Криза революції

Всякий історичний процес рано чи пізно потребує осмислення та аналізу. Особливо якщо ці процеси є гострими і вражаючими для суспільства. Українська політична криза, черговий виток якої ми пережили в січні—лютому 2008 року, є саме тим процесом, який потребує дуже ретельного аналізу, оскільки вона, поза всяким сумнівом, увійде в підручники історії України і матиме неоднозначне трактування у майбутньому.

Є у революції кінець?

Насамперед хотілося б акцентувати увагу на тому моменті, що ми переживаємо кризу Помаранчевої революції.

Революція — це не просто спалах народної активності. Революція — це процес, тривалий процес. Троцький свого часу говорив про «перманентну революцію», Маяковський — про те, що «есть у революции начало, нет у революции конца». Французька революція тривала понад десять років. Революція, яка почалася в Росії в 1917 році, тривала чотири роки — аж до старту політики НЕПу. Тобто можна говорити про тяглість революційних процесів, бо революція — це насамперед зміни в суспільстві, радикальні зміни.

Помаранчева революція мала кілька наслідків.

Перший наслідок — демократизація суспільства. Нехай вона проводилася безсистемно, стихійно, з помилками і перегинами на місцях — але вона відбувалася, про неї говорили. Демократія стала знаком доби.

Другий наслідок — зміни до Конституції, політична реформа, яка мала на меті збалансувати владні повноваження і перерозподілити їх так, аби інститути влади мали рівні можливості для керівництва державою та взаємного контролю над діями один одного.

Третій наслідок — розкол України на «помаранчевий» Захід і «біло–блакитний» Схід.

Четвертий наслідок — чітка декларація європейського вибору і європейської орієнтації України, активізація інтеграційних процесів у європейському та євроатлантичному напрямах.

П’ятий наслідок — це повстання представників «середнього класу» та «офісного пролетаріату», буржуазії, представників малого і середнього бізнесу проти олігархічно–бюрократичного апарату в державі. Як сказав один із політологів, «Помаранчева революція — це бунт мільйонерів проти мільярдерів».

Процеси, що мали місце в Україні протягом останнього року, а особливо в січні—лютому 2008 року, говорять на користь того, що сьогодні ми стоїмо на порозі нових якісних змін. Революція вичерпала себе. Суспільство очікує на Пакт стабільності.

Видозміни революційних здобутків

Давайте поглянемо на те, що відбувається сьогодні з наслідками революції. Свобода слова, про яку так багато говорилося останнім часом, відходить у минуле. Не тому, що хтось забороняє говорити правду, — говорити напівправду або неправду вигідніше. Долар диктує умови, значна частина видань і велика кількість журналістів зрозуміли, що, визволивши свою працю, вони можуть перетворити своє слово й перо на товар, який користується попитом на ринку. На зміну «темникам» прийшли «джинса» і самоцензура авторів. Навіть у часи «авторитарного режиму» не було такого занепаду політичної та економічної аналітики в засобах масової інформації, як нині.

Повстання мільйонерів проти мільярдерів завершилося тим, що кількість мільярдерів в Україні збільшилася: за даними одного поважного видання, в Україні нині нараховується 20 мільярдерів (на час Помаранчевої революції — лише чотири). Ознакою доби стали рейдерські атаки, бізнес–скандали, звинувачення в корупції. Бізнес не відділився від політики. Бізнес перетворив політику на один з інструментів впливу.

Європейський вибір, «євроейфорія» завершилися також нічим: Європа виявилася неготовою приймати Україну до своїх обіймів і пропонує відкласти питання європейської інтеграції України на невизначений час. Найбільш тверезі політики закликають переймати європейські стандарти життя і не розраховувати на інституційне входження в Європу. Проблема євроатлантичної інтеграції (вступу до НАТО) наштовхується на кілька чинників — непоінформованість населення (54% громадян України стверджують, що малопоінформовані про діяльність НАТО), а отже — на неготовність дати ствердну відповідь на питання щодо вступу до НАТО на референдумі; на жорстку позицію з боку Росії; на неготовність значної кількості країн–членів НАТО прийняти Україну до своєї «сім’ї»; на активні дії антинатовського лобі у Верховній Раді. Україна зависла в невизначеній «сірій зоні» — з одного боку — Росія, яка інтегрується у Тихоокеанський простір і демонстративно відмежовується від України кордонами й цінами, з іншого боку — Європа не готова взяти нас під свою «парасольку».

Зміни до Конституції, прийняті у грудні 2004 року як компроміс між революційним Майданом і контрреволюційною більшістю у Верховній Раді, мали на меті обмеження Віктора Ющенка у президентських повноваженнях, створення системи балансів і рівноваг у суспільстві, а також дієвого механізму контролю всіх гілок влади за діями одна одної. Однак на практиці виявилося, що прийняті поспіхом зміни до Конституції призводять до частих правових колізій, статті суперечать одна одній, права і обов’язки інститутів влади прописані надто аморфно. Це викликає постійні конфлікти у владному середовищі, перетягування ковдри між владними структурами.

Нарешті, політичні табори, породжені революцією, сьогодні переживають період внутрішнього розколу. Спершу розколовся «помаранчевий» табір — на «помаранчевий» і «білий із сердечком». Потім були внутрішні процеси в «Нашій Україні», які привели до життя «Народну самооборону», далі — Віктор Балога з товаришами зайняв окрему позицію щодо багатьох принципових питань.

На «біло–блакитному» напрямі — свої ігри і своє розшарування. Представники східноукраїнських бізнес–корпорацій, об’єднані в Партію регіонів, чудово розуміють, що перед ними стоять нові завдання — вихід на світові ринки. І Віктор Янукович не може бути лобістом їхніх інтересів. Потрібно вибудовувати систему стосунків із політиками, котрих однозначно позитивно сприймає Захід як легітимних представників і «адвокатів» українського бізнесу, — насамперед із Віктором Ющенком, а після останніх подій у Верховній Раді — і з Арсенієм Яценюком. Партія регіонів на сьогоднішній день — це вже не монолітна партія. Це — три різні політичні групи, зібрані під єдиним партійним дахом. Кожна з цих груп діє автономно і вибудовує автономні плани. Блокування трибуни у Верховній Раді для Партії регіонів стало лебединою піснею — стрімке падіння рейтингу партії є свідченням цьому.

Голова ВР і гарячі голови

Однак політична криза, криза революції, яка взимку 2008 року набула форм парламентського протистояння, могла мати найнепередбачуваніші наслідки. Невміло проведена революція, революція без компромісів закінчується або громадянськими війнами, або якобінськими диктатурами. Необережні кроки щодо виведення українського парламенту з політичної кризи могли обернутися катастрофою — і для демократії, і для України, і для парламентаризму.

Чимала кількість «гарячих голів» пропонували вчинити за методикою 2000 року. Багато хто пам’ятає, як у аналогічній ситуації представники пропрезидентської більшості вийшли з сесійної зали і провели своє засідання в Українському домі, обравши нове керівництво та позбавивши старе керівництво повноважень. Парламент переформатувався — швидко, якісно, ефективно. Такий же крок пропонували й цього разу: мовляв, більшість виходить в Український дім або спускається у підвали Верховної Ради і продовжує роботу.

Варто врахувати аргументацію спікера Арсенія Яценюка: а уявіть собі, що станеться, коли зберуться не 227 депутатів, а 225? Це означатиме, що де–факто в парламенті не існує більшості. Що далі? Знову кадрові суперечки? Знову відставка і формування уряду? До речі, те, що згодом Верховна Рада не змогла набрати кворуму при голосуванні за скасування депутатських пільг — показово: озвучена Яценюком загроза дійсно існувала.

Представники БЮТ пропонували, аби спікер вів засідання Верховної Ради, сидячи у своєму кабінеті — з трансляцією зображення і звуку на екран у сесійній залі. Яценюк доволі різко попросив не втручатися в роботу Ради, оскільки він не втручається в роботу уряду.

Представники КПУ і Блоку Литвина незмінно вправлялися в красномовстві, вносячи в переговорний процес деструкцію — Яценюк вирішив не запрошувати їх на засідання погоджувальної ради. Мовляв, якщо хочеться продемонструвати риторику без конструктивних пропозицій, дочекайтеся розблокування трибуни і виступайте в сесійній залі.

А ще керівництву парламенту надходили месиджі від радикально налаштованих представників секретаріату Президента: мовляв, треба нові вибори, треба новий парламент. Де була гарантія того, що новий парламент не повторить конфігурацію і помилки парламенту минулого? Що, розганяти кожен парламент, який зіткнувся зі складнощами? Потрібно було виходити з кризового стану, використовуючи ті важелі і можливості, які дають Регламент ВР і крісло спікера.

На якомусь етапі Арсеній Яценюк, здавалося, залишився єдиним, хто повірив у можливість досягнення компромісу. Він усвідомлював одне: криза революційних процесів не повинна призвести до краху парламентаризму в Україні. В нього не вірили, мовляв — молодість, брак досвіду. Але в політиці існує поняття інтуїції та вміння вибудовувати стратегічні схеми. Відмінність молодих політиків від політиків старшого покоління в нас полягає у тому, що молодь навчилася стратегуванню. Старше покоління (яке формує більшість і в стінах Верховної Ради, і в інших інститутах влади) живе, щоденно здійснюючи лише тактичні кроки.

Ті, хто влаштовував облогу, самі потрапили в оточення

Стратегічна лінія Яценюка була вирахувана правильно: він пустив Партію регіонів і інших опозиціонерів до сесійної зали, дав їм можливість зробити всі можливі помилки — і після цього, коли стало зрозуміло, що опозиція потрапила у власну ж пастку, запропонував їй мирну угоду. Фортецю можна брати штурмом, а можна — тривалою облогою. Другий варіант — менш витратний з точки зору ресурсів, але більш ефективний. Стратегія Яценюка — це політична облога тих, хто вважав, що взяв у облогу парламент. Обхідний маневр — як у Хмельницького в битві при горі Батіг: коли Мартин Калиновський вважав, що взяв у облогу Тимоша Хмельницького, виявилося, що сам він оточений набагато більшими загонами козаків...

Партія регіонів опинилася перед трьома фактами: а) відсутність монолітності в лавах партії; б) стрімке падіння рейтингів; в) погроза з боку Президента вдатися до радикальних дій — аж до розпуску парламенту. Це протверезило найгарячіші голови. Трибуну було розблоковано, парламент повернувся до нормальної діяльності. Але чи надовго?

Усе залежить від тих питань, які виноситимуться тепер на розгляд Верховної Ради. Арсеній Яценюк виніс особливо гострі питання — ОУН–УПА, російська мова — у так званий «третій додаток», у перелік відкладених питань. Зараз Верховна Рада мала би врегулювати систему стосунків між інститутами влади, а також прийняти низку важливих економічних та соціальних законів, які чекають на свій розгляд.

Не зруйнувати хитку демократію

Революційні процеси в Україні ледве не закінчилися демонтажем парламентаризму, а отже — і крахом демократії. Кому це було вигідно? Можна лише здогадуватися.

Демократія — це не лише народовладдя. Це і гармонійне поєднання трьох гілок влади. Не може бути демократичною держава з сильним парламентом та слабкою виконавчою владою. Не може бути демократичною держава з сильним Президентом і слабким парламентом або урядом. Заблокований або вдруге протягом року розігнаний парламент не сприяв би розвитку демократії в Україні.

Сьогодні ті, хто критикував Яценюка, визнають його заслугу в справі подолання парламентської кризи. Деякі постреволюційні процеси все ще продовжують нуртувати в суспільстві. Подейкують про переговорний процес між деякими політичними антиподами, про намагання частини Партії регіонів достукатися до серця Юлії Тимошенко, про конфлікт між «помаранчевими» силами і силами «біло–сердечними». Однак усе це — лише останні хвилі того процесу, який увійшов у історію як «Помаранчева революція».

Суспільство переходить до стабільності, й іншого шляху немає. Все, що лежить поза межею стабільності чи веде до дестабілізації — це шлях в нікуди. Україна мала у своїй історії тривалі часи Руїни та громадянських воєн. Рівновага сил у суспільстві така, що зараз головне — її не порушити. Інакше на кому лежатиме вина за суспільні катаклізми?

Кость БОНДАРЕНКО
політолог (Інститут Горшеніна)