Рустам Аджи: Якби залишився у циганському таборі, був би ніким

Десь у Сполучених Штатах його історія цілком могла б стати основою для сценарію голлівудського блокбастера. Хлопчик із циганського табору тікає з сім’ї, щоб займатися спортом, обмежує себе в усьому і сходить на світову вершину. Однак у нас історію цієї непересічної постаті мало хто знає.

У 1995–му 21–річний маріуполець Рустам Аджи став першим чемпіоном світу з греко–римської боротьби в історії незалежної України. Через вісім років він залишив спорт після поразки в фіналі ІІ літніх Всеукраїнських ігор 22–річному Володимиру Шацьких. Тому самому, котрий у 2006–му принесе Україні друге світове «золото» в класичній боротьбі.

«Навіть Шумахер не стане чемпіоном світу, якщо машину заправлять поганим бензином»

— Спорт я залишив у віці, який для багатьох моїх колег є періодом розквіту, — почав свою розповідь кореспонденту «УМ» Рустам. — Хоча міг ще боротися: навіть зараз можу нам’яти боки молодим...

Коли я вперше програв Володі Шацьких, був переконаний, що випадково. Більшість фахівців вважали так само. Незабаром я виграв у Вови очну сутичку в Маріуполі, але після цього програв йому ще двічі. Тоді й вирішив, що бути чиїмось дублером після всіх перемог, здобутих у минулі роки, не варто.

Боротися для власного задоволення можна завжди, але ж потрібно перемагати. Друге й третє місця — не для мене. Тому краще красиво піти, ніж бути посміховиськом. Адже коли ти в розквіті сил — у тебе всередині палає полум’я, ти рвешся на килим. Але з роками ця пристрасть вщухає, і ти відчуваєш, що швидкість уже не та. От на недавньому чемпіонаті України Варданян і Рачиба продемонстрували, що таке молодість, сила, енергія!

— Часто згадуєте, як виходили на килим?

— Слабким суперникам я ніколи не програвав. Той самий Шацьких став другим після мене українським чемпіоном світу, виграв Гран–прі Піддубного, на якому з українців за останнє десятиріччя зміг перемогти лише нині покійний Вакуленко, я був другим, а Дараган — третім.

Думаю, Шацьких спроможний виграти на Олімпіаді в Пекіні. Він унікальний борець з видатними даними, важливо лишень, щоб Володю правильно підвели до Ігор. Це справа складна — тут і психологія, і нервова система, і фізична готовність. Знаю це з власного досвіду.

У 1995–му я виграв п’ять змагань поспіль, включаючи чемпіонат світу. Причому я не просто перемагав суперників, а «вбивав» їх із рахунком 7:0, 5:0. Але на Олімпійських іграх–1996 я тим же опонентам поступився, бо не витримав нервового навантаження; можливо, й процес зміни кліматичних поясів негативно позначився, десь хиби в тренувальному плані були. Мені й досі прикро, що не став призером Олімпіади.

У 2000 році в Сіднеї я був просто в ідеальній формі. Першу сутичку в білоруса Копитова виграв за 40 секунд! Думаю, все повинно бути добре, поперло. Однак у наступному поєдинку несподівано програв поляку Вольному, хоча й вів 2:0, й усе... То, мабуть, доля.

Для прикладу, угорець Аттіла Репка, якого я впевнено переміг у фіналі чемпіонату світу–95, чемпіонати Європи вигравав чотири рази, був олімпійським чемпіоном Барселони, а ось на світових першостях не тріумфував жодного разу. Бог завжди допомагає тим, хто трудиться і не щадить себе. Треба терпіти і, незважаючи на невдачі, йти до мети. Не може такого бути, що нещастити буде вічно — десь ти себе проявиш.

— Рустаме, кажуть, у сучасній боротьбі все купується й продається. Не будете заперечувати?

— Не буду. Зараз ця «галузь» процвітає. Скажімо, всі знають, що кубинці — фантастичні борці, особливо «тяжі». Суперваговик Лопес Нуньєс — так просто унікальна людина. На Кубі за виграш Олімпійських ігор або чемпіонатів світу борцю дають 2000 доларів, але, скажімо, якщо турки запропонують 100 тисяч, він погодиться програти й посісти друге місце.

Я був на Кубі і знаю, що 100 тисяч доларів там — що для нас 20 мільйонів. А турку на батьківщині за перемогу на Олімпіаді дадуть мільйон «зелених». То чому б йому не розщедритися на «стимулювання» суперників?

Я, наприклад, точно знаю, що нашому Давиду Салдадзе за поразку в півфіналі від грека Таноса давали 150 тисяч доларів. Але Давид сказав: «Нізащо!». (Салдадзе тоді переміг, а у фіналі поступився шведу Люнбергу. — Авт.).

І я б на місці Давида вчинив так само. Можливо, справа ще в тому, що в нас у Маріуполі борцям завжди добре платили. А якщо ти чемпіон світу чи Олімпіади, то взагалі можеш не турбуватися ні про що. Ймовірно, тому нам чорні думки в голову не лізли.

А от вірменину Назаряну за олімпійське «золото» вдома подарували... велосипед. Тож не дивно, що Армен переїхав до Болгарії, адже спортсмен такого калібру не повинен хвилюватися, за що йому жити. Ставши олімпійським чемпіоном уже як громадянин Болгарії, Назарян миттю перетворився на мільйонера.

Нашому ж Володі Шацьких за виграш чемпіонату світу заплатили копійки. Це неправильно. Чому в нас лише футболісти не ходять і не клянчать грошей на вітаміни чи збори? Спортсмен має добре їсти, притому те, що треба: мед, горіхи, курагу, м’ясо, ікру. Від нас же вимагають високих результатів. Скажіть мені, чи може болід Формули–1 добре ганятися на поганому бензині, навіть якщо за кермом Міхаель Шумахер? В Україні за всю історію було всього три олімпійські чемпіони з усіх видів боротьби. Невже їх не можна гідно забезпечити?

«Годують тричі на день, тренуюся постійно і сплю. Рай!»

— Вам часто доводилося затягувати ремінці задля економії?

— Я себе обмежував на різних життєвих принадах, в одежі, але на харчах не економив. Тому що знав: якщо буду погано їсти, то ніколи нічого серйозного не виграю і, відповідно, хороших грошей не зароблю. І дійсно, коли став чемпіоном світу, мені вже вистачало на все без обмежень.

— Але ж ви дуже рано одружилися, тож забезпечувати потрібно було не лише себе, а й сім’ю…

— Так, коли мені було 20, у нас уже народився перший син. У ті часи рахували кожну копійку. Але я через рік став чемпіоном світу, й справи пішли на лад. Хоча до труднощів я звик з дитинства.

У 14 років мені довелося піти з сім’ї. Я ж народився і виріс у циганському таборі з усіма його атрибутами. У двокімнатній квартирі ми спали на підлозі, коли вночі вставав до туалету, доводилося переступати через батьків, братів і сестер — всього вісім осіб. Зрештою, те, де ми жили, навіть житлом назвати важко — в мене зараз кухня ширша, ніж ті дві кімнати.

Постійні гульки, куріння в квартирі — у таких умовах хіба можна було вирости в сильного спортсмена. Тому я попрохав тренера Геннадія Гавриловича Узуна дати мені житло і з часом оселився в гуртожитку, де мешкав шість років. Приходив після тренувань, брав хліб, вмочував у чай — ось такий і наїдок. Тому я безмежно вдячний наставникам, котрі постійно підтримували мене фінансово. У подарованих кросівках я ходив і взимку, і влітку — іншого взуття не було. Якщо вигравав якийсь турнір — тренери мені вручали спортивного костюма. Радів безмежно!

У ті часи я займався навіть у вихідні, коли всі відпочивали. Якщо тренери казали підтягнутися на перекладині 100 разів, я робив це 150 разів. Тренування я не пропускав ніколи — хіба що був дуже хворий.

Нинішній збірник Бо­лат Абдуллаєв якось сказав, що за п’ять років перебування у Маріуполі йому вже стало цікаво, чи Аджи пропустить бодай одне тренування. Однак я навіть не запізнювався. Більше того, я завжди просив тренерів, щоби брали мене на збори під час канікул. Удома ж не було чого їсти, а там годували тричі на день; крім того, я лише тренувався й спав. Рай просто!

— Батьки на вас не ображалися, що ви покинули їх заради спорту?

— Ні, вони поважали мій вибір, а я їх відвідував і допомагав, чим міг. Коли записався у секцію боротьби, потрапив до хороших тренерів — нині, на жаль, покійного, Пустовалова й Узуна. Подивився, як люди живуть і задумався: «Ну, що мені світить у таборі? Можна ж жити набагато краще».

Зважте, скільки б циган не починали боротися після мене — нікому не вдалося піднятися достатньо високо, бо не витримували спортивної дисципліни. Усі звикли до кочівного життя й через рік–два–три кидали боротьбу. Може, така доля спіткала б і мене, якби залишився удома.

Мама й тато вже повмирали, а братів і сестер я підтримую. До речі, зі свого брата Віджая (йому зараз 20) я хотів зробити борця. Але він бореться радше для себе, аніж на результат, і не віддається спорту так, як я. Напевно, людина так побудована: є мета вибиратися з бруду, — тоді є стимул. Візьміть Майка Таксона, Шерон Стоун — вони також виросли у бідності.

«Сподіваюся, сини зроблять те, що не вдалося татові»

— Якщо ви одружилися так рано, мабуть, у вас з коханою були дуже сильні почуття?

— Мабуть (посміхається). Жили в злагоді. Наталя працювала в дитячому садку, грошей у нас багато не бувало. Для себе виділяли лише на їжу — решта йшлоа на немовля.

— Кажуть, гроші псують людину. Чи ви, Рустаме, змінилися, коли почали отримувати хороші заробітки?

— Щоб мене зіпсувати, мабуть, треба дуже багато грошей (посміхається). Я ж ніколи не був олігархом, а просто з якогось моменту почав добре заробляти. Але, звісно, хочеться отримувати більше, бо чим більше в тебе можливостей, тим вищі в тебе потреби. Звісно, я б хотів бути мільйонером (сміється). А якщо серйозно, то для хорошого життя треба мати квартиру, машину, гроші на їжу, одяг, відпочинок. Ну, й, звісно, коли потрібно, з друзями горілки попити.

— Не боїтеся, що ваші діти виростуть розбещеними?

— Я привчаю синів (старшому — 15, молодшому — 12), що все в житті треба заробити своєю працею і вчинками. Я не примушую дітей займатися боротьбою, адже кожен має робити те, що йому подобається. Сини відвідують секцію із задоволенням, й у обох непогано виходить — кожен з них уже став чемпіоном Маріуполя у своєму віці. Зараз вони займаються в фахівців «Азовмашу», я ж треную юніорів і дорослих. Коли хлопцям виповниться 16–17, заберу їх до себе.

Наразі я задоволений, що вони займаються спортом, що вони здорові люди, які не знають, що таке пияцтво й наркоманія. Хоча мені, звісно, хотілося б, щоб вони зробили те, що не вдалося батькові, — стали олімпійськими чемпіонами.

Переживаю не лише за дітей. Моя головна мрія зараз — виховати чемпіона світу. Хлопцям, з якими нині працюю, я лише допомагаю, а підготували їх інші тренери. Може, першими моїми власними вихованцями, хто стане чемпіоном світу, будуть сини?

— Ви не вагалися перед тим, як стати тренером?

— Боротьбі я віддав усе життя. Тому, коли настав час завершувати кар’єру, не розмірковуючи пішов на тренерську роботу. Гадаю, мій досвід спортсмена допомагає нашим юнакам привозити з чемпіонатів світу й Європи медалі. За два роки на юніорських форумах ми здобули 15 нагород. У команді тоді були такі чудові борці, як Пишков, Єрошкін, Балицький, Крьока, Цеповатенко. А Денис Дем’янков у категорії до 66 кг на українському рівні вже перемагає більш досвідчених і титулованих Хвоща й Лагойду. Сподіваюся, зміна в нас виросте гідна.

ДОСЬЄ «УМ»

Рустам Аджи

Заслужений майстер спорту з греко–римської боротьби.

Народився 3 березня 1973 року в Маріуполі.

Спортом почав займатися з дев’яти років. Особисті тренери — Микола Пустовалов, Геннадій Узун.

Чемпіон світу 1995 р., бронзовий призер чемпіонату світу 2001 р., бронзовий призер чемпіонату Європи 1997 р., володар Кубка європейських чемпіонів 1994 р., чемпіон СРСР 1990, 1991, 1992 рр. Учасник Олімпійських ігор 1996 і 2000 рр.

З 2005 року очолює молодіжну збірну України.

Одружений. Дружина — Наталія. Виховує двох синів (Рустама й Максима).

П’ЯТА ГРАФА

Циганське щастя

— Одне з соцопитувань виявило, що серед представників різних нацменшин корінні українці найбільше не люблять циган. Ви відчували на собі якусь дискримінацію?

— Жодного разу. Чимало людей кажуть, що я схожий на вірменина. Нещодавно був в Азербайджані — так мене там приймали за свого. Зараз я мало спілкуюся з циганами — десь місяць на рік, тому деякі слова по–циганськи вже доводиться пригадувати. Дружина в мене російськомовна, діти циганської не знають. Хіба що окремі слова — «тато», «мама», «хліб», «сіль».

Найулюбленішими в мене залишаються свята, які ми по–особливому святкували в таборі — Різдво й Великдень. Якщо є час, я намагаюся ходити до церкви, молюся за здоров’я близьких людей. Також прошу Бога допомогти у тренерській роботі.