Як козаки гуманітарну стратегію обговорювали,

Усі очікували, що буде щось. Всі сподівалися на вибух. А якже! У Києві говоритимуть про гуманітарний розвиток регіону. Ото буде! Як прийдуть захисники пам’яток та як скажуть про Лавру або про Київську фортецю! Книжники як вріжуть — за бібліотеку Лесі Українки та за книгарні! А екологи — за безумну забудову та за Труханів острів, який планують віддати на пограбування уболівальникам–2012! Ото буде! Кияни — це вам не якісь там периферійні «діячі». Кияни — це ого–го!

І от настав день 12 березня, коли у Будинку вчителя відбулися Київські міські громадські слухання у рамках підготовки до Форуму інтелігенції. У фойє суцільна демократія — якщо нема у списках, реєструють просто так, та ще й дають товсту пластмасову теку з матеріалами. Перед входом до зали співають дівчата, перевдягнуті українками. Щоправда, на місцях реєстрації дивні таблички — «Управління освіти», «Вищі навчальні заклади»... І дуже багато молоді. Проте, хіба це погано? Нарешті! Виявляється, молодь зовсім не байдужа до гуманітарної стратегії.

Дійство почалося майже вчасно. На сцені — ведучий і трибуна. Ззаду гасло — «Громадські слухання». Все як має бути. Ведучий навіть запросив записуватися на виступи. Демократія!

Щоправда, виявилося, що записатися можна тільки на обговорення, а обговорення буде після основних виступів, а основних виступів буде — чотири теми, та по два–три виступи по кожній... десять із копійками. Ну що ж. Почекаємо. Тим більше — теми глобальні: формування суспільства знань, здоров’я, культура, а також розвиток громадянського суспільства. Обговорили регламент — чи то п’ять, чи то десять хвилин на виступ. І дуже попросили дотримуватися.

Давайте порахуємо — десять основних виступів по десять хвилин, це буде... Що ж. Не так і страшно. Тим більше, що біля мікрофона поважні люди: ректор КПІ, проректор КПІ, ректор інституту (чи то академії?) фізкультури. Науковці говорили, що рівень освіти треба привести у відповідність до... Спортсмени — що треба вести активний спосіб життя. Пан Поліщук (пам’ятаєте, який 2005 року міністром охорони здоров’я по аптеках ходив?) сказав, що курити шкідливо, а японці живуть довше за українців. Є заперечення? І все це люди авторитетні, поважні. Крім того, кожен порушує регламент. У результаті перші дві теми забрали по годині кожна. А заперечити нема що. Теми ж важливі! І актуальні...

Побіжний огляд зали відкрив, що молодь переважно сидить на балконі. Точніше, переважно лежить, заснувши від нудьги на плечах сусіда. Але додому не іде. Чому? Та хто його знає. Може, то саме їхні ректори на сцені, а може, і справді молоді цікаво — колись же справа таки дійде до гуманітарної стратегії регіону.

Але до цього ще далеко. Ведучий оголошує, що часу немає. Що на виступи записалося ще двадцять восьмеро, а до двох тем ще навіть не приступали... Тому пропонується дати слово ще двом і підвести риску. Процедури ухвалення рішення не передбачено, а тому ведучий трактує мовчанку зали як згоду.

Що ж. Нарешті дійшло до культури. Директор Центру Курбаса запропонувала перетворити Київ із культурної столиці на столицю культури. Це забрало п’ятнадцять хвилин. Голова Спілки театральних діячів порадив Києву зі свого бюджету фінансувати міські відділення творчих спілок та проводити театральні фестивалі — ще десять хвилин.

Отже, дві з половиною години пішли на вісім «основних» доповідей. На обговорення часу не лишилося. Головуючий у заключному слові констатував, що ніхто не проти запропонованої гуманітарної стратегії, текст якої був у розданих матеріалах. І тут сталося те, що примусило прокинутися студентів на балконі. Не всіх, звичайно, але деяких.

Із місця почувся відчайдушний вигук: «Я проти!». І демократичному ведучому не лишилося нічого іншого, як запросити до мікрофона єдину протестантку.

Вона говорила про екологію. Говорила добре — і про забудову парків, і про біосферу міста, і про Євро–2012, якого рекреаційні зони можуть і не пережити. Щоправда, гостроту виступу згладжували постійні реверанси в бік попередніх доповідачів: «Я дуже поважаю всіх, хто виступав до мене»; «Те, про що говорили мої попередники — дуже важливо» тощо.

Темпераментний голос доповідачки розбудив студентів на балконі, і вони почали весело аплодувати. Зал пожвавішав. Доповідачка запитала, чому те, що відбувається в залі, називається громадськими слуханнями — при всій повазі й реверансах у бік ректорів, а також проректорів, громадськість слова не отримала.

Здавалося, насувається революція, і слухання далі підуть за зовсім іншим, не запланованим владою сценарієм. Але...

Але зал втомився — дві з половиною години нудних доповідей здатні погасити запал будь–якої аудиторії. От якби ця пані прорвалася до мікрофона на самому початку! Проте хто ризикне дер­тися до трибуни по головах професорів, докторів наук та керівників авторитетних навчальних заходів. Хто ризикне перервати авторитетну доповідь про шкідливість паління тютюну або про активний спосіб життя?

І ми зрозуміли, чому організовувати громадські слухання в Києві доручили Управлінню освіти, а не культури чи, скажімо, внутрішньої політики. Гарантовані доповідачі — всі груди в регаліях, перевірені на лояльність багатьма заходами, що їх проводить управління. Гарантовані слухачі–аплодувальники — студенти та викладачі. Повний зал людей, і навіть на балконі місця зайняті. Звичайно, в таких умовах можна дозволити собі розкіш реєструвати до участі у слуханнях всіх бажаючих. Тим більше що тих, хто не мав запрошення, організатори завбачливо відправляли подалі від трибуни — до студентів на балкон.

А тим часом слово повернулося до ведучого, який вибачився перед правниками (ще двоє основних доповідачів), що їм не вистачило часу розповісти про громадянське суспільство. Щоправда, правники не протестували — лава запасних не завжди виходить на поле. Наприкінці всіх запросили надсилати пропозиції до рішення громадських слухань і розпустили по домівках.

Студенти весело бігли сходами, огинаючи острівці з так і не почутих інтелігентів, які, звичайно, обурювалися, але якось тихо і навіть пригнічено — може, тому що заморилися від академічного багатослів’я, а може, тому що звикли вже до подібних демонстрацій демократичності влади і її ж готовності до діалогу з інтелігенцією.

Хоча якщо замислитися, то назва заходу, який відбувався 12 березня в Київському будинку вчителя — громадські слухання. Слухання — це там, де слухають. А слухали всі довго. Тут уже не прикопаєшся.

Після закінчення підій­шли до Миколи Жу­лин­ського, керівника робочої групи з розробки Концепції гуманітарного розвитку України, яку, власне, і повинні були обговорювати. Микола Григорович знизав плечима: «Я і сам хотів виступити, та бачите, яка історія...»

Тут варто взяти паузу і замислитися.

Здається, навіть за ректорсько–професорською логікою слухання мали початися з доповіді автора, який тезово повідомив би шановній громаді основні ідеї та логіку побудови свого дітища. Проте не виключено, що це ми чогось не розуміємо.

Отже, будемо думати.

І ще одне. Як нам стало відомо, організацію всеукраїнського Форуму інтелігенції планують доручити Міністерству освіти. Цікаво, чому?

Віталій і Дмитро КАПРАНОВИ