Намір зустрітися з отцем Іваном у автора цих рядків, зізнаюся, як на духу, виник давно — надто вже дивними видавалися перекази з вуст в уста про його лікувальні здібності. Такий високий рейтинг цілительської популярності, звісно ж, насторожував: чи не видають «носії інформації», розчаровані офіційною медициною, бажане за дійсне, чи не сприймається «перегінський монах», як його просто називають, останньою рятівною соломинкою?
Півтора року тому, посеред літа, без попередньої домовленості я вже відвідував службу Божу у храмі Закреничного, яку проводив отець Іван. Багато що з того культового дійства справді було незвичним: велелюддя у церкві невеличкого села лише з півторастами дворів, якась по–особливому урочиста набожність та обізнаність з ритуалом — псалми співали майже всі прихожани. І, зрештою, заключний акорд служби: всі стають на коліна і довго моляться за мир у світі, за процвітання України, за незахищених і немічних, за те, аби Господь давав добро усім і кожному зокрема.
Поспілкуватися тієї неділі з отцем Іваном вдалося лише мимохідь, бо саме на 16 липня припав день його народження і привітати іменинника після служби зібралося дуже багато людей. Ми домовилися зустрітися іншим разом. Не знати, коли б він настав, якби про «перегінського монаха» недавно не почув у рідному селі на Черкащині, за 800 кілометрів від Закреничного. Причому співрозмовники–наддніпрянці демонстрували такий рівень обізнаності з його лікувальною практикою, що дивуватися довелося вже мені. Крім того, кілька разів телефонували читачі «УМ» з Чернігівщини й уклінно просили вийти з ним на контакт. Словом, відкладати другу зустріч уже було нікуди.