Хав’єр Бардем із щойно отриманим «Оскаром». (Фото Рейтер.)
Це тепер, отримавши після численних кіновідзнак іще й «Оскара», Хав’єр Бардем — знаменитий актор. А колись він розривався між мистецтвом і спортом, ледве не ставши... регбістом. «Між іншим, грати в регбі в Іспанії — це все одно, що бути тореадором в Японії, — сміється Бардем. — Я дуже люблю цей спорт, але, на жаль, довелося вибрати щось одне — бути регбістом і актором одночасно неможливо. Хоч у регбі я грав таки непогано. Та після фільму «Хамон, хамон» до мене прийшов справжній успіх, і на полі стало важко. Всі кричали: «О, це ж той хлопець із «Хамону...», ану давай за ним!». Дійшло до того, що я просив у одноклубників не давати мені м’яча, бо ж його відбиратимуть із подвійним запалом. Словом, як ви розумієте, зрештою довелося зробити вибір на користь акторства».
Хав’єр Бардем (це прізвище матері, а батькове — Енсінас), якому 1 березня виповнилося 39 років, належить до акторської династії. Дядько майбутнього «оскароносця», Хуан Антоніо, прославився як знаменитий режисер, мати Пілар успадкувала акторську професію від дідів-прадідів і передала у спадок трьом своїм дітям — Моніці, Карлосу і Хав’єрові. Акторський дебют малого Хав’єра відбувся ще в шестирічному віці — хлопчик зіграв невеличку роль у телесеріалі «Шахрай».
Але чіткого бажання стати актором не було. «Я ж бачив на власні очі, що це дуже складна робота. Сьогодні всі кажуть, що ти геніальний, а завтра поливають тебе помиями, як нездару... Єдиний вихід — не зважати на те, «що люди кажуть». Треба поважати себе й менше слухати інших», — вважає вже досвідчений лицедій.
Перш ніж у 1990 році режисер Бігас Луна у фільмі «Віки Лулу» відкрив Хав’єра Бардема як талановитого кіноактора, хлопець зіграв у багатьох театральних постановках. Після «Лулу» на нього посипалися запрошення в кіно — переважно на ролі сексапільних мачо. «Хамон...» того ж Луни зробив із молодого актора в Іспанії зірку першої величини. Потім були «Лічені дні», «Обличчям до обличчя» та «Жива плоть» Педро Альмодовара, за які Бардем удостоївся трьох поспіль статуеток престижної іспанської премії «Гойя». А міжнародна слава прийшла до нього у 2000–му, після фільму Джуліана Шнабеля «Перш ніж зійде ніч». За головну роль — кубинського письменника–дисидента, гомосексуаліста Рейнальдо Аренаса — Хав’єр був уперше в історії іспанського кінематографу номінований на «Оскара». Однак тоді американська відзнака пролетіла повз — дістався Расселові Кроу за фільм «Гладіатор».
Вісім років тому Бардем зізнавався, що номінація на премію Американської кіноакадемії стала «божевільним періодом» у його житті: «Звісно, це прекрасно, це велика честь, і мені дуже лестило те, що мене номінували на таку високу нагороду. Однак варто опинитися у списках номінантів, як ти одразу вимушено поринаєш у цю кампанію… Я почувався, як повія. Як політик перед виборами, який випрошує голоси в електорату, заграючи з народом: «Пробачте мене, люди! Проголосуйте за мене, я найкращий!». Це геть вибивало мене з колії, бо йдеться ж нібито про мистецтво, де не може бути змагальності. Адже воно дуже суб’єктивне, ми ж не стометрівку біжимо. Ще якби всі номінанти грали одну й ту саму роль — тоді можна було б сперечатися про те, кому це вдалося краще. Але коли між собою конкурують гладіатор і кубинський поет — як можна їх порівняти?».
Тепер, коли його безжалісний убивця із жахливою зачіскою з фільму «Старим тут не місце» таки приніс акторові «золотого чоловічка» (за роль другого плану), Бардем не надто змінив свою думку про «цю мороку». Як і в 2001-му, на церемонію вручення «Оскарів» він прийшов із матір’ю. «Від цієї церемонії можна збожеволіти, — скаржиться іспанський мачо. — Тільки уявіть собі: об 11–й ранку нап’ялюєш на себе смокінг, потім три години повзеш по «червоній доріжці», щокроку зупиняючись, щоб дати інтерв’ю телевізійникам або попозувати фотографам...»
Але в самому кінотеатрі «Кодак», де роздають«Оскарів», Бардему сподобалося. «Почуваєшся так, ніби потрапив у відеосалон і одночасно роздивляєшся відомих тобі акторів, які ходять, говорять, спілкуються між собою. І як лестить, коли вони звертаються до тебе на ім’я!».
Здавалося б, після жорстокого вбивці Хав’єрові буде нуднувато грати романтичного закоханого Флорентіно Арісу. Але сам актор цією роллю дуже захопився. «Холера» стала для мене прохолодною купіллю після жорсткого «гравію» роботи у «Старим тут не місце», — зізнається іспанець. Хоча прохолодною роботу в «Коханні...» назвати складно, адже зйомки проходили в Колумбії, та ще й улітку — при шаленій спеці за 95–відсоткової вологості. «Гримери постійно вели бій із кліматом, намагаючись втримати мій «старечий» грим, — сміється Бардем. — А це було вельми нелегко. Наваксують мені обличчя, зроблять зморшки й сивину — а за хвилину зйомок на «свіжому» повітрі вже все «пливе». Навіть для народженого на теплих Канарських островах іспанця колумбійський клімат виявився складним випробуванням.
Уперше роман «Кохання в час холери» Хав’єр прочитав тоді, коли йому було 14. Історія кохання, яке, попри нерозділеність, триває понад півстоліття, вразила хлопця, і відтоді він перечитував цей твір іще не раз. «Протягом багатьох років почувати себе таким закоханим, як і в перший день, — це фантастично. Мені завжди хотілося це пережити», — замріяно каже іспанський мачо.
Наскільки йому це вдалося у фільмі, сказати складно. Хоча настанови акторові давав сам 81–річний Габріель Маркес. «Маркес запросив мене до себе і сказав, яким він бачить Флорентіно Арісу. «Як людину, яка протягом життя зазнавала стількох ударів, що йде по ньому як переляканий бездомний пес», — цитує класика Бардем. — Саме такий персонаж я й намагався втілити».
Мабуть, таки складно було зіграти людину, яка вірно чекає свою кохану, водночас маючи любовні зв’язки із сотнями інших жінок. «Цю лінію, ймовірно, дехто може неправильно зрозуміти, — визнає Хав’єр, намагаючись пояснити почуття свого героя. — У романі є такий вираз щодо принципу, який сповідував Флорентіно: «Невірність, але не зрада». Звісно, навряд чи ви зможете щось пояснити таким «девізом» своїй дружині — вона вас однаково вб’є, але мовою Маркеса це пояснення звучить як цілком достойне виправдання».
Своїй коханій Пенелопі Круз (їхній роман спалахнув наприкінці минулого літа і став однією з головних сенсацій в Іспанії) Бардем поки що нічого не пояснює — каже, не було відповідних приводів. Почуття двох найбільших наразі іспанських кінозірок, на щастя, взаємні, тому не доводиться ні знаходити виправдання своїй невірності, ні роками плекати своє кохання в очікуванні кроку у відповідь. Та й не зміг би так Хав’єр, у чому чесно зізнається. «Я вважаю, що кохання без взаємності не може тривати роками, і поясню вам, чому. Життя не статичне, і все в ньому змінюється: змінюєшся ти, змінюється людина, яку ти кохаєш. І неможливо у зрілому віці переживати ті самі почуття, які переживав у 19. Що мене справді вражає, то це шлюби, які тривають по 50 років. Як, як цим людям вдається зберегти своє кохання протягом такого тривалого часу?!» — дивується «оскароносець».
Нобелівський лауреат Габріель Гарсіа Маркес довго не давав дозволу на екранізацію своїх творів. І недаремно. Передати той дійсно магічний реалізм, яким насичені твори колумбійського Майстра, мовою кінематографа неможливо. Тому коли зрештою видатний письменник здався і з нагоди свого 80–річчя погодився надати Голлівуду права на екранізацію одного з найвідоміших своїх романів — «Кохання в час холери» — шанувальники творчості Маркеса завмерли в тривожному очікуванні. Ті з них, хто вже переглянув цей фільм, який в українському прокаті стартує сьогодні (у Росії прем’єра відбулася на тиждень раніше), а в Європі та США пройшов іще наприкінці минулої осені, одностайно дали назву жанру цієї стрічки: НЕмагічний реалізм. «Те, що на папері виглядало загадковою, з фантастичними відступами, історією кохання, на екрані перетворилося у попурі на колоніальні теми, зігране добрими акторами в поганому гримі»; «Щось на межі поганої мелодрами й непоганої комедії, без жодної краплі магії», — це лише кілька з відгуків.
Утім є й цілком протилежні думки. Належать вони насамперед тим, хто роману Маркеса не читав, тому зміг побачити у фільмі режисера Майка Ньювелла «прекрасну романтичну історію про велике кохання». Кохання справді велике, адже Флорентіно Аріса, якого грає Хав’єр Бардем, чекав на Ферміну Дасу (Джованна Меццоджорно) 50 із гаком років. Дівчина вийшла за іншого — старшого, багатшого й елегантнішого доктора Хувенала Урбіно (Бенджамін Братт), щасливо проживши з ним понад півстоліття. А нещасний Флорентіно з розбитим серцем вірив, що вони з Ферміною все одно будуть разом. Тому пережив її чоловіка й таки добився коханої. На той час їм обом було вже за 70...
Віктор Шовкун, перекладач роману «Кохання в час холери» українською:
— Як великий шанувальник літератури магічного реалізму, я ніколи не думав над тим, чи можна зробити з неї кіно. У принципі, екранізувати можна що завгодно, але якщо йдеться про магічний реалізм, то, безперечно, дуже багато буде втрачено. Тим паче, що екранізація завжди гірша порівняно з оригінальним твором. А такого автора, як Габріель Гарсіа Маркес, «дослівно» передати в кіно неможливо — можна ставити фільми «на тему Маркеса», але в жодному разі не казати, що стрічка дублює роман. У Маркеса твори настільки різні, що можна за одним і тим самим поставити десяток різних фільмів. Тому якщо хтось хоче поставити геніальний фільм за Маркесом, він спершу повинен написати геніальний сценарій. Який має бути зовсім інакшим, ніж роман, бо магія кіно і магія слова — це дуже різні речі.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
