Найпростіша модель «Хто/що?» — це те, що зазвичай іменують «чистим жанром»: детективи, бойовики, трилери. У згорнутому вигляді — звичайнісінькі кросворди, оперті винятково на номінативне запитання («хто/що?»). «Це культура, що її споживають пасивно, з вимкненим мозком», — пише сучасний британський культуролог (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005).
«Високочола публіка» озиває такі твори не інакше як пара–, квазі–, недо–літературою, або й геть неполіткоректно — макулатурою. Але ця риторика — лише захисна реакція мікроскопічно малого читацького прошарку. Насправді читачі «усіх країн і народів» воліють не вантажити себе «літературними» проблемами, коли негараздів вистачає у повсякденні, — саме тому бестселером завжди і всюди стає «жанр». Це знав іще Чехов: «Художественные произведения содержат не то, что нужно, а то, что хочется; они не идут дальше толпы и выражают только то, что хотят лучшие из толпы».
Коли ж відверто, то й самі «інтелектуали» залюбки беруться за «хто/що–літературу», бо, як казав філософ, «абсурдно весь час серйозно чимось займатися. Це і недоступно людині, та й характер псує» (Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Єдина проблема у споживанні «жанру» — не трапити на підробку. І то неабияка проблема, оскільки справжнього графоманства та відвертої халтури тут чи не десяток на один фаховий витвір.
І український літпроцес — не виняток. Тож оминемо увагою гумус–тексти й кинемо оком на грамотно сконструйовані «жанри». За такий у минулорічному асортименті може правити роман «Легенда про Безголового» Андрія Кокотюхи — автора, який чесно не ставить хоч трохи складних питань ані перед собою, ні перед читачем. Пазл свого детективу він складає ретельно, безжально відкидаючи усе зайве (включно з навіть мінімальною психологією персонажів), що заважає стежити за розслідуванням. Такий суто декоративний сюжет ідеально лягає на технологію малобюджетного телесеріалу, й не випадково продюсери вхопилися за цей текст іще на стадії рукопису. Авторові повправлятися б у жонглюванні словами — і можна говорити про наявний зразок найпростішого детективу.
Складніший жанровий випадок — молодіжна проза. Тут уже центром оповіді є не пригода як така, а життя як пригода. І головна проблема таких текстів — хаос юних авторських відчуттів.
Пубертатно–гормональний надмір (Андрухович називає це «чесна енергетика незрілості») автоматично ставить питання «як?» — як ТАКЕ може зі мною відбуватися? І розібратися геть непросто, коли «життя Машулі, якщо вже говорити зовсім відверто, — це вирвані з будь–якого тексту сторінки» (це вже рефлектує на молодіжну прозу Михайло Бриних у повісті «Електронний пластилін» — К.: Факт, 2007).
Але розібратися кортить конче, нехай навіть інструментів для такого дослідження у «молодого письменника» немає жодних. Єдиний спосіб — прожити «дивовижні» (себто раціонально не усвідомлені) пригоди ще раз, на папері. Андрухович назвав це «роман–житло... Це страшенно близько до чукотського народного «Што віжу, о том пою». Критик Ігор Бондар–Терещенко пише у цьому зв’язку про «народження формули персонажного автора в літпроцесі (не плутати «з ліричним автором» у літературі!)», а бєларуський письменник Уладзімір Арлов вже подає портрет цієї «формули»: «Чоловік у дзеркалі мав більше схожості не з письменником, а з його персонажем». Словом, наголошує наш порадник Джон Сторі, — це «культура, що її люди створюють для самих себе».
Молодіжний відлам «як–літератури» — графоманський за визначенням. В тому доброму сенсі, що юнак/юнка обирає з–поміж багатьох спокус дорослого світу найменш шкідливу — «любов до писання». А чи стане те писання літературою, залежить від мужності автора перейнятися питанням «чому?» — питанням сенсу буття, з якого й починається власне література. Інакше кажучи, можна без проблем лишитися по цей бік «любові до писання», коли «персонажного автора» «аніскільки не гнітив якийсь моральний аспект, — це була не його тема» (Ріо Кундер. Panicoffski. — К.: Гамазин, 2006), і при цьому мати успіх в читача–однолітка, якщо не забувати про дотепну схему В.Діброви: «—Не забудь про пиво.—Чого це я раптом забуду про пиво?».
Значний (коли не критичний) домішок «чому–рефлексій» подибуємо у нинішніх лідерів молодіжної прози: Тані Малярчук (№3 в рейтинґу), Сашка Ушкалова (№4), Софії Андрухович (№12), Любка Дереша (№30). Та водночас у їхніх текстах ще дається взнаки «равликовий досвід» («термін» О.Ульяненка) — настільки, що навіть в, умовно кажучи, «дорожніх нотатках» Світлани Пиркало (№39) та Ірени Карпи (№50) маємо «мандри равлика».
Неабияк дістається на горіхи сучасній молодіжній прозі у романі Володимира Діброви «Андріївський узвіз» (№7). «Вони свято вірять, що література — це слова. А не те, що за словами». А сюжетної «ексклюзивності» літературна молодь досягає, за Дібровою, через таке гасло: «Проречи свіже слово. Кинь світло на те, що коїться в нужниках» («сверблячка така, жага переступити межу», — менш роздратовано каже про те саме М.Бриних).
Звідки ця роздратованість визнаного майстра «чому–літератури»? Та, як замислитися, чого ж їй не бути? В.Діброва здійснив за своє літературне життя з десяток віртуозно–веселих операцій–книжок над «глибоким духовним світом простих людей» (з яких частіше, аніж хотілося б, і рекрутуються нові автори). Мало хто знається краще за нього на сміхових озброєннях. Цей, сказати б, аристократ абсурду прекрасно усвідомлює небезпеку порушення сміхових табу — то як тут спокійно спостерігати за деградацією почуття гумору, оприявленого в молодій прозі? Це саме те, про що на теоретичному рівні розмірковує Оксана Забужко у своїй останній книжці: «Втрата (аристократичного) відчуття, з чого достойно сміятись, а з чого ні, етичної дистанції між самоіронією й самоприниженням. Сьогодні в нас подібне плебейство інколи, з банального вкраїнського невігластва, кваліфікують як «постмодернізм».
Все це перебуває в «Андріївському узвозі» на сюжетному марґінесі, але сказалося таки не випадково. Роман В.Діброви — про невиліковно затруєну випарами радянського конформізму людську душу, що призвичаїлася жити перебіжками «вздовж харчоблоку і повз ізолятор у бік прохідної», легковажно лишаючи «на потім» мрії, чернетки, кохання і вчинки — й заливаючи, як абсентом, самозради блазнюванням. А такий ментальний алкоголізм невідворотно веде до плебейських мутацій, як–от: «Гінеколог, але горілку він п’є, як сантехнік». Тож Дібровини «младопрозівські» інвективи — для тих читачів, що вже затратили здатність бачити «те, що за словами».
«Чому–література» репрезентована у минулорічному асортименті доволі потужно: «Житло» Володимира Кашки (№5), «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк (№6), блискучий дебют Тараса Антиповича «Мізерія» (№10), «Епізодична пам’ять» Любові Голоти (№13), трикнижжя Степана Процюка (№14), «Серафима» Олеся Ульяненка (№18), «Електронний пластилін» Михайла Бриниха (№25), «Провідна неділя» Софії Майданської (№31)... Кожний із цих творів надається — попри просте читацьке задоволення — ще й на мікросоціологічний аналіз сьогодення. Бо, власне, за допомоги «чому?» й шукають за прихованими причинами хронічних маразмів на кшталт «маємо, що маємо».
Що ж до топ–літератури, котра одважується ставити буттю питання «навіщо?», вимірюючи його, буття, трансцендентну висоту та позасвідому глибину, — то рейтинґ цілком адекватно чолять Марія Матіос та Валерій Шевчук (я б додав сюди і «Таємницю» Юрія Андруховича — попри несправедливо низький, як на мене, №11 у рейтинґу). Про ці книжки не можна писати побіжно, тому обмежуся лише однією на перший позір парадоксальною нотаткою з їхнього приводу: найбільший успіх приходить тоді, коли «вища математика» літератури не забуває простих правил «арифметики» — детективно–трилерних лекал.
Сучасна українська проза / драматургія
1. Марія МАТІОС. ...Майже ніколи не навпаки. — Л.: Піраміда, 176 с.
2. Валерій ШЕВЧУК. Сон сподіваної віри. — Л.: Піраміда, 416 с.
3. Таня МАЛЯРЧУК. Говорити. Сер. «Графіті». — Х.: Фоліо, 182 с.
4. Сашко УШКАЛОВ. БЖД. Сер. «Exceptis excipiendis». — К.: Факт, 240 с.
5. Володимир КАШКА. Житло. — К.: Український письменник, 191 с.
6. Галина ПАГУТЯК. Слуга з Добромиля. — К.: Дуліби, 336с.
7. Володимир ДІБРОВА. Андріївський узвіз. Сер. «Exceptis еxcipiendis». — К.: Факт, 248 с.
8. Юрій АНДРУХОВИЧ, Олександр ІРВАНЕЦЬ, Віктор НЕБОРАК. Бу–ба–бу. Вибрані твори. Сер. «Приватна колекція». — Л.: Піраміда, 392 с.
9. Юрій ВИННИЧУК. Весняні ігри в осінніх садах. — Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 288 с.
10. Тарас АНТИПОВИЧ. Мізерія. — К.: Нора–Друк, 208 с.
11. Юрій АНДРУХОВИЧ. Таємниця. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 478 с.
12. Софія АНДРУХОВИЧ. Сьомга. — К.: Нора–Друк,352 с.
13. Любов ГОЛОТА. Епізодична пам’ять. Сер. «Exceptis еxcipiendis». — К.: Факт, 288 с.
14. Степан ПРОЦЮК. Жертвопринесення; Тотем; Канатоходці. Сер. «Інша проза». — Івано–Франківськ: Тіповіт, 207+192+302 с.
* У номінаційному списку фігурувало 138 новинок
Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ
У своїй «Сьомзі» Софія Андрухович показала очевидне письменницьке зростання, а от в її батька вийшов роман чи–то кризи середнього віку, чи–то кризи жанру — і не рятують його, на жаль, навіть стилістичні досягнення.
Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ
Ювілейна збірка «Бу–Ба–Бу» — велика й важлива подія минулого літературного року. Це вже наша класика. А за відсутності справжніх літературних подій, яких, на мою думку, було аж півтори, — це видання легко виходить в лідери.
Півтори події — це насамперед якість прози «Сьомги» Софії Андрухович. Хоч зосередження наших авторів, а надто молодих, винятково на власному внутрішньому світі є хворобою усієї сучасної української прози, проте С.Андрухович відрізняється від, скажімо, І.Карпи тим, що Карпа намагається змусити увесь світ дивитися на себе, круту, а С.Андрухович ніби говорить: дивіться, що зі мною сталося, здається, з вами трапилося щось схоже. Важливо не що ти пишеш про себе, а як ти пишеш про себе. Добре, коли б молоді почали щось створювати, поки що ж — лише описують, що відбулося в їхньому ще не тривалому житті.
На половинку літподії тягне декілька книжок: «БЖД» Ушкалова — тому, що молодий і нахабний (чим і цікавий), «Таємниця» Андруховича–старшого — скоріше, подія зі знаком «мінус»: не виправдав сподівань, розчарував читача. Він, звичайно, розкішний письменник, але саме через те його відносна невдача сприймається читачем так болісно. До всього, пан Андрухович, здається, трохи втратив орієнтири в цьому світі: йому тепер здається, що коли його критикують — значить, критик дурень.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
