», про тісто, що втікає з діжі, корову, яка хвицається копитами й вибиває відро з молоком із рук, незаплетені косички і непошиті сукенки для донечок — майже все це стало реальністю для чоловіцтва колоритного поліського села Гута–Боровенська. Спробуйте–но знайти ще таке село, де б жінки так вихваляли своїх чоловіків! І роботящі, і тямущі, і слухняні, а якщо в чарку й заглядають — то лише тоді, коли нічого робити. А такого в селі майже не буває, щоб без роботи сиділи. Та ще й на Поліссі, де треба, як мурахам, поратися на тій бідній землі, щоб щось із неї отримати. Так було завжди, але зараз, коли майже все село офіційно безробітне, працювати треба не розгинаючись. Гутняки і картоплю садити не цураються, і городину. Та є ще одна неофіційна стаття доходів тих, хто живе в оточенні лісів, — гриби. За Гутою–Боровенською вже давно закріпилася слава грибного села...

Куди б узимку не поїхав (маю на увазі великі міста півдня та сходу України), на базарі обов’язково зустрінеш поліщука чи поліщучку із в’язками грибів на шиї. Боровенських гутняків опанувати грибний бізнес змусило саме життя. Хоч колись, як уточнили в сільській раді, так масово люди не їздили на грибні промисли. Гриби збирали, але, в основному, для своїх потреб. Гута впряглася в це діло, коли треба було якось виживати. Тоді до лісу почали ходити не лише жінки, а й чоловіки. І гриби, і ягоди тепер усі збирають разом, не роблячи поділу на жіночу й чоловічу роботу. Жінки влітку в лісі, а взимку більшу частину часу проводять у поїздках на базари. Де великі сім’ї, то до 18 — 20 мішків насушують!

— Коли я прийшла сюди у невістки, мені так дивно все це було. Сусід, дивлюся, сперся, бідний, на кілочок, жінку все виглядає. Літом із сезону, взимку — із базарів. І так цілий рік сам. Літом жінки на буряки їздили в Росію, а взимку гриби продавали. А тепер уже звикла, — розповідає Наталя Войчук, мама трьох діток. — Зранку попоралася швиденько, а тоді — до лісу. Бо як не заробиш літом — потім уже ніде не заробиш копійки. Дайте хоч одному з батьків якусь роботу — можна вже жити.

Соціальний працівник Марія Миколаївна Мороз, яка приєднується до нашої розмови, теж знає справжню ціну грибних заробітків. Це так лише здається, що гроші великі заробляють, а як порахувати...

— Це коли для себе збираєш, то задоволення. Спробуйте дві кошілки на плечі, і так, що лямки аж врізаються в тіло. Їдемо по гриби далеко — і в Маневицький район, і в ліси під інші села. Бо в нас уже немає лісу. Вирізаний дощенту. То не ліс, а діброва. Скоро не буде як ні гриба, ні ягодини для себе де зібрати. Який був ліс, а що залишилося — все через планові так звані рубки. А скільки за сезон бензину треба спалити, щоб об’їздити ліси. Три причепи дров спалиш, щоб ті гриби висушити, а кожен по 240 гривень коштує. Здоров’я вже ніхто не рахує... Взимку в селі жінок удома майже немає, на базарах.

Виглядати своїх дружин із базарних поїздок — справа не з легких. На чоловічих плечах залишаються і господарство, і діти. Тому–то тут кожен чоловік може спекти хліб, видоїти корову і не соромиться нарівні з жінками навіть чорницю збирати, хоч до такого колись тутешні чоловіки не опускалися. Отож жінки Гути–Боровенської геть не безпідставно хвалять свою чоловічу половину. Може не кожен хоче ту корову доїти, але що вміє це робити кожен — переконані...

Один із тих, хто вміє пекти хліб і готувати всіляку смакоту, — директор місцевої школи Віктор Іванович Кузьмич. Його дружині Таїсії Володимирівні (вона теж учитель) по–доброму заздрять усі її колежанки. Пан директор любить вставати рано, і, поки дружина спить, він встигає чи смачної юшки зварити, чи борщику. Тато директора Іван Степанович 37 років у цій школі працював, історію викладав. Син повернувся у своє село, привіз із Вінниччини, де вчився, невістку, і ось уже двадцять один рік біля директорського керма. Більш ніж скромна сільська школа не пасе задніх у Камінь–Каширському районі. Старі шкільні приміщення, яким більш як півстоліття, потихеньку доводиться латати. Нещодавно поміняли дах, зате новенькі сучасні комп’ютери у комп’ютерному класі стали для сільських дітлахів справжнім подарунком. Хоч із меблями скрута, зате комп’ютеризована школа.

Місця «блатні» там позаймали... однокласники

— Та в нас, напевне, півсела має вищу освіту. І сидять без роботи. Але ніхто із села не їде. Вивчився — і додому. Заміж вийшла, чи оженився — за рік–два нова хата, дивись, виросла, — розповідали в сільраді.

Ще одна особливість Гути–Боровенської — сільська еліта, або, як казали за часів радянських, сільський актив. Випадково чи ні, але біля сільського керма господарюють тут однокласники. Директор школи, голова сільради, голова КСП (тепер уже колишній), завідуюча сільським ФАПом, директор сільського Будинку культури — всі в один клас ходили, а тепер разом тягнуть спільний сільський віз. Напевне через те, що знають одне одного ледь не з пелюшок, і працюється їм по–особливому. Мало яке село похвалитися може сільським головою із дипломом юриста. І не просто дипломом (цим сьогодні нікого не подивуєш), а практикуючого юриста, із великим досвідом роботи. Олександр Олексійович Балик свого часу працював у міліції, має вищу юридичну освіту, потім — у районній виконавчій службі, поки односельці не довірили йому, корінному гутняку, найвідповідальнішу посаду — сільського голови. І не помилилися. Де б не працював Олександр Олексійович — він ніколи із села свого не виїж­джав. Хоч були можливості осісти в райцентрі і забути про городи, корів, а жити «по–панському». А він просто не мав потреби кудись їхати зі свого села. Сам він із багатодітної сім’ї, його мама народила дев’ятеро дітей, і всі сини.

Головою односельчани обрали Олександра Балика вже вдруге, бо бачили, що чоловік хоче в міру можливого хоч щось зробити для села. Дорога була в таких баюрах, що їздити вже не можна було — відремонтували. Клуб був ледве не завалився. Задумали підняти старе приміщення, поміняти погнилу дерев’яну підошву, але не домкратом, а своїм способом. Песимісти казали, що нічого не вийде, розвалиться і впаде. Але підняли! Навіть на кінокамеру знімали, як все це робили гутняки. Потім перекрили дах клубу, вагонку придбали, щоб оздобити всередині, підлогу, змурували камін, який обігріває сільське вогнище культури, як може. Не жарко, звичайно, але і дрижаки не беруть. Служитиме ще старий клуб, де відтанцювало не одне покоління гутняків–боровенських, їхнім дітям та онукам і в XXI столітті.

Танцюють усі! Краков’як

А що у Гуті–Боровенській люблять танцювати, як більше ніде в районі — про це знають навіть весільні музики, котрі грають на весіллях. Їх тут завжди перебивають і кажуть: «А ну–но коробушку вріжте!». Так–так, ту саму стару коробушку, або яблучко з карапетою. І обов’язково краков’як. Його танцюють і старі, і молоді. Відродився і фольклорний колектив, яким керує нині вихователька місцевого садочка Ніна Миколаївна Грицюк. Покійний дід Прохор Дмитрук, царство йому небесне, ще встиг наплести постолів для колективу. Виявляється, і постіл сплести, то ціле мистецтво! А зав’язати його на ногах — ще складніше. Поки мама Ніни Миколаївни всім артистам постоли пов’язує — то вже й виступати сил немає. Співати у цьому селі люблять не менше, ніж танцювати. Навіть 80–річна Юстинія Грисюк на сцену виходить.

— Спочатку каже: «Ай, мені встидно!». А ми її вмовляємо, що і картоплю викопаємо, і жито покосимо, тільки заспівайте, — каже пані Ніна. — Пісні наш колектив співає автентичні, записували від старожилів. Одяг збирали теж у наших людей — сорочки вишивані ще, напевне, прабабусь наших. А ось ця спідниця — то, кажуть, такої в музеях обласних немає.

І справді, спідниця виткана дивними узорами на тоненькому полотні. Вишивка на довгих сорочках, які служать за сукню, виконана у незвичних кольорах — не традиційно чорно–червоних, а чорно–синіх і чорно–зелених. Ще й донині сільські майстрині не викидають ткацьких верстатів і взимку сідають за них ткати рушники. Бо як нема в хаті лляного рушника — вважай і витиратися нічим. Хіба можна порівняти найкрасивіший махровий рушник із поліськими з чистого льону? А льону жіночки припасли ще з часів, коли колгосп його сіяв. Багато людей тоді їздили на роботу на Камінь–Каширський льонозавод. Тепер ні льону, ні заводу, ні лляних рушників із простирадлами. Щоправда, біля сусідніх Полиць хтось посіяв торік плантацію льону. Він і зимувати залишився в полі. Видно, порахували всі затрати й залишили в полі незібраним. Якби людям сказали — вони б вибрали, висушили, змолотили, потерли й потріпали. Як і колись це робили. Знаряддя для цього в сільських господах і досі зберігаються. У хазяйстві, як переконує життя, нічого зайвого не буває...