Паризьке і парижанки,

Село Паризьке, розташоване між Первомайськом і Лозовою, кажуть, не Париж, а так — одна назва. Дві вулиці, 87 душ населення. Однак є тут свої Єлисейські поля, що нинішньої весни потонули в калюжах. Місцеві парижани чортихаються, бредучи через них, а от вгодованим паризьким гусакам — радість.

Свого часу паризькі чоловіки збиралися поставити посеред сільського вигону Ейфелеву вежу. Точнісінько таку, як вони бачили по телевізору. Але потім передумали. Часи, мовляв, такі настали, що й оком не моргнеш, як всюдисущі «шабаї» розберуть її і спровадять до Первомайська на металобрухт. Раїса Титаренко упевнена: коли у її сусідки навіть каструлі покрали з тину, то Ейфелевій вежі, напевно, не встояти. Хоча в Паризькому немає вежі, але нещодавно з’явився магазинчик–кав’ярня зі «скромною» назвою «Париж». А там, дивись і нічний клуб із назвою «Мулен руж» відкриють.

Отака назва

Галина Миколаївна Москаленко, яка все життя пропрацювала дояркою, переконана, що їхнє село назвали на честь пана Парижана. Є й такі, що запевняють: «У пана було інше ім’я — Бережний».

Однак найбільш правдивою видається версія , згідно з якою колись давно приїхали в ці степи незаможники, котрі вирішили спільно господарювати. Поставили кілька бараків, які назвали «Паризькою комуною». Старші люди пам’ятають, що простояли ці «архітектурні дива» аж до 50–х років.

Жителі довколишніх сіл, які в часи НЕПу почали спинатися на ноги одноосібно, не вірили в майбутнє комуни. Підсміювалися: комунари, мовляв, сплять усі під однією ковдрою і навіть мають спільних жінок.

Можливо, в останньому криється причина того, що комуна проіснувала не довго. Адже усуспільнювати коней набагато легше, ніж жінок. Згодом історія з комунарами забулася, але не стерлася назва, що пов’язувала слобожанське село зі світовою культурною столицею — Парижем.

Паризьке тримається переважно на жінках. Фермери, власник кав’ярні — усе це особи жіночої статі. Та й у селі сьогодні живе переважно жіночий люд. Чоловіки рідко доживають до пенсії.

— Мабуть, через оковиту? — не втримуюся від запитання.

Але «фермерша» Надія Семендяєва заперечує: якщо й п’ють паризькі чоловіки, то лише у свята. Причина в іншому: робота на тракторі чи комбайні у дві зміни вкоротила не одному життя. Це не теперішня імпортна техніка з кондиціонером. Взимку — холод, влітку — спека та непроглядна курява. Хіба це додає віку?

Тепер от, щоб завести трактор, «шморгалки» беруть у руки жінки.

Куди там Шанель

Світ переконаний, що найвитонченіші, найкрасивіші жінки — парижанки.

А якби француженок одягти в кирзові чоботи і фуфайки, то що вони тоді заспівали б?

— На фермі промайнуло наше життя і молодість, — каже Раїса Титаренко.

З нею погоджується й Галина Москаленко, витягуючи з шухляди бронзову медаль ВДНГ СРСР. За роботою їй ніколи було і в Москву з’їздити, щоб отримати нагороду.

— Ми були такі дурні, що й у відпустку не ходили, — пригадує вона. — Хіба що коли діти одружувалися, то відпускав на якийсь день голова.

У Галини Ладигіної теж було життя не мед, про що свідчать медаль «За трудову доблесть» та значки «Ударник комуністичної праці». Кому вони тепер потрібні?

Хоча молодість, якою б вона не була, все ж молодість. Мовляв, тоді ніхто ні перед ким не гордився. Картоплі в мундирах наварять — і гульки до ранку. Бо вдосвіта — на роботу. А зараз не те що голодні... Кажуть: ти бідний, а я багатий — навіщо мені здався?

Жаліють себе, а потім і парижанок. Мовляв, вони не знають, якою смачною буває картопля в мундирах, та ще й з тюлькою. Та й взагалі, хіба француженки їм під стать? В українок «усе своє», а у конкуренток — «штучне». Губи якщо й підфарбовували жіночки, то лише бурячком. Скажіть, чи помишляли б французькі парижанки про секс, якби скуштували роботи на фермі? А наші он яких дітей виховали. І не одного. Шкода, що роз’їхалися діти по близьких і далеких зарубіжжях. Роботи вдома немає, а жити якось треба. Жінки у селі, а чоловіки — хто у Москві, на заробітках, а хтось уже і до Парижа добрався.

Центр Всесвіту

Через те, що в селі немає Ейфелевої вежі, центром всесвіту Паризького стала криниця. Криниць усього дві на все село. Бо стоїть Паризьке на такій місцині, що до води не докопаєшся. Свого часу тут був водогін, але він зіпсувався. Отож із водою — проблема.

Коли парижанки сходяться коло криниці, то спочатку говорять про життя. Мовляв, чи скоро до села вестимуть газ? Бо візок дров коштує 800 гривень, а тонна вугілля — 700. На пенсію не дуже розженешся. Добре, що зима була теплою.

Потім про весну. Як не кажи, а підкралася вона несподівано. Незабаром на Єлисейських полях зацвітуть яблуні та озвуться солов’ї. Потрібно вже думати, чим орати город, засівати поле. Одна надія на місцевих «фермерш» Надію Семендяєву та Ірину Доценко. В однієї трактор, у другої — сівалка... Багатії так і не розрахувалися минулого року за паї, як вони. Сіна привезти чи зорати город — треба йти до них. Не відмовляють.

Звичайно, недешево коштує сьогодні обробіток, але ж і ціни на запчастини та пальне космічні. Про хліборобів сьогодні не дуже дбають, а про «дрібноземельних» фермерів, у котрих по 50—70 гектарів землі, й поготів. Хто їм дасть кредит на імпортну техніку? Допрацьовують на тому, що дісталося від колгоспу.

Отак, кажуть, і в СОТ будуть іти. Щоправда, подейкують, що молоко від домашньої корови тепер не годитиметься для продажу, а лише для власних потреб. Словом, збули свиней, бо дорогий корм для них, а тепер доведеться збувати корів. А вони, коли молоковоз почав їздити попід двори, сьогодні в селі — головні годівниці.

...Але хіба може бути несмачним молоко, видоєне руками парижанок?

Леонід ЛОГВИНЕНКО