Скандал «високосного» дня

29 лютого буває раз на чотири роки, тобто й день народження лідера Соцпартії Олександра Мороза — теж. І ось у цей «червоний» для соціалістів день календаря до редакції газети «Києве мій», що була рупором столичних соціалістів, вриваються перший секретар міськкому СПУ Микола Данилін разом із секретарем з ідеології Ігорем Шмигіним та озброєним охоронцем. Данилін заявляє, що всі працівники звільнені, й вимагає негайно залишити приміщення. Журналістам навіть не дали можливості почистити комп’ютери, де залишилася їхня інтелектуальна власність. І жодної належної за законодавством матеріальної компенсації, включаючи відпускні, не виплатили.

Чому розправа відбулася саме 29–го числа, а не 28–го чи 1–го? Чому на порушення прав людей, незаконно викинутих на вулицю, ніяк не відреагував лідер партії Олександр Мороз? Чи не через те, що вирішення проблеми «Києве мій» було приурочене до його дня народження — як своєрідний подарунок, схвалений самим лідером партії?

Що цьому передувало — варто знати й ширшій громадськості, тож давайте про все по порядку.

Неоподаткований холдинг Мороза

Нелегка доля журналістів у соціалістичних наймах. Коли восени 2005 року створювалася газета «Києве мій», за наполяганням її головного редактора Людмили Цибулько бюро Київського міськкому Соцпартії прийняло ухвалу зарахувати в штат спеціально створеної структури усіх працівників редакції. Однак та ухвала так і залишилася на папері. Чому? Бо людина, оформлена на роботу з трудовою книжкою, підпадає під захист Конституції України та Кодексу законів про працю, які гарантують право на працю та соціальний захист усім без винятку громадянам. А журналісти, до того ж, — під захист законів «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо.

А так і газета офіційно зареєстрована, й виходила періодично, й у вихідних даних значилися прізвища головного редактора, двох кореспондентів, літредактора, дизайнера, коректора й фотокора. І всі ми з шкури лізли, щоб щотижня заповнювати вісім шпальт цікавими матеріалами… Але з юридичної точки зору редакції… не було. Ви не знайдете її в реєстрі платників податків, а журналістів, які робили газету, — в картотеці Пенсійного фонду.

Господарям видання на те було наплювати: немає людей у штаті — немає й проблем. І відпускні не треба платити, й лікарняні. Лише «конверти», відтак — економія на податках та відрахуваннях у Пенсійний фонд. Дарма, що за законодавством більшості цивілізованих країн несплата податків — один із найтяжчих кримінальних злочинів. У захисників Конституції з партії Мороза — подвійна мораль.

Скільки існує газета, журналістам обіцяли, що найближчим часом їх офіційно оформлять на роботу. Спочатку — при міськкомі СПУ, пізніше — в медіа–холдингу Соцпартії.

Перед останніми парламентськими виборами головного редактора Людмилу Цибулько оформили завідувачкою корпункту холдингу з платнею в одну тисячу гривень — решту, як і раніше, давали в конверті. Інших працівників редакції обіцяли оформити в штат холдингу з січня 2008 року. Загалом, штатні працівники редакцій 27 обласних партійних газет, що входять у холдинг, а також газети «Товариш», оформлені на мінімальну зарплату, з якої їм нараховуються відпускні та лікарняні, а решту грошей платять неоподаткованою готівкою. Та й відпустка журналістів у соціалістичних виданнях становить не 36 календарних днів, як вимагає Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», а лише 24. Так, мовляв, вирішили самі редакційні колективи…

«Боретеся за свої права? Геть із роботи!»

Але повернімося до редакції газети «Києве мій». Минув січень 2008 року, добігав кінця лютий. Юридичного оформлення на роботу ми так і не дочекалися. Тим часом, починаючи з липня 2007 року, зросли вимоги до газети, яка однією ногою опинилася в складі холдингу, а іншою — залишалася в міськкомі СПУ. А заразом зростало й навантаження на журналістів.

За задумом першого секретаря Со­лом’янського райкому СПУ (в миру — віце–президента концерну РРТ) Костянтина Луценка, редакція з семи осіб повинна не лише робити змістовну газету, а й централізовано розвозити її по райкомах, розносити по поштових скриньках та роздавати на вулицях, сама себе перевіряти й доповідати про виконану роботу партійному начальству. При цьому, незважаючи на стрімке зростання цін, ніхто й не подумав підвищувати нам зарплату. Ми навіть не знали, хто ж наш роботодавець: партійний холдинг, керований Ярославом Мендусем, чи Київський міськком СПУ на чолі з Миколою Даниліним.

Поки в партії тривала бійка за головне крісло, редакція опинилася під подвійною цензурою. У січні 2008 року з величезними зусиллями редакція домоглася, щоб наші вимоги та пропозиції вислухало бюро міськкому. На тому засіданні бюро ви, товаришу Мороз, стали на наш захист і обіцяли особисто вирішити питання офіційного оформлення працівників редакції на роботу. Чи то ви забули, чи, може, втратили вплив на Даниліна і його команду, однак та обіцянка залишилася лише файлом на моєму цифровому диктофоні.

Втративши надію достукатися до роботодавців, журналісти газети вирішили вдатися до крайнього заходу. 18 лютого листом попередили першого секретаря міськкому Миколу Даниліна: якщо до кінця місяця працівники редакції не будуть працевлаштовані згідно з чинним законодавством, ми будемо вимушені з 1 березня тимчасово припинити випуск газети. І як же відреагував пан–товариш Данилін? У соціалістичних традиціях. Пам’ятаєте історичний вибрик матроса Желєзняка: «Расхадітєсь, караул устал»? Саме так вчинив і головний київський соціаліст. Напередодні можливого страйку, 29 лютого, він із помічником та охоронцем просто витурив журналістів із робочих місць. Без жодних компенсацій чи інших виплат. До речі, чи не під впливом «допінгу», отриманого на дні народження лідера партії, це робилося?..

Цинічні соцодкровення

Олександр Мороз активно шельмує нинішню владу, звинувачуючи в порушенні Конституції та інших законів, але не бачить колоди у власному оці. Якщо захищає права людини — то насамперед Миколи Рудьковського та Василя Цушка.

Приклади такого «соціалізму по–українськи» можна наводити ще і ще. За час роботи в газеті соціалістів «Києве мій» у мене зібрався чималенький архів. Наприклад, зроблених відкрито — а не прихованим диктофоном — аудіозаписів, які свідчать про системні порушення соціалістами законодавства.

На людях вожді соціалізму при кожній нагоді розводяться по те, що треба, аби всі в країні чітко дотримувалися Основного закону. А як насправді чинять самі? Надамо слово хоча б першому секретарю Печерського райкому СПУ Сергію Петьку (запис зроблено в жовтні 2007 року під час семінару при міськкомі Соцпартії, присвяченого підсумкам позачергових парламентських виборів): «Проводячи виборчу кампанію, я побачив, що рейтинг соціалістів дійсно упав. Залишилися лише фанатики Мороза, які, гадаю, голосували б за Сан Санича, навіть якби він зовсім втратив підтримку народу. У цій ситуації зовсім не було зрозуміло, за кого ми? Які й чиї корпоративні інтереси захищаємо: робітничого класу, середнього чи, може, «дітей війни»? Про «дітей війни» наша Соціалістична партія згадувала тільки перед виборами. А в проміжках між виборами ми не могли належним чином захищати їхні інтереси. Як наслідок, цю тему в нас перехопила Юлія Тимошенко. Відтак я зрозумів, що тут лише один вихід: купувати. Найвищий у місті відсоток, який забезпечив Печерський район, — це куплені голоси. Тільки в мене грошей було менше, ніж у Блоку Литвина, у Партії регіонів та в інших...»

Подібних прикладів і цитат можна наводити багато. Адже на журналістів партійної газети керівники СПУ не звертали жодної уваги й особливо від нас не крилися. Ми для них наче взагалі не існували. Як з’ясувалося, і для вас, пане Мороз, також.

Антон ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ
письменник, у квітні 2007 — лютому 2008 р. — кореспондент газети «Києве мій»

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Із проханням прокоментувати ситуацію в газеті «Києве мій» «УМ» звернулася до першого секретаря міськкому СПУ Миколи Даниліна. Проте він відмовився пояснити ситуацію, назвавши однак закиди авторів статті брехнею. «Бруд і брехню ми коментувати не будемо», — сказав пан Данилін у телефонній розмові кореспонденту «УМ».