...І підтримали «гарну людину»

15.03.2008

Пишу з поваги до видання, яке читаю впродовж багатьох років і яке шанують мої колеги, друзі та однодумці. Це головна причина відгукнутися на публікацію в «Україні молодій» за 21 лютого 2008 року відкритого листа групи діячів української культури та мистецтва до Президента України В. Ющенка під назвою «Ще раз про наш (не наш) інформпростір». Але не єдина спонука. Сталося так, що в день опублікування цього листа в приміщенні Національної ради з телерадіомовлення відбувалося засідання Комітету Шевченківської премії, і я мав змогу побачити відразу кількох авторів послання до Президента. Вони сказали, що їх «попросили підписатися», щоб підтримати «гарну людину» (працівника апарату Національної ради Миколу Гриценка) і вибачилися за цей казус.

На мій погляд, ідеться не про казус, а про чітко сплановану провокацію. І редакція, і будь–хто з читачів можуть легко дослідити, хто підсунув для підписання шанованим людям текст із висновками, що не відповідають дійсності й уже спростовувалися у фахових виданнях (див., наприклад, «Телекритику» за 14 лютого 2008 р.). Але чи є в цьому потреба?

Боротьба за чи проти українізації інформпростору?

Є незаперечна істина: нинішній склад Національної ради, який приступив до роботи у квітні 2005 року, всі як один противники розбудови національного інформаційного простору критикують за те, що він карає телерадіокомпанії, які не хочуть мовити по–українськи; що вимагає різкого збільшення обсягу національного музично–пісенного продукту; що перевіряє виконання законодавчих вимог щодо переваги в ефірі телерадіокомпаній вітчизняних програм; що змусив–таки провайдерів програмної послуги (колишні оператори кабельного ТБ) виконувати норму про включення до пакета універсальної програмної послуги програм українських телекомпаній; що всюди наголошує: «Пріоритети — національному виробнику телерадіопродукції». Власне, саме через таку позицію Національної ради як колегіального органу об’єднуються проти неї відверті україноненависники. Маємо безглузду ситуацію: діячі культури та мистецтва закликають Президента захистити від такої Національної ради чиновника з апарату Національної ради [Миколу Гриценка], який не справляється зі своїми обов’язками і не знайшов інших засобів самозахисту, як оголосити себе... борцем за розбудову національного інформаційного простору».

Для мене найприкрішим є те, що аргументи, які наводить цей борець у своїх численних публікаціях, заявах, зверненнях і скаргах, не витримують жодної критики і спрацьовують, по суті, проти розбудови того ж таки національного інформаційного простору. Як приклад, назву спекуляції на тему вигаданих утисків Національної радіокомпанії України (НРКУ), якій Національна рада ніби не дає радіочастот. Із цього приводу теж був відкритий лист діячів культури і мистецтва. Їх підставили, бо з’ясувалося, що протягом 2007—2008 років Національна рада вирішила надати Національній радіокомпанії 63 частоти з 78, які виносили на конкурс (феноменальний результат!). Натомість нам довелося забрати в НРКУ понад 100 (!) частот, які вона не використовувала, або — безпрецедентний факт! — всупереч закону безліцензійно використовувала зарубіжна радіокомпанія «Голос Росії». Нині додатково з’ясувалося, що на FM–частоті державної НРКУ шість годин незаконно мовить ТОВ «РадіоЕра». А ще другий канал Національного радіо перепоступається своїм ефіром програмам «Голосу Америки», «Німецькій хвилі», Бі–Бі–Сі. Навіть нам не зрозуміло, хто «стриже» гроші на розміщенні в цей час реклами. Чи можуть пояснити підписанти одного з відкритих листів, чиї інтереси вони захищали?

Або ще один приклад. Безліч видань та відповідальних працівників державних установ було втягнуто в дослідження скарги з приводу того, що Національна рада підписала із загальнонаціональними телерадіокомпаніями меморандуми про співпрацю в розвитку національного інформпростору. Відповідно до вимог цих меморандумів, з 2005–го по 2007 рік спільними стараннями було досягнуто значних здобутків: приміром, частка україномовних телепередач збільшилася в середньому з 35—50% до 60—75%, а в деяких телерадіоорганізаціях — до 90—95%. Вітчизняний музичний продукт сягав тоді 2—7% (у кращих радіокомпаній — 12—15%), а нині 20—35%(у лідерів — до 50% і більше). І члени Національної ради, і керівники підрозділів її апарату, і медійні громадські організації, і самі телерадіокомпанії вважають, що меморандуми дали хороші результати. Але одна людина стає апологетом протилежної думки. Поширює особисті висновки навально й агресивно, використовуючи своє посадове становище та можливості своєї установи у війні проти цієї самої установи.

На чию користь провокація?

Відкритий лист групи діячів культури та мистецтва спрямований таким чином, на захист чиновника, який затято бореться проти свого органу, претендуючи, крім усього іншого, на роль «громадського діяча» (так сказано в листі). Осмислимо цю ситуацію: людина, яка отримує зарплату державного службовця за виконання конкретних обов’язків — інформувати громадськість про діяльність Національної ради, насправді не лише не виконує доручень з інформування, а й день у день воює проти Національної ради (конституційний орган із восьми осіб) та проти апарату цієї ради (колектив із 250 осіб, який рішеннями профспілок засудив провокаційні вчинки свого колеги). Чи можливе таке будь–де, включно з країнами еталонної демократії?

Гадаю, не варто тут перелічувати, які догани і за які «заслуги» має цей працівник, на захист якого організовуються листи до Президента, хоча в останні роки цього пана атестовували на посаді лише за умови виправлення конкретних недоліків у роботі. Це я до того, що «громадським діячем» він раптово став місяць тому, а не справляється зі своїми обов’язками відповідно до вимог Національної ради — вже не перший рік. Не варто, мабуть, писати й про те, що до такої своєрідної «громадської діяльності» він не вдавався ні тоді, коли на його очах із подачі колишньої Національної ради трощили апаратуру радіо «Континент», ні тоді, коли Президент Л. Кучма забороняв виконувати рішення про українську мову телерадіопередач, чи коли перед президентськими виборами намагалися припинити мовлення«5–го каналу».

У результаті маємо те, що маємо: «громадський діяч», за якого «попросили підписатися» деяких діячів культури та мистецтва, стає героєм тих, хто ненавидить усе українське.

Національна рада за кожної нагоди наголошує на тому, що вважає своїм основним завданням утвердження українського телебачення і радіо. Нам було значно легше, доки з такою позицією державного органу боролися політики відомої орієнтації. І стане важче, коли ці україноненависники озброїлися відкритим листом відомих діячів культури та мистецтва.

Провокація вдалася?