Не сироти казанські

Власне, не лише за східною традицією кожен рік чомусь присвячують. В Україні «традиційно» він також проходить під певним знаком. Не зодіакальним, звісно, а проблемним. Згадайте, вирішенню яких проблем присвячувалися останні роки: охороні здоров’я (2001), боротьбі зі СНІДом (2002), культурі (2003), сім’ї (2004), ветеранам (2005), селу (2006), українській книзі (2007). Змінювалися президенти, а ще частіше уряди, а традиція залишається. Хоча зазвичай це радше скидалося на піар–кампанію, ніж на бажання змінити щось суттєво. Хай кине в мене камінь той, хто доведе, що нам вдалося зупинити поширення СНІДу, уберегти від занепаду заклади культури, врятувати від вимирання наші села...

2008–й Віктор Ющенко оголосив роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На Харківщині кажуть: таке враження, що Президент саме їх мав на увазі. Адже область у цій справі — на передових позиціях. Якщо на Київщині виховують у сім’ях 284, а на Донеччині 257 сиріт, то на Харківщині ця цифра сягає 341 дитини. Уже нинішнього року взято під сімейну опіку троє дітей. Утім, за кожною цифрою — сотні людських доль.

«Хто тебе з таким вантажем заміж візьме?»

Це сьогодні начальник управління у справах дітей Зміївської райдержадміністрації Світлана Павлова називає Наталю Ніколаєнко матір’ю від Бога. А тоді, у 2003 році, коли дівчина виявила бажання взяти на виховання дітей, поставилася до неї з недовірою. Адже дівчиську ледве виповнилося дев’ятнадцять, у неї в самої, здавалося, молоко на губах не обсохло.

Добряче обміркувати своє рішення радила Наталці і її мати — Любов Іванівна. Вона розповідає мені, як сама зростала сиротою, без матері. Та ще й батько в чарку частенько заглядав. Щоправда, Бог, за її словами, послав доброго чоловіка, з яким вони народили й виховали семеро дітей. Наталка — старша.

— Як ти справлятимешся з такими клопотами? — запитувала Любов Іванівна. — Як відчуєш материнську любов, коли ще не була матір’ю? Ти ж молода, а за тобою такий «паровоз», хто тебе візьме заміж?

— Мамо, мені Бог дасть чоловіка, який доглядатиме сиріт, — відповідала Наталка. — Вони ж у мене не нагуляні.

Любов Іванівна пригадала, як старша донька ще з малечку няньчилася з чужими дітьми, як проводила уроки в недільній школі... Словом, батько з матір’ю не лише благословили Наталку, а й пообіцяли допомагати.

Сьогодні в дитячому будинку сімейного типу, де матір’ю–вихователькою працює Наталка Ніколаєнко, дев’ятеро дітей. Даринці, коли її взяли на виховання, було 4 місяці, Павликові — два з половиною роки, решті — не більше 9 місяців.

Але кожен уже мав непросту долю.

«Бізнес на дітях? Хай спробують!»

Ваню Жовтенка знайшли на холодних бетонних східцях. Хто його підкинув — невідомо. Ні роду, ні племені. Сталося це в жовтні, тому й прізвище таке дали хлопцю.

— З дев’яти дітей — жодного не було здорового, — говорить Любов Іванівна. — Он та дівчинка постійно втрачала свідомість. В інституті Амосова лікарі сказали: гарантія, що житиме — 50 відсотків... Виходить Наташа і плаче... Аж тут підходить стара лікарка, якій донька усе й розповіла. Жінка заспокоїла: мов­ляв, її син із подібним діагнозом дожив до сивин — запарюй трави й купай у настої дитину... Вони тепер усі паряться у трав’яних настоях, адже в переважної більшості дітей — проблеми з центральною нервовою системою.

Іншій дівчинці лікарі взагалі поставили діагноз, як смертний вирок. Любов Іванівна стверджує, що допомогла молитва: «Боже, невже ти нам дав цю дитину, щоб вона померла?..» І сталося диво: три аналізи були страшними, усі подальші не підтвердили хвороби.

З Наталкою мені зустрітися не вдалося. Один із вихованців захворів, і жінка лягла з малюком до лікарні. Розповіла мені про все Любов Іванівна. Дивна історія була в цієї хати у селищі Борки, де Ніколаєнки власними руками зробили євроремонт, умеблювали його для дітей. Колись він належав ветерану війни, в якого у п’ятдесяті відібрали дітей через його тверду віру в Бога. Отож, на думку теперішніх мешканців, не випадково тут облаштувалася прийомна сім’я...

Я слухав розповіді і несподівано запитав:

— А не звинувачують вас у тому, що на дітях хочете зробити бізнес?

— На жаль, іноді доводиться чути й такі закиди, — каже Любов Іванівна. — Але перш ніж говорити, нехай візьмуть бодай одну таку дитину і зроблять бізнес. Якщо ти не любиш дітей, то чи зможеш стати для них матір’ю?

Вісім пар щасливих дитячих очей говорили, що все це правда. До речі, за прикладом Наталки в сусідньому Соколовому родина Павлішинців узяла під опіку сиріт. До своїх шести додалося ще троє чужих... Ні, не чужих — таки рідних...

«...Від батька до сина»

У будинках сімейного типу прийнято вихователів називати татом і мамою, а дітей — сином і донькою. Власне, більшість батьків кажуть, що вони ставляться до дітей, як до рідних: прагнуть дати їм освіту, зіграти на все село проводи до армії, а потім весілля... Однак будь–хто може таку дитину усиновити, як і у звичайному дер­жавному дитячому будинку.

— Ми попереджаємо батьків, що вони є лише батьками–вихователями, і вони з цим погоджуються, але коли через кілька місяців приростають душею до дитини, то не так просто віддають її чужим дяді чи тьоті, — говорить начальник служби у справах дітей Харківської облдержадміністрації Тетяна Печерських. — Закон і мораль тут не знаходять злагоди.

Вихід — самим батькам–вихователям усиновити дитину. Однак жоден із батьків прийомних сімей чи дитячих будинків сімейного типу не оформив усиновлення. А, власне, лише за таких умов, коли прийомні діти зрівнюються у правах із рідними, вирішуються їхні майнові проблеми.

На думку Тетяни Петрівни, те, що нині в державі приділяється така увага всиновленню, допоможе вирішити й цю проблему. Зокрема, до Верховної Ради вже спрямовано проекти, щоб батьки–усиновителі за всиновлену дитину отримували ті ж кошти, що й звичайні батьки при народженні малюка. Передбачається хоча б частково звільнити батьків–усиновителів від оподаткування, одному з них надавати місячну відпустку, аби міг установити місточок контакту з дитиною.

Проте вже сьогодні в пресі можна прочитати судження, що закон, цілком імовірно, викличе обурення тих, хто виховує рідних дітей. Мовляв, а чим вони гірші? Цю проблему доведеться вирішувати, як у матеріальній так і моральній площині.

За двома зайцями

У Зміївському районі несподівано для себе я почув думку, що державні сиротинці часто неохоче віддають дітей до сімей. Особливо тих, у кого немає проблем зі здоров’ям. Мимоволі закралася думка: а що, як інтернати заробляють на цьому? Проте начальник служби у справах дітей вказує іншу причину: державні сиротинці фінансуються залежно від того, скільки дітлахів у них. Отож що менше вихованців, то гірше фінансування. Словом, серед персоналу дитячих будинків існує страх втратити роботу. Тетяна Печерських говорить, що розвіяти його має програма реформування дитячих закладів. Згідно з розпорядженням «губернатора», вже створено робочу групу, яка розроблятиме обласну соціальну програму реформування закладів інтернатного типу. До неї входять представники закладів освіти, охорони здоров’я, соцзахисту, керівники інтернатних закладів.

Належить вирішити чимало проблем. Одна з них — у зак­ладі, де мешкало, скажімо, 200 сиріт, повинні знайти прихисток 50 із того або іншого району. Куди подіти приміщення, які звільняться? Пропозицій багато. Можливо, при таких інтернатах потрібно утворити соціальні гуртожитки, щоб випускник, доки не облаштується в житті, міг там мешкати. Тоді, можливо, менше їх потраплятиме за ґрати.

Сьогодні на Харківщині все робиться для того, щоб дитина, минувши державні заклади (за життя інтернатівець змінює не один), або усиновлювалася, або потрапляла у прийомні сім’ї чи дитячі заклади сімейного типу. Як наслідок, у будинках дитини стало на третину менше дітей. Як бути? Пані Печерських наголошує, що при цих закладах можна, скажімо, створити центри матері й дитини. Для тих матерів, які, народивши немовля, не знають, куди подітися. Можливо, якби мати мала можливість пожити разом з дитиною, звикла до своєї крихітки, то й не полишила її на східцях, як Ваню Жовтенка.

...Словом, ідеться про те, як реформувати сирітство, створивши заклади нового типу, й водночас зберегти матеріальну базу та досвідчені кадри. Власне, це та одна з небагатьох ситуацій, коли можна гнатися за двома зайцями.

Леонід ЛОГВИНЕНКО